Паоло Джордано: Я не став би письменником, якби не вивчав фізику
Анастасія Трепитьон, Читомо; Фото Євгенії Перуцької
Паоло Джордано – у минулому фізик, а нині успішний італійський письменник – приїхав до Львова на 23 Форум видавців, щоб презентувати українське видання свого останнього роману «Чорне і сріблясте». Читомо вдалося зустрітися з письменником і поговорити з ним про те, чим відрізняється робота над науковими працями й художніми творами, а також про роль самотності у житті людини.
– Що легше написати – художній твір чи наукову працю?
– Ніщо з цього не є легкою працею. Але я припинив працювати як науковець кілька років тому, бо справді виявилося неможливим одночасно серйозно працювати і в літературі, і в науці. Обидва заняття вимагають величезної відданості. І вони обидва змушують вас перебувати наодинці з вашими думками тривалий час. Врешті-решт, я вирішив вибрати те, що мене захоплювало більше.
– То письменницька праця вас захоплює більше?
– Я думаю, вона мені підходить більше. Писати у мене виходить більш природно. Бо писання мені не дається легко. Мене ніби щось саме по собі спрямовує до нього.
– Чи міняє наукова кваліфікація спосіб сприйняття реальності?
– Завжди важко сказати, наскільки кваліфікація впливає на ваше мислення. За останні роки я намагався чітко відмежувати свою спеціальність від того, що я роблю зараз. Водночас, думаю, що я не став би письменником, якби раніше не вивчав фізику. Тому що раніше я був неспокійним, дуже поспішав, виконуючи свою роботу, що насправді не дуже добре для того, щоб написати роман. Вам потрібно не поспішати, бути терплячим й упертим, поки все не зробите так, як вам потрібно.
Саме цього навчила мене фізика елементарних частинок. Для мене вона видалася досить складною, я багато помилявся. Робив першу спробу, другу, десяту.
Розчарування, що переслідувало мене протягом багатьох років, підготувало мене до того, щоб зуміти виконати письменницьку роботу, яка насправді не дуже й відрізняється від наукової
– Усі ваші романи – про самотність. Чому ця тема є настільки важливою для вас?
– Я вважаю, що ця тема важлива для кожного.
– А якщо казати саме про вас?
– Я дуже люблю самотність. Саме тому я присвятив себе заняттям, які так чи інакше потребують самотності. Можливо, це ще корелює з фактом, що читання дуже особисте заняття. Коли читаємо, ми наодинці самі з собою.
– Як ви вважаєте, самотність є аксіомою в людському житті? Тобто чи потрібно кожній людині проводити якийсь певний час на самоті?
– Надзвичайно важливо іноді перебувати наодинці, в ізоляції. І це сказав не я, а Паскаль ще багато століть тому. Водночас, все залежить від людини. Є люди, які просто не люблять самотність. А я б не зміг жити в такому світі, де не мав достатньо часу думати про все сам-на-сам.
– Виходить, що самотність важлива для роздумів, творчості?
– Безперечно, якщо ви хочете написати роман, треба змиритися з тим, що вам доведеться провести багато часу на самоті.
Коли починаєте писати, у вас з’являються ці довгі періоди самотності
Я б сказав навіть не самотності, а ізоляції. А коли вже книжку завершено, настає потреба в комунікації. З’являються нові зв’язки, необхідність багато говорити з людьми. Тож спосіб життя міняється. Мені досі буває важко зрозуміти, коли найбільш відповідний час робити одне, а коли перемикатися на щось інше.
– Як ви вважаєте, чи можна під час прийняття важливих рішень спиратися лише на логіку або тільки на емоції?
– Я вважаю, що варто поєднувати обидва підходи. Тому що те, що ми отримуємо внаслідок чистої раціональності, є дуже небезпечним, так само є небезпечним те, що отримуємо, спираючись тільки на емоції, інстинкт. Я думаю, що найбільше зусиль у нашому житті потрібно докладати на те, щоб поєднати обидва підходи – зберегти інстинкт, але намагатися управляти ним за допомогою здорового глузду. У мене немає для цього рецепту. У мене, як і в усіх, виникають з цим труднощі.
– У вашому першому романі головні герої – прості числа, в останньому – нянька – стала величина. Схоже, що математика все ж існує у щоденному житті. Чи математика допомагає розуміти почуття людей?
– Цікаво, я ніколи не думав про неї як про сталу величину. Але я думаю, що так і є. Ні, я не думаю, що справа в математиці. Скажімо, навіть багато хороших науковців мають проблеми з вираженням людських почуттів. Це факт.
Але з іншого боку, математика є дуже сильною мовою
І як будь-яка інша мова, вона може пояснити деякі речі краще, у порівнянні з іншими мовами. Тому поєднання між собою відмінних речей може дати досить цікавий і влучний результат. То чому б не спробувати використати математику у літературі?
– Чи можливо висловити людські емоції, почуття за допомогою фізичної чи математичної формули?
– Ні, було б дуже сумно, якби це виявилося можливим. Я знаю, були спроби знайти формулу навіть для любові чи чогось подібного. Але це просто гра. Людська природа є набагато складнішою, ніж просто розрахунки.
– Це як навіть у фізиці під час розрахунків виникають неточності, а життя взагалі набагато складніше.
– Так, і в цьому насправді й річ. Саме неточність я і мав на увазі. У спробах побачити неточності – вся чарівність. Це метафора.
Метафори інтригують, бо вони намагаються донести щось інше
Але вони не зовсім точні. І в цій приблизності вся чарівність. Саме це герой першого роману, і герой останнього роблять: вони намагаються застосувати дуже суворі правила до того, до чого правила взагалі не можна застосувати. І внаслідок цього з’являються цікаві думки.
– Чи можуть самотні люди можуть, врешті-решт, поєднатися між собою? Чи самотність все-таки – це спосіб життя, який не змінити?
– Я думаю, що насправді, ми всі самотні у нашому житті. Ми встановлюємо зв’язки з іншими людьми. Але ми не об’єднуємося. Ми зближуємося. Стаємо ближче й ближче, але лишаємося окремо. І це водночас і сумно, і дивовижно. Бо це змушує і нас бажати, і від цього з’являються бажанням в інших людей. І я не хочу, щоб ці бажання помирали, я не хочу повністю переживати їх, бо коли їх переживеш до кінця, вони зникають. Я люблю відчувати напруження у стосунках з іншими людьми.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно