0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
«Переможцю не дістається нічого». Уривок з книжки Ернеста Гемінґвея
Переклади Гемінґвея — прекрасна вправа для перекладача. Це гарне завдання для читача. Їм треба перехворіти. Якщо ви не читали Гемінґвея — ви нічого не тямите в любові, смерті, депресії, меланхолії та сентиментальності. Чи не можете писати про кохання. Чи не можете писати про смерть, навіть якщо мільйон разів вмирали або любили.
 
 
Ця збірка оповідань — не історії великих перемог, це історії буденних поразок. Стисло, різко і влучно Гемінґвей описує світ довкола, помічаючи найменші деталі, передаючи ледь вловимі відтінки почуттів і переживань своїх героїв. Чи то розмова батька з сином, а чи теревені у ресторані на вокзалі, бесіди кельнерів біля шинквасу або пацієнтів у лікарняній палаті — усі ці діалоги спершу видаються простими й буденними, але саме завдяки ним стирається грань між літературою і життям, між персонажами і реальними людьми. Переможець не отримує нічого – в цьому, напевно, укладена вся мораль прози Гемінґвея. Якщо дзвонить колокол, то він дзвонить по тобі. Після полудня настає смерть.
 
Там, де чисто і світло
 
Було пізно, в кав’ярні не лишилося ні душі, крім старого, який сидів у затінку дерева — на його листя падало світло від ліхтаря. Удень вулиця була запорошена, а от уночі роса приплескувала порох до землі й старому подобалося засиджуватися допізна, бо він був глухий, вночі западала тиша, і йому добре відчувалась різниця. Двоє кельнерів усередині кав’ярні бачили, що старий під мухою, і знали, що краще його припильнувати, бо хоч він і добрий клієнт, та якщо перебере зайвого, може піти не заплативши.    
 
— Минулого тижня він хотів вкоротити собі віку, — сказав один із кельнерів. — Не знаєш чого?
 
— Впав у відчай.
 
— Чого це?
 
— Та просто.
 
— Звідки ти знаєш, що просто?
 
— Та ж у нього купа грошей.
 
 
Обидва сиділи за столом біля стіни неподалік від входу й дивилися на терасу: всі столики були порожні, крім того, за яким сидів старий у затінку дерева, чиє листя ледь погойдувалося на вітрі. Вулицею пройшли дівчина й солдат. Світло від ліхтаря зблиснуло на мідній планці на його комірці. Дівчина квапилася позаду з непокритою головою.
 
— Його зловлять патрульні, — озвався один із кельнерів.
 
— Яка різниця? Він добився, чого хотів.
 
— Звернув би ліпше. Патруль його зараз схопить. Вони тут ішли п’ять хвилин тому.
 
Старий, який сидів у затінку, постукав келишком по блюдці. Молодший кельнер підійшов до нього.
 
— Чого вам?
 
Старий глянув на нього.
 
— Ще бренді, — відповів.
 
— Сп’янієте, — зауважив кельнер.
 
Старий підняв на нього погляд. Кельнер обернувся і пішов.
 
— Він до ранку не вступиться звідси, — сказав він своєму напарнику. — Мені вже очі злипаються. Не пам’ятаю, коли останній раз лягав спати раніше третьої. Ліпше б він вкоротив собі віку минулого тижня.
 
Кельнер взяв із полиці за шинквасом пляшку бренді і ще одне блюдце й вийшов надвір до столика, за яким сидів старий. Поставив блюдце й наповнив келишок.
 
— Ліпше б ви вкоротили собі віку минулого тижня, — сказав він глухому.
 
Той ворухнув пальцем.
 
— Ще трохи, — сказав.
 
Кельнер долив ще — бренді перелилося через край на блюдце, яке стояло першим на купці.
 
— Дякую, — мовив старий.
 
Кельнер заніс пляшку назад до кав’ярні й повернувся за столик до напарника. 
 
— Вже п’яний, — сказав він.
 
— Він щовечора п’яний.
 
— А чого він намагався піти зі світу?
 
 
— Звідки я знаю.
 
— А як він це зробив?
 
— Повісився.
 
— А зняв його хто?
 
— Племінниця.
 
— Нащо?
 
— Боялась за його душу.
 
— А він багатий?
 
— Ага, дуже.
 
— Йому, певно, років вісімдесят.
 
— Певно.
 
— Ішов би вже додому. Я тепер раніше третьої не лягаю. То нормально, по-твоєму?
 
— Певно, йому так подобається — сидіти допізна.
 
— Сумно йому самому. А мені не сумно. Мене жінка в ліжку чекає. 
 
— Він теж колись мав жінку.
 
— Тепер вона йому ні до чого.
 
— Ти звідки знаєш? А може, з жінкою йому б ліпше жилося.
 
— За ним племінниця доглядає. Ти ж сам сказав, що вона його з петлі витягнула.
 
— Я знаю.
 
— Не хочу я дожити до такого віку. За тими старими тільки те й роби, що прибирай. 
 
— Не за всіма. Цей завжди охайний. Ще ні разу не розлив. Навіть коли п’яний. Он, сам подивись.
 
— Не хочу я на нього дивитись. Ішов би вже додому. Нема в нього ніякої поваги до тих, хто мусить через нього сидіти на роботі.
 
Старий перевів погляд з келишка на другий бік площі, потім на кельнерів. 
 
— Ще один, — сказав, тицьнувши на келишок.
 
Підійшов кельнер, якому нетерпеливилося піти додому.
 
— Нема, — буркнув він, так як буркають недалекі люди, розмовляючи з п’яними чи іноземцями. — Досить на сьогодні. Ми зачиняємось. 
 
— Ще один, — повторив старий.
 
— Нема. Досить, — кельнер, похитавши головою, витер рушником край стола.
 
Старий підвівся, тоді, не кваплячись, перелічив блюдця, витягнув з кишені шкіряний гаманець і заплатив за бренді, залишивши півпесети на чай.
 
Кельнер провів його поглядом: старий, глибоко в літах, ішов вулицею — з гідністю, хоч і похитуючись. 
 
— Чому ти не дав йому ще випити й посидіти? — запитав той кельнер, що нікуди не поспішав.
 
Вони стуляли віконниці.
 
— Ще ж і пів на другу нема.  
 
— Я хочу піти додому й лягти спати. 
 
— Хіба тобі розходиться та година?
 
— Розходиться. Більше, ніж йому.
 
— Година для всіх одна.
 
— Ти тепер сам говориш, як старий. Хай купить собі пляшку й пиячить удома.
 
— Це не одне й те саме.
 
— Я знаю, — погодився одружений кельнер.
 
Йому не хотілось бути несправедливим. Він просто поспішав.
 
— А ти не боїшся прийти додому раніше, ніж завжди?
 
— Ти образити мене хочеш чи що?
 
— Ні, hombre, просто жартую.
 
— Не боюсь, — сказав той кельнер, який поспішав, зачинивши останню металеву завісу. — Я маю довіру. Повну довіру. 
 
 
— Ти маєш молодість, довіру й роботу, — сказав старший кельнер. — Усе в тебе є.
 
— А тобі чого бракує?
 
— Усього, крім роботи.
 
— Ти маєш усе те саме, що і я.
 
— Ні. Довіри я ніколи не мав, і я вже не молодий.
 
— Та ну. Не мели дурниць. Зачиняй і пішли.
 
— Я з тих, що люблять допізна засиджуватися в кав’ярні, — сказав старший кельнер. — З тими, хто не хоче йти спати. З тими, кому вночі потрібне світло. 
 
— А я хочу додому і в ліжко.
 
— Ми з тобою різні люди, — відповів старший кельнер. Він уже переодягнувся і був готовий іти. — Річ не тільки в молодості й довірі, хоч вони й прекрасні. Мені кожної ночі не хочеться зачиняти, бо що як комусь буде потрібна кав’ярня.
 
— Але ж слухай — бари всю ніч відчинені. 
 
— Ти не розумієш. Наша кав’ярня чиста і затишна. Добре освітлена. А крім світла, тут ще й затінок від дерева є.  
 
— Добраніч! — сказав молодший кельнер.
 
— Добраніч! — відповів його напарник.
 
Вимикаючи лампи, він говорив сам із собою. Світло, звісно, важливе, але треба, щоб і сам заклад був чистий та приємний. Музика зайва. Нікому вона не потрібна. Перед шинквасом у барі з гідністю не постоїш, а нікуди більше в цю пору не підеш. Чого він боїться? То був не страх і не боязнь. То було ніщо — дуже добре знайоме йому ніщо. Все було ніщо, і людина теж — ніщо. І все, більш нічого, і потрібно тільки одне — чистота й порядок. Дехто жив серед чистоти й порядку і ніколи їх не відчував, але він знав, що все це — ніщо і знову ніщо, ніщо і знову ніщо, nada y pues nada y nada y pues nada. Отче наш nada, Ти, що єси nada, нехай святиться ім’я Твоє nada, нехай прийде царство Твоє nada, нехай буде воля Твоя nada, як nada, так і nada. Nada наш насущний дай нам nada; і прости нам nada наші, як і ми nada нашим; і не введи нас у nada, але визволи нас від nada. Nada. Радуйся ніщо, ніщо з тобою. Усміхнувшись, він підійшов до шинквасу, де стояла блискуча кавоварка.
 
 
— Чого вам? — запитав бармен.
 
— Nada.
 
— Otro loco mas, — відповів бармен й обернувся.
 
— Маленьку чашку, — сказав кельнер.
 
Бармен налив йому кави.
 
— Світло тут яскраве й приємне, але шинквас забули наполірувати, — зауважив кельнер.
 
Бармен глянув на нього, але промовчав. Пізня година для таких розмов.
 
— Ще одну copita? — запитав він.
 
— Ні, дякую, — відповів кельнер і вийшов.
 
Він не любив бари й винарні. От чиста, добре освітлена кав’ярня — зовсім інша справа. Тепер, ні про що більше не думаючи, він піде додому, до своєї кімнати. Ляже на ліжко і, коли почне світати, нарешті засне. Зрештою, це просто безсоння, сказав він собі. З ким не буває.
 
 
Вам може бути цікаво
«Привіт, це я!». Уривок з книжки
Купуйте книжку «Ідея на мільй000000н» – отримуйте горнятко у подарунок!
Мар’яна Савка, Зоя Казанжи, Світлана Бондар – про жінок, що змінюють реальність
Аврора та інші принцеси
«Феміністки не носять рожевого»: 7 головних думок
Презентація книжки «Однакові чи різні? Геноміка» у Харкові
stary_lev Стежити
1849 дописів 41986 читачів
Коментарі
Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.
Опублікувати