Олена Стяжкіна: Книга має показати, що кожен із нас може змінитися
Однією з важливих подій Книжкового Арсеналу стала розмова про мовне питання за мотивами двомовної книжки Олени Стяжкіної «Смерть лева Сесіла мала сенс». Мовне питання висить у повітрі, проте не є вповні озвученим і проговореним. І саме вихід цієї книжки – нагода не тільки проговорити його, а й відчути мовний перехід авторки, який зашитий у текст і який проявляє себе словесно та між рядків у паузах і тиші. Про перехід на іншу мову та усвідомлення ваги мови, написання роману та його назву, про війну і її вплив та багато іншого говорили авторка Олена Стяжкіна та модераторка Галина Вдовиченко.
Читайте кілька найцікавіших цитат із розмови:
Про написання роману «Смерть лева Сесіла мала сенс» та мовний перехід у ньому
Олена Стяжкіна: Я не знаю, коли захотіла писати цей роман, і не була впевнена, що я взагалі писала роман. Я точно писала текст, і коли цей текст дійшов до моменту про війну, я зрозуміла, що він не може бути далі написаний російською мовою, що в цьому є якась пітьма. Не маю нічого проти російської мови, сама в побуті нею спілкуюся. Але коли ми говоримо про нашого ворога і нас самих, чи маємо ми піти у наступ? Чи маємо ми бути в безпеці? І безпека, і наступ – це українська мова. І коли я написала перший розділ українською, саме розділ про війну, то він відкрив для мене правду: якщо ми хочемо перемогти, то маємо бути українцями і говорити українською. І якщо ми цього не робимо, то опиняємося десь between, між світами. Це не означає, що ми там назавжди чи що звідти не можна вийти. Але не так багато виходів. Або в Москву, або ти – українець. Це і просто, і дуже не просто. З іншого боку, там, де буде українська, я сподіваюся, читач відчує і безпеку, і жарти, і любов, і обійми, і спокій, і залізну волю – все те, що робить нас непереможними.
І ще один момент. У книзі є фабула і сюжет, вона – точно про людей. Це не нариси і не патетика. Вона дуже і дуже просто в тому, що відбулося. І читач не має бути заплаканий тим, що в книзі страшний мовний перехід.
Галина Вдовиченко: Раніше Олена писала російською. А ця книжка починається російською, потім її герої переходять на українську місцями, і врешті ти не помічаєш, як змінюється мова персонажів, хоча не всіх, і це відбувається абсолютно природно у романі. Олена ввела мовний перехід у роман, і це змушує замислитися, який глобальний перехід відбуваєтеся зараз у контексті мови, самовизначення, народження політичної нації.
Про назву роману
Олена Стяжкіна: У 2015 році мені потрапив на очі список найвизначніших подій. І там серед іншого було про загибель лева Сесіла як знакова подія року, але не було нічого про ситуацію в Україні. І я не здивувалася, я розлютилася до піни. Я не вірила своїм очам, бо 2015 рік – це обстріл Маріуполя, це Волноваха, це вбитий тролебус, де Дебальцеве, це фронт, який спливає кров’ю, це кіборги. І нічого… І я подумала, що така назва стане провокацією, стимулює читача подумати: А що це? І зацікавить прочитати книгу далі.
Я також прошу читача подумати про це. Бо це питання сплачується і буде сплачуватися фронтом. Бо те, що ми можемо бути чи не бути тут і зараз, сплачується тим, що стоїть фронт. І сенси, які ми створюємо тут, заради них. Ми маємо жити з минулим, але маємо виправити своє майбутнє. Нещодавно от ПЕН назвав 2015 рік для України роком кіборгів, а не лева Сесіла. І в такий спосіб ми трошки перемогли, принаймні самі для себе.
Про те, як писалося українською
Олена Стяжкіна: По-перше, я натренувалася писати українською на своїх наукових роботах. Це трошки інша лексика, але це допомагає. Я також – читачка, зокрема читаю твори прекрасних українських авторів. А ми всі вчимося, коли ми читаємо. А ще в моєї книги був прекрасний редактор Сергій Осока.
Про відмінності і спільності
Олена Стяжкіна: Я коли писала, я думала про те, що спільного і відмінного в людей з різних регіонів. Історія з книги про пологовий будинок, куди приходить чиновник райвиконкому і пропонує назвати дітей на честь Ернеста Тельмана, могла бути і на сходах пологового будинку Харкова, і Чернігова, і де-інде в 1986 році точно. Але коли ця істоіря починається в Донецьку, то для читача постає немов одразу напис «Титанік». І в приницпі всі вже знають, що діти на сходах того будинку так чи інакше стануть частиною війни, яку Кремль розпочне на території України.
Це могла би бути книга-сатира на радянське, але вийшла про горе. І в тому горі наші регіональні відмінності не такі вже суттєві. Те саме сталося у Львові під час радянської окупації, і у інших містах, коли більшовики прийшли до влади. Просто ці історії проходили в різні хронологічні виміри. Якщо б не Донецьк, це могла б бути дуже смішна історія про занепад радянського. Але Донецьк дав їй інший голос. І це для мене було важливо.
Про те, що кожен із нас може змінитися
Олена Стяжкіна: Головна ідея книги в тому, що перехід можливий, що можливі зміни. Перший перехід здійснює цап. Цього козла привозять на передову, де його не змогли вбити. І там він поводить себе спершу як собака, потім захищає своїх як орел і врешті він гине як побратим. І якщо козел здатний стати побратимом, то що ж нам всім ніяк не змінитися? Думаю, що можемо.
Про сприйняття читачами
Олена Стяжкіна: Моя книжка – все ж не політичний виступ. Я хочу, щоб читачі сприйняли її як інтимну історію, яка може статися з кожним із нас. Щоб читачам було сумно й іноді смішно. І щоб вони вірили в те, що ми переможемо. Незважаючи на ту тугу, яку ми зараз почуваємо.
Галина Вдовиченко: Дуже цікаво спостерігати за героями і впізнавати в них своїх знайомих, їхніх знайомих і родичів. Це роман, який збурюює пам'ять. Це реальна історії, історії про вибір: один із героїв опиняється в Москві, інший – на Заході, хтось далі живе в Донецьку і щось його там тримає. Ці роздуми і бажання отримати пояснення підкуповують читача. Бо це правда життя, незважаючи на те, що в романі присутня лінія магічного українського реалізму.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно