0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
Острів, книжки і самотність. Розмова з Арамом Пачяном
Ярина Коваль, Львівська Газета
 
Так іноді буває. Вибудовуєш власне розуміння чогось, а потім раптом одна деталь, друга, третя, і пазл розсипався. Для новел вірменського письменника Арама Пачяна, що ввійшли до книги «Робінзон» (виданої «Видавництвом Старого Лева»), це типово — зруйнувати те бачення героїв чи подій,  яке, читаючи, ви склали раніше, показати що літературна дійсність, у якій ви існували до цього, насправді не така, зрештою, що все не таке, як вам здавалося спочатку. В Україні так не пишуть. Тому говоримо про автора, якого і справді варто знати. 
 
Арам Пачян, який захоплює уже з перших рядків, днями побував у Львові. З ним, автором трьох книг, лауреатом усіляких премій, зокрема президентської, культурологом єреванської газети «Грапарак» («Майдан»)  сьогодні наша розмова.
 
— Що мене найбільше вразило в «Робінзоні» — це  глибина людської самотності, яка проходить через  багато Ваших  новел. У цьому ракурсі  Ваше відчуття світу збігається з відчуттям світу Ваших героїв?  
 
— Тема людської самотності для мене дуже особлива й реально хвилює мене віддавна. Щоправда, сьогодні цієї самотності я боятися перестав, і вже багато років вибираю її для себе  цілком усвідомлено. Адже тільки в самотності можна самому себе пізнати, зрозуміти, мати можливість думати простіше. Однак бути самотнім для мене аж ніяк не означає не бути серед світу й разом зі світом. Попри те, що в тому світі, з огляду на новітні технології та глобалізацію, культура бути самотнім реально втрачається. А до речі, з втратою тієї культури втрачаємо і щось дуже важливе. 
 
— Проте дослідження свідчать про дещо інше. Що більше цих технологій, то розвинутіша країна, отже, більше там самотності. Зокрема, статистика рівня самогубств найвища в найрозвинутіших та найзабезпеченіших державах. Наскільки письменнику необхідно бути самотнім? 
 
— На мою думку, без самотності немає літератури. Це не означає, що письменник повинен від усіх відгородитися чи не повинен мати сім’ї. Але це означає, що він має мати час, який належить тільки йому. Я не вірю, що письменники спроможні змінити світ. Це — ілюзія, яку вигадуємо самі для себе або про нас вигадують інші. Як казав про себе і своїх колег відомий італійський поет, Нобелівський лауреат Евдженіо Монтале, ми всі зайняті марною роботою. Але кожен письменник, пишучи, створює якусь форму. Намагаючись у такий спосіб врятувати передовсім себе, він водночас  у нашому швидкоплинному світі також здобуває хоча б якусь опору. 
— Мені видається невипадковою назва книги «Робінзон», оскільки герої інших Ваших новел або перебувають на власних островах, або йдуть до них. А Вам вдалося знайти свій острів? І чи вдалося знайти такий острів вірменській літературі?  
 
— Можливо, це звучить дещо виклично, але незнаходження власного острова — ще одна ілюзія. Людині притаманно шукати, наприклад,  смисл життя. Або пошуки острова людину до цього осягання спонукують. Острів, як ви розумієте, у цьому контексті, не буквальний — це місце людини у цьому світі, під цим сонцем або місце її «я» у координатах Всесвіту. Так от, те, що приходимо у цей світ — велика випадковість. Тому що, поки не стаємо дорослими, світ крутить нами, як хоче. Коли нарешті виростаємо і починаємо розуміти, хто ми, чому тут, як і куди, народжуємося вдруге. І випадковість нашого буття переходить на інший рівень. Вірменська література, як на мене, вже давно локалізована в острів.  Ми майже ніде не присутні. І причини цього дуже глибокі. Часто виходить  замкнуте коло. Ми не беремо участь у всесвітньо відомих літературних форумах, бо величезний брак художніх перекладів. З іншого боку, нас так мало перекладали, бо не були самостійною державою, й іншим не було до нас діла. Та, зрештою, чимало інших причин, чому сьогодні в нас така окремішність: ми начебто є, але для інших нас наче й немає. Вірменська література не бере участі у формуванні світових літературних смаків. І добре це чи зле, не знаю. 
 
— Тобто, мова про те, що вірменська література — це своєрідна замкнута система: вірмени творять для вірмен. В Україні ми знаємо зі сучасної вірменської літератури хіба Левона Хечояна й оце зараз Вас, хоча, вочевидь, цікавих авторів є значно більше. Як ставитеся до тези, що замкнута система приречена на загибель? 
 
— Мене  й самого  дивує, як вірмени до цього часу існують. Якщо поглянути на політичне існування моєї країни, то вона майже  повністю перебуває у блокаді. З нашими сусідами ми майже не спілкуємося. Всю увагу зосереджено (небезпідставно) на пильнуванні кордонів — щодня, щогодини і щохвилини. І коли стоїть питання життя і смерті, коли є напруга, то питання літератури відсувається на узбіччя. Люди живуть передовсім тим, що не хочуть війни.  
 
— «Арам Пачян мовби став одним із символів відродження сучасної вірменської літератури та нового життя. Його тексти пронизують, б’ють у найвразливіші місця, змушують плакати. Інколи мені здається, що Арам — це помста моїх ще не прочитаних книжок», —  цитує у своїй післямові до книги автор художнього перекладу «Робінзона»  українською Анушаван Месропян слова Вашого співвітчизника, поета Карена Анташяна. Однак інформації про Вас не так і багато. Хто Ви, звідки вийшли й куди йдете? 
 
— Я зумисне не педалюю, щоб багато цієї інформації було, бо подекуди біографії домінують над текстами, а це не є добре. Для Вірменії, зрештою, це не так і суттєво, бо, оскільки є невеликою, то нагадує собою село, де всі один одного знають. Але для українського читача розповім: народився 1983 року в сім’ї медиків. Навчався в школі, але уривками, бо саме тоді у нас були воєнні події. Закінчив юридичний факульет Єреванського державного університету, відслужив у вірменській армії, повернувся, рік віддав праці за фахом, а потім залишив юридичну практику й почав писати. 
— Чому вирішили, що не обрана раніше юриспруденція, а письменство — та справа, яка на роду Вам написана? 
 
— Це була якась особиста підсвідома революція. Бо справді все змінилося. І насамперед мої власні думки про державу, людей, життя. Знаходити для цих думок відповідну форму стало цікаво. Річ у тому, що я  виріс у сім’ї, де кожен щодня щось читав. А це реально багато важить, де і як ти ростеш, що береш у прийдешність. Звісно, власні історії я би міг розповідати й усно. Однак писання — тренування мозку. Думати пишучи стало для мене необхідністю — як їжа та вода. Думати, вириваючись за межі реальності, творячи власну ірреальну реальність. Мої історії — як листи, що призначені змусити людину замислитись, однак тільки ту, яка готова у них вникати.  
 
— Листи, де нема страху, що вас не зрозуміють, де нема осуду, де все правдиво, чуттєво і водночас неначе нетутешньо, де все просто і водночас так глибоко, що подих перехоплює.  Що самі відчуваєте, вирвавшись із Вашого острова на ширші обрії? 
 
— Для мене це завжди дуже важко. Бо, попри те, що у Вірменії вже вийшло три мої книги, я досі не знаю, як повноцінно спілкуватися з людьми, як себе представляти. Але до України маю особливу симпатію і хотів тут побувати. Мені щиро подобається ваша відкритість, доброта, а в контексті Форуму видавців те, як ви презентуєте книгу як культуру. Дуже шкода, що ми так мало знаємо один про одного. Адже у Вірменії із сучасних українських авторів читачі знають хіба що Любка Дереша і його «Миротворця», а українці, можливо, Левона Хечояна, зважаючи на видані у вас його «Ладанові дерева» . Втім це — мало. Як я вже казав, письменники не спроможні змінити світ. На жаль… Або на щастя… Але вони можуть спільно з перекладачами зробити так, щоб діалог між культурами став теплішим.  
 
Вам може бути цікаво
Емоції Ґастона. Я радію
Ш’єн Шо Шін Орелі
Що подивитися разом із книжкою «"Світлий шлях": історія одного концтабору»?
Книжка на сцені
Фільм «Міст тролів», знятий за оповіданням Террі Пратчетта, – у вільному доступі
Розгадати таємницю морського чудовиська і врятувати батьків: місія 80 lvl
stary_lev Стежити
дописів читачів
Коментарі
Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.
Опублікувати