"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."
"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."

Осінь тривоги нашої

Євген Стасіневич, ЛітАкцент 

Курчат восени лічать, осінь усьому рахунок веде, весною горшки порожніють, а восени повніють – найважливіша, підсумкова пора року вже позаду. Етапною вона є і для нашої літератури – хоч би чого там поприсуджували різноманітні премії взимку, але картина вимальовується восени, підзвітний період закривається саме тоді.  Хоча тепер, очевидно, ми кінцем осені будемо міряти не лише культурний рік: від 30 листопада до 30 листопада – так тепер якийсь час буде виглядати український – і далеко не лише політичний – календар.
 
2014 тут не виняток – все хоч скількись важливе і прикметне вже сталося, а літпремії якщо й можуть сильно здивувати, то лише ціною своєї компетенції: несподіване рішення журі не так може відкрити очі на непомічений шедевр (чого поки-що апріорі бути не може – занадто мале і компактне наше культурне поле й надто обмежена кількість видавництв-спеціальних часописів, аби довкола-літературний люд чогось непересічного не помітив), як ще раз продемонструвати серйозні проблеми з критеріями-смаком-адекватністю. Одне слово, кесарю кесареве, а читачам – спроба адекватних підсумків.
 
З поезією в нас традиційно – ну, в межах принаймні десятиріччя -   все добре, щоб не сказати – чудово: наврочити дуже не хочеться. І скепсис декого з цього приводу зрозуміти важко: до десятка висококласних – цілісних, зрілих, попри всі можливі «але» відчутно не-вторинно-імітативних, врешті, свіжих -  збірок на рік прикрасять будь-яку, навіть і не настільки «білоплямну», як наша, літературу. Хочете – надривно-тужлива і завжди якась «своя» Кіяновська, а хочете – вкрай пронизлива, але й дуже культуро-центрична Калитко; хочете – демонстративно реалістична, відверто анти-метафорична Бабкіна, а хочете – місцями дуже герметична, але завжди не награна  й відточена  до межі Шувалова – як на мене, чи не головна наша поетична надія, яка, насправді, давно вже не надія, а першорядний поет.
 
А ще ж є Мамчич і Максименко, нова – не так етапна, як цементуюча статус -  збірка Герасим’юка і дебютна  книжка Івана Непокори – поета, що, попри нетутешню прописку, часто інтонаційно дуже схожий на своїх тутешніх сучасників, але в якому вже є щось справжнє, що важко не помітити.   Тобто з поезією – і щоб двічі не вставати, з дитячою літературою також, у яких, насправді, багато спільного – у нас все, як мінімум, нормально, хвилюватися нічого. Хоча поговорити про це варто окремо.
 
Хвилюватися традиційно маємо й мусимо  за прозу – і велику, і малу, байдуже. Так, з одного боку, цьогоріч у нас було три прозові речі, за які не просто не соромно – за які можна навіть щиро порадіти пританцьовуючи. Це всім відома елегійна «Месопотамія», яка, певно, за винятком «Ворошиловграду» і частково «Біґ Маку», є найкращою жаданівсьою прозою, що здалась декому невиразною, хоча насправді є просто тихою і виваженою; оманливий путівник смачною Галичиною «Фелікс Австрія» Софії Андрухович і  міцний історико-психологічний трилер «Маґнат» Галини Пагутяк. Очевидно, остаточна перевага тут на боці вигадливого роману Андрухович, який зміг багатьох серйозно обдурити щодо своєї суті, і про те, чому саме так, а не інакше, писано (особисто мною) чимало, повторюватись не варто. Бо важливішим тут є те, що з іншого боку, а там речі прикрі й сумні.
 
Річ у тім, що ці вартісні тексти не вказують на жодну тенденцію, не є маркерами загальної річної картини і не являються квінтесенцію процесу. Вони вказують лише на себе – є тільки вони, і все. Це не список текстів-репрезентантів, це список, що майже цілком вичерпує все хоч скількись важливе в нашій літературі. Це список, який і є всією літературою: літературна реальність, очевидно, щось ще продукує, але на літпроцесі це майже не  відтворюється, літпроцесівського м’яса на цих книгах-кістках немає.  Ну добре – є ще дві-три книги значно нижчого рівня, але й потому. Жодної іншої, хай і значно гіршої якості, «міської», «ностальгійно-галичанської» чи «історико-психологічної» прози за цими романами нема. Ці тексти не є найкращими взірцями того чи іншого напрямку, вони існують самі по собі, наче у вакуумі, без бекграунду і хоч якогось контексту в річній перспективі. Ось де біда.
 
У зв’язку з катастрофічним браком крупної притомної прози окремі гарячі голови почали заяложено говорити про те, що з романом у нас традиційно погано, бо, мовляв, не наш це жанр, зате, глядіть, новели з оповіданнями нам он як вдаються! Але, окрім того, що з таких конспірологіно-безпорадних тверджень навіть посміятися якось не вдається, бо надто вже думка про «без-романні» нації скидається на розпис у власному чи то безсиллі, чи то ліні, так ще й ту малу прозу геть не сила розгледіти – чом же ж її від нас ховають, якщо вона нам так вдається?
 
Те, що виходило цього року і що можна, не стидаючись, згадати, хибувало на серйозні недоліки: загалом непогана, з потенціалом, проза Олександра Михеда («Понтиїзм») сильно втратила через бажання автора надати збірці вкрай концептуальних обрисів і його неспроможність відсікати відверто вторинне; ось і отримали ми текстуальне місиво, де треба покопирсатись, аби віднайти добрі шматки, а вони там, безперечно, є, інша річ – чи захоче хтось длубатись і вишуковувати.
 
Зі «Сніданком на снігу» Анатолія Дністрового схожа оказія: середнє арифметичне тут пристойне, вправність на лице, але вправність ця непоганої белетристики, розумної мелодрами, не більше. Претензія на щось більше відчутно шкодить цій милій і невибагливій прозі. Претензія – ворог оповідань, де взагалі з усім надмірним слід бути обережним. Сюди ж добре допасовується і «Чому я не втомлююся жити» Ярослава Мельника – письменника, який будь-що мусить розіграти в ролях найабстрактніші і часто не філософські, а таки квазі-філософські, екзсистенціалістські в найнуднішому значенні слова побудови, не забуваючи ліпити на 30-сторінкові тексти сором’язливі означення штибу «повість».
 
Не краще все і в масліті: його майже всуціль віддано сентиментальному дамському (навіть не жіночому) чтиву на чолі з Іванцовою-Корній-Куявою і т.д. Логічно, що на цьому тлі і Шкляр, який серйозно, вочевидь, мислить себе в іншому статусі, з його історично-патріотичним романом, й Івченко з симпатичними альтернативно-історичними «Химерами Дикого поля», і Кокотюха зі своїм майже донкіхотським бажанням писати «чисті» і від того немов під копірку зроблені детективи (хоч «Повний місяць» і серйозно вирізняється на цьому тлі як добре прорахований «майже трилер) видаються приємними винятками.  А ще «Звичайник» Мусіхіної переконливо показує, яким має бути масліт, аби за нього не було надміру соромно.
 
Ще одним приводом для суму, а точніше відсутністю приводу для радості, є дебюти – царина, де, в ідеалі, і має відбуватись майже все хоч скількись цікаве. Але не з нашим щастям: проза Олексія Чупи (дебют для широкого загалу) і Вікторії Амеліної радше з розряду «хай і таке буде», ніж «свіжа кров прибула!». Плюс – неприємний (або так – неоднозначний) відсвіт Майдану, що скеровується на ці книги і має привертати увагу до речей, пов’язаних із ним все ж опосередковано. Але, заради правди, варто сказати, що на авторку «Синдрому листопаду» можна обережно надіятись у майбутньому: письменницькі легені, попри куций обсяг роману, в неї не малі і з фантазією все добре.
 
Так, дещо потішила прогнозована поява неосвоєного тут жанру – традиційної для інших літератур антиутопії. Та композиційно і стилістично безпорадний «Кагарлик» Шинкаренка і значно цікавіша, але також учнівська «Червона зона» Артема Чапая важливі самим фактом свого існування, ситуацією латання нашвидкуруч жанрових білих плям, а не своїми іманентними характеристиками, після усвідомлення яких починаєш прямо тужити за рівнем не набагато кращого «Далекого простору» Мельника. Ну хоч щось, і на тому спасибі.
 
Перманентна тривога, отже, залишається – поруч із роздратуванням – провідною емоцією, що супроводжує роздуми про сучасну українську літературу, а головне – прозу.
 
***
У світі літературні справи хоч і кращі, але особливих і надзвичайних досягнень там теж не спостерігається. Попри те, що цьогорічний Нобель і справив радше приємне враження, але, по суті, був ще одним компромісом: між махровою політкоректністю і бажанням вшановувати справжню літературу; зійшлись десь посередині – на Модіано. Букерівська премія відійшла австралійцю Річарду Фланагану, що, з одного боку, порадувало в зв’язку з чималими острахами щодо розвивання обрисів чи не найавторитетнішої національної літпермії через зміну її формату на цілком міжнародний, а з іншого, засмутило безпосередньою якістю роману-тріумфатору: права Ярослава Стріха, «Вузька дорога на далеку північ» тішить не більше, ніж дратує – стилістичними недбалостями, бажанням зіграти на найболючішому,  труїзмами і на рівні проблематики, і на рівні фінальних узагальнень. Гонкурівська премія дісталася роману «Не плакати» Ліді Сальвер – значною мірою також традиційній літературі, де в осерді велика драматична подія – громадянська війна в Іспанії – і кількаразова зміна оповідача. Такого вже – хоч греблю гати. Але хорошу, стійку греблю.
 
Американська література й по досі перебуває в полоні  «Щигля» Донни Тартт – міцного великого роману (от дійсно – «великий американський роман»), в чомусь, проте, дуже діккенсівського, англійського: хлопчина Тео Деккер під час теракту втрачає матір і вирушає на пошуки себе довжиною у юність і молодість.  Пулітцер-2014 відійшов саме йому.  І хоч фактично роман Тартт належить року попередньому, але, як видається, цьогоріч  із ним просто нема кому тягатися. Дві ключові американські книги року занадто «на злобу дня», занадто про тут і зараз, аби залишитись в історії літератури: «Передислокація» Філа Клея (National Book Awards) розказує про іракську війну і посттравматичні синдроми, а «Американа» Чімаманди Адічі (National Book Critics Circle Award) – про долю нігерійських емігрантів.  Дуже свіжим і провокативним, певним «новим словом» видається хіба роман К. Д. Фаулер «Ми всі не тямимо себе», що він номінувався на оновленого Букера і Неб’юла, а отримав премію Пен/Фолкнера. Там батько, зоолог-експериментатор, виховує доньку разом із шимпанзе, якого та сприймає за сестру. Ефектно і страшно.
 
Про авторитетні Дублінську і премію Бюхнера говорити видається якось недоречним: німецький поет Юрген Беккер і колумбієць Хуан Габріель Васкес («Звук падіння речей») фігури якщо й важливі, то в певному регіональному масштабі, революцій від них не чекаєш. Та й одному дали за сукупність заслуг, а іншому – за роман 2011 року. І взагалі – відслідковувати тенденції світової літератури на цих преміях важко, їхня репрезентативність  спірна.
 
Найближчі західні сусіди, поляки, віддали свою, вочевидь, найсерйознішу премію Nike нехудожньому тексту, хоч вона, ця премія, і заточена насамперед під роман: перемогу здобула автобіографія важливого політика і історика Кароля Модзелєвського. Нон-фікшн як головний жанр епохи вкотре про себе нагадав.
 
Цікаве діло з літпідсумками у північних сусідів. Всі три романи-переможці трьох ключових літпремій – «Нацбеста», «Великої книги» і «Російського Букера» – без сумніву, виправдовують чималу увагу до себе і свій статус головних книг року. Хоча однозначністю тут не пахне: «Завод «Свобода» 31-літньої Ксенії Букші є, принаймні формально, майже канонічним радянським «виробничим романом»,  який, проте, виявляється непростим поліфонічним текстом, складно і ладно аранжованим, що – ну так – розгортає метафору країни, але цим зовсім не вичерпується. Зухвалий і несподіваний, «Завод «Свобода» все ж відчутно програє в амбітності і майстерності двом іншим тріумфаторам року – «Обителі» Захара Прілєпіна і «Поверненню до Єгипту» Володимира Шарова.
 
До роману Прілєпіна, в силу абсолютно ідіотських політичних поглядів автора, об’єктивно ставитись важко (тип паче, що він хоче виходити на фундаментальні історіософські узагальнення), але треба.  «Обитель» розказує про кінець двадцятих років, Соловецький табір і початок Гулагу, про модель країни і рукотворне пекло, яке ще трохи і перетвориться на утопію, а насправді, на ще нестерпнішу, хоча й обжиту, геєну. Матриці національної історії, десятки героїв і проклятих питань, сімсот сторінок тексту – великий російський роман в чистому вигляді, що написаний із викликом і Солженіцину (той же метод «художнього дослідження» з тим же набором супутніх не-вирішуваних проблем), і Толстому з Достоєвським. Хоч роман чим далі, тим більше прогинається, ламається і кришиться під звірячою серйозністю задуму, а герої і сюжет тупцюють на місці і, як можуть, роздувають обсяг книги, але «Обитель» відбулася, це важлива книга, хай питань до неї і не менше, ніж до її автора. І так – невипадково, що цей роман вийшов саме в 2014.
 
«Повернення до Єгипту» – не менш амбітний, але охайніше і чистіше (хай і обсягом не менший від «Обителі») зроблений текст; він гірше піддається «конвертації», бо витворюється, головне, специфічною літературністю: далекий нащадок і повний тезка класика, Микола Васильович Гоголь, який живе в ХХ столітті, пише своїм численним родичам листи і паралельно розбудовує карколомну – знову ж таки – історіософську візію. Коля хоче завершити «Мертві душі», бо оскільки вони недописані і ми маємо лише першу частину, опис мандрівок пеклом, остільки співвітчизникам не дано вийти з вічного єгипетського полону і дійти до Небесного Єрусалиму, у вказуванні дороги до якого і була головна – і не до кінця реалізована -  місія Гоголя. Концентрована інтелектуальна провокація, що замішана на альтернативній історії і філігранно виконана з погляду стилістики – як на мене, головним здобутком літературного року в Росії є саме цей роман.
 
Так, «Повернення до Єгипту», як і «Обитель», як і «Теллурія» Сорокіна – книги геть не «безгрішні», і дискутувати тут можна багато всього. Але гонору, розмаху фантазії і масштабності письменницьких задач – які в нашій літературі, на жаль, навіть не ночують – можна лише чорно позаздрити.
 
В літературному 2014-му, дійсно, мало чим було пишатись і втішатись – і в нас, і в світі. Були перемоги, але скоріше локального, місцевого значення. 2014 – не рік зламу чи переходу. Це ще один рік, де репутації радше підтверджувалися, ніж створювались, де література культивувала в собі гідне і достойне, але за межі – будь-які – не потикалась. Стабільність, а не пошук нового, дужі ремісники  і професіонали, а не генії-новатори і першопрохідці-авантюристи. Що ж – і це непогано. Особливо зважаючи на те, що культура, як правило, тримається зовсім не на головоломних шедеврах.
 
А пишатись цього року  нам і так є чим.
 
 
 
 

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage