Осінній огляд поезії: книжки для закладок із жовтого листя
Знов осінь і знов огляд нових оригінальних поетичних книжок українською мовою. Бо що ще робити за такої непевної погоди, як не читати українську поезію? Готуємо жовте листя на закладки та обираємо сімку з новенького (або майже новенького).
Олег Коцарев, Читомо
Євген Маланюк. Вибрані твори
Київ: Смолоскип
Почнімо з класики. Євген Маланюк – один із лідерів української поетичної еміграції ХХ століття та явний номер один «Празької школи». Харизматичний автор: то карбував залізні рядки на честь різного роду імперій, завойовників і бойовищ (не забуваючи кидати натхненні погляди в бік долини Рейну), то занурювався у тонку любовну і психологічну лірику. Але завжди лишався відданим стрункій класичній формі та боротьбі проти «малоросійства». Його книжка з’явилася друком у серії «Вибрані твори» видавництва «Смолоскип».
Традиційно для цієї серії поезія займає менше половини обсягу видання. Решта – статті, рецензії, щоденники, фотографії та інша непоетична спадщина поета. Є, зокрема, його кумедний спогад про зустріч із Тичиною в Празі. Під час неї Тичина нібито весь час переживав, щоб колега-емігрант його не розстріляв. Може, Павло Григорович остерігався, чи не доведеться йому відповідати за рядки Сосюри – «Шановний пане Маланюче, ми ще зустрінемось в бою!»?
Ірина Жиленко. Євангеліє від ластівки
Київ: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
Молодші читачі, мабуть, тільки нещодавно і тільки від Оксани Забужко довідалися, що в середовищі прихильниць шістдесятницької поезії були групи «костенківок» і «жиленківок». Пані Оксана належала до другої. Що ж, після того, як «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» видала Костенко, гріх було не надрукувати Жиленко, вже, на жаль, покійну. Нагадаю, що останнім гучним виданням Ірини Жиленко були величезні спогади «Homo Feriens» – гідний матеріал для дослідження шістдесятників і їхньої саморепрезентації.
А ось «Євангеліє від ластівки» (у серії «Українська поетична антологія») дає загальну панораму творчості поетки. Від хрестоматійної «Червоної черепиці» до камерних, «садових» речей. Ірину Жиленко часто називали цікавою, але недооціненою поеткою. Переконаний, що після цієї книжки таке означення вживатиметься до неї рідше.
Ігор Римарук. Три потоки місячного світла
Київ: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
Ще один культовий поет із тих, які нас не так давно залишили (хоч насправді вже дев’ять років тому). Поет, котрого не треба особливо представляти, котрий дивовижно вмів поєднувати тріпи у світ образів з організаційною роботою та хвилями богемного життя. Його вибране теж продовжує серію «Українська поетична антологія». Самодостатність і метафоризм Римарука, його виходи то в не надто вишукану сучасність, то, навпаки, у метафізичну вертикаль, здається, мають бути особливо актуальними тепер, у «життєствердні» 2010-ті роки, з їхнім духом і тенденціями.
Галина Крук. Доросла
Львів: Видавництво Старого Лева
ДорОсла чи ДорослА? Це – на розсуд читачів. Головне, що побачила світ нова книжка ключової авторки сучасної української поезії Галини Крук. Її вірші, як завжди, вирізняються передусім психологізмом, пошуком і аналізом екзистенційних моментів усередині людини. Це є, мабуть, одним із найзапитуваніших трендів у сьогоднішніх читачів, а відтак, маємо добрий шанс на активний читацький резонанс. Вірші-сюжети. Вірші з сумною іронією. Вірші з особливим розташуванням рядків. Одним словом, те, що треба.
Маріанна Кіяновська. Бабин Яр. Голосами
Київ: Дух і Літера
Станом на зараз, можливо, головна українська поетична книжка про трагедію Бабиного Яру. І може, й не лише поетична – бо в нашому інформаційному просторі яскравих згадок про цю історію нині так мало, що багато українців уже можуть і не знати, що ж там сталося (хіба тільки, що там чомусь розстріляли Олену Телігу та Юрія Пиптика). Нові поезії Кіяновської виразно про все нагадають. Майже спіритичні монологи жертв – на жаль, без монологів убивць – від пісень до розмовної мови й плачів, у яких більше етики, ніж естетики, більше життя (тобто, перепрошую, смерті), ніж літератури.
Дарина Гладун. Рубати дерево
Київ: Смолоскип
Дарина Гладун – минулорічна лауреатка літературного конкурсу видавництва «Смолоскип». Її чорненька книжечка «Рубати дерево» є цілою повноцінною системою символів, алюзій і підземних сюжетно-тематичних переходів між віршами. А ще ігри з формою: численні графічні знаки, багатозначне розташування текстів і літер, співзвуччя, ритмічні повтори важливих слів, така інтенсивна взаємодія окремих текстів, що її навіть не назвеш композицією. Багато віршів різної стилістики, різного ступеня «влучності», різного рівня емоційної напруги творять книжку для довгого читання. Хоча в тих, хто не дуже полюбляє старий добрий «формалізм» на новому історичному витку, довгого читання, напевно, не вийде.
Олександр Мимрук. Цукровик
Київ: Смолоскип
А ось уже цьогорічний смолоскипівський лауреат, Олександр Мимрук. У «Цукровику» він то пародіює дискурс пропаганди, то обігрує мову публіцистики, мову досліджень, мову історії. Здається, ще трохи – й на широких степах творчості Мимрука вродять рясні врожаї соц-арту. Але поет уникає цієї небезпеки та вчасно врівноважує ці мотиви, по-перше, зворушливою безпосередністю, по-друге, метафізичним виміром, хай навіть і жартівливим. Та в кожному разі, «Цукровик» – та книжка, в якій автора і його натяки треба розуміти, одними відчуттями не обійтися.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно