"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."
"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."

Оля Русіна: «Бути присутньою в літературному житті країни – неповторний досвід»
Ім’я Олі Русіної стало відомим після виходу вже першої книги авторки. І не тільки тому, що повість «Сестричка» протягом кількох років є одним з «дівчачих» бестселерів «Видавництва Старого Лева». А особливо тому, що під час написання книги авторці було лише п’ятнадцять.
 
Твори Олі надзвичайно легкі та дотепні, від них неможливо відірватись до останньої сторінки. Такою є і нова книга «Сімейка Майї», яка тільки-но з’явилась на поличках книгарень. Пропонуємо ближче вам познайомитись з однією з наймолодших письменниць України.
 
- Олю, список твоїх захоплень дуже великий - навчання, музика, іноземні мови та ще й література. Розкажи про себе докладніше.
 
- Узагалі, захоплення – широке поняття. Дуже багато речей я роблю просто для себе, бо зараз вони приносять мені задоволення та відпочинок, і, мабуть, вони не претендують на категорію «серйозних захоплень». Принаймні настільки серйозних, наскільки для мене стала література. Це часом і малювання, і фотографія, і та ж музика. Я росла з переконанням, що пробувати треба все і робити завжди те, що подобається. Чим більше таких речей у твоєму житті, тим краще!
 
Що ще про себе розповісти? Люблю кататись на роликах, лижах та велосипеді. При нагоді ще займаюсь чимось таким, що найчастіше називають «урбаністичним туризмом» - дослідженням старовинних будинків і різних покинутих місць. Обожнюю шукати та досліджувати минуле подібних будівель, адже більшість з них має довгу та захоплюючу історію. Часто люди навіть не здогадуються, скільки цікавого знаходиться у них під боком!
 
Особливе місце у моєму житті також займають дахи. У жоден інший спосіб не можна так оцінити красу великого міста, як з висоти. Я кілька разів була на даху найвищого будинку в Україні, це – мій найулюбленіший дах.
 
- Ти дуже рано почала писати, що підштовхнуло до цього?
 
- Я пам’ятаю, що мені досить довго хотілося почати писати. Єдине, що мене стримувало, - страшенно не любила писати від руки (мені було років сім). А письменницька діяльність неминуче асоціювалася із необхідністю дуже часто це робити. Зрештою, мій почерк і зараз наводить жах на людей :-) Якийсь час я роздумувала над цією проблемою.
 
Одного разу я читала книгу Всеволода Нестайка. І була в тій книзі другорядна героїня, якій було приділено дуже мало уваги. Я хотіла почитати про неї більше і зрештою вирішила написати свою книгу. «А, нехай! Доведеться багато писати, та я щось вигадаю». І відтоді проблема писання творів від руки мене вже не тривожила.
 
Книжку про героїню повісті Нестайка я таки написала. Це був роман на дві частини, який помістився у 12-сторінковому шкільному зошиті :-)
 
Так усе й почалося. У мене постійно була купа ідей, які з’являлися переважно під враженням від прочитаних книжок, я починала писати різноманітні твори, потім кидала не закінчивши, щоб почати нові. Коли мені було 16, з’явилася моя перша книга «Сестричка» .
 
- Головна героїня «Сестрички» була «списана» з твоєї молодшої сестри. А як ти знаходиш спільну мову з нею та й дітьми взагалі?
 
- Як старша дитина в родині, я досить багато часу проводила з малечею – і з власною сестрою, і з її друзями, що зрештою і підштовхнуло мене до написання «Сестрички». Не кажучи вже про те, що сестра найчастіше була уважним слухачем моїх перших літературних проб.
 
Після виходу «Сестрички» дуже багато дітей писало мені в Інтернеті. Мені завжди було легко знаходити спільну мову з молодшими. Спілкування з дітьми приносить купу задоволення.
 
- Розкажи про свою нову книгу «Сімейка Майї».
 
Ця книга про те, як по-різному сприймають світ діти і дорослі. Про те, як складно часом порозумітися через це батькам і дітям, братам і сестрам. І як завдяки цьому їм весело жити разом і отримувати радість від кожного дня.
- А хто твій улюблений персонаж цієї книги?
 
- Чотирирічна дівчинка Майя, наймолодша дитина в родині. Писати частину твору від її імені було найскладніше, але й найцікавіше. Кілька років тому я бачила репортаж про одну виставку в Лондоні, яка мала на меті дозволити дорослим відчути себе дітьми – але в таких побутових дрібницях, які нам і на думку ніколи не спадають. Наприклад, посидіти на велетенських стільцях, на яких ноги не дістають до підлоги. Або спробувати писати велетенським олівцем, розмір якого співвідноситься з долонею так, як розмір звичайного олівця – із ручкою дитини. Багато людей тоді зрозуміли, що дарма вони сварили своїх дітей за каракулі і вимагали акуратних літер!
 
Із чимось подібним асоціювалося в мене написання тексту від імені маленької дівчинки. Це треба було робити дуже обережно. Ні на мить не забувати, що ти маєш зосередитися на навколишньому світі так, як це робила б дитина, обдумувати кожну деталь.
 
- Що ти читала, коли була маленькою? І яким книгам віддаєш перевагу тепер?
 
- У дитинстві я любила книги Всеволода Нестайка, Джеремі Стронґа, різноманітну фантастику. Узагалі, коли я зараз гортаю книжкові новинки, розумію, наскільки багатшою стала українська дитяча література з того часу, коли я й мої однолітки були малюками. Крім нових українських імен та творів, з’явилася купа чудових перекладів. Я залюбки їх іноді читаю – від хорошої книги отримуєш задоволення незалежно від того, скільки тобі років.
 
Якщо говорити про класику, на думку приходить «Вбити пересмішника» - неповторна книга. Нещодавно я натрапила на твір сучасного американського письменника Даніеля Клея «Broken», який він, за його власними словами, написав під величезним враженням від книги Харпер Лі. Я вирішила прочитати «Broken» – і теж не пошкодувала. Довелося читати англійською, бо книжка не перекладена, але перекласти справді варто було б.
 
Із сучасних письменників дуже люблю Мілана Кундеру. Крім нього, часто повертаюся до Селіна, Мілоша, Бредбері, Гомбровича, Камю, Вітмена. З української літератури люблю Тараса Прохаська, Грицька Чубая, Юрія Андруховича, Олега Лишегу, Сергія Жадана, Атиллу Могильного; крім цього, особливою для мене є українська поезія ХХ століття.
 
Всього одразу не перерахуєш, про гарні книги можна говорити й говорити.
 
- Як почуваєшся в ролі письменниці? Яке місце ця справа займає у твоєму житті?
 
- Спочатку я почувалася дуже незвично, особливо коли мені було 16 і вийшла «Сестричка» - я тоді була схожа більше на читачку подібних книг, ніж на автора, і мене навіть часто плутали.
 
Зараз я вже по-іншому сприймаю і те, що пишу сама, і літературу загалом. Можливо, трохи серйозніше, бо звертаю увагу на речі – і при читанні, і при написанні текстів – про які раніше не думала.
 
Письменництво для мене цінне також можливістю пізнати багато речей, які б в іншому випадку були для мене недоступні – це й участь у форумах та фестивалях, і знайомство з багатьма чудовими людьми, особистостями, що творять сучасний український літературний простір; та й узагалі бути трохи присутньою в літературному житті країни – неповторний досвід.
 
Цей досвід надихає і породжує нові ідеї.
 
- Як ставляться однолітки, друзі до письменництва і твоїх книг?
 
- Друзі говорять, що це чудово, що я у досить ранньому віці «знайшла себе», і чекають на нові книги, радять пробувати себе у різних жанрах.
 
- Олю, розкажи, як відбувається процес написання книги: раптово і все одразу чи з відкладанням у глибоку шухляду?
 
- Ідеї книг приходять по-різному. Кілька разів навіть снилися якісь яскраві сюжети та образи. Але зазвичай миттєво може прийти якась загальна ідея, потім настає час для «рутинної» роботи, коли треба цю ідею розвивати, удосконалювати сюжет, перечитувати та редагувати текст. Це все не мусить ставатися одразу – іноді ідея справді мусить «полежати в шухляді», щоб ти раптово зрозумів, як найкраще втілити її в книзі.
У мене чомусь зазвичай складається так, що я пишу початок і кінцівку книги практично відразу, а вже тоді – середину.
 
- Частою тенденцію тепер є писати для різної читацької аудиторії: діти, підлітки, дорослі; використовувати різні жанри. Чи хотілося б і тобі колись спробувати себе в іншому літературному амплуа і що б це було?
 
- Так, мені постійно хочеться спробувати щось нове. Дуже подобається дитяча література і я б хотіла продовжувати писати в цій царині, використовуючи нові жанри, стилі і способи побудови оповіді. Також хочу написати і щось доросле, можливо.
 
- Твої книги переповнює радість, веселощі, допитливість. А як гадаєш, що має робити людина, щоб посміхатися попри всі негаразди й іноді відчувати себе безтурботною і життєрадісною, як твої героїні Ксеня та Майя?
 
- Щоб радіти життю, достатньо усвідомлювати, що все на світі змінюється і ніщо не вічне – ні радість, ні горе. У цьому русі, у цих змінах – радість і сенс життя. Мені здається, саме з усвідомлення цього народжується вміння «радіти моменту», насолоджуватися цим днем, а не чекати, що «колись» стане краще. Адже щастя, радість, задоволення – то не кінцева мета, а стан, який може з’явитися і зникнути.
 
- А як щодо наступної книжки, уже є ідеї?
 
- Звісно, у мене є кілька ідей «у шухляді». Але я збираюся з ними ще добряче попрацювати, тому поки що не відкриватиму таємниць :-)
 
 
 
 


Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage