Дискусія «Література: як перенести досвід у пам’ять» відбулась на фестивалі «Книжковий Арсенал». Катерина Калитко, Олександр Михед, Артем Чех, Остап Сливинський, Лариса Денисенко, Олеся Островська-Люта та Ірина Славінська ділились роздумами про довоєнне і воєнне життя, про 24 лютого як точку пам'яті, про проживання емоцій страху та ненависті. І, звісно, була розмова про тексти: ті які, вже написані та будуть писатись, про власні історії у літературі та досвіди інших, про заборонені теми та ті, які, навпаки, потребують прописування та проговорення. Однією з книг, у якій фіксуються події після 24 лютого є «Позивний для Йова. Хроніки вторгнення» письменника Олександра Михеда, що щойно приїхала з друку. Ось що, що розповів автор про її появу. 

Так вийшло, що ми з дружиною опинились в центрі подій самого ранку 24 лютого, оскільки Гостомельський аеропорт і запах війни, цей порох, яким вони обстрілювали аеропорт, він був просто в повітрі. В момент, коли ти опиняєшся в центрі шторму, тебе не питають: хочеш ти цього чи не хочеш. Ти стаєш очевидцем. Це перше. По-друге, кількість емоцій і хаос думок, який виникав і те, що я помічав за собою якісь порухи, думки чи відчуття – він зразу підказував, що це важлива і унікальна річ, яка має бути зафіксована. Я одразу зрозумів, що цей хаос має впорядковуватись текстом, аби був хоч якийсь сенс в тому, що ти проходиш. Таким чином перші нотатки я почав писати буквально 24 лютого, вже 2 березня був опублікований перший текст на «Financial times», він називався «Мова війни». Фактично в першому тексті була закладена матриця того як буде виглядати «Позивний для Йова». Там кожен текст складається фактично з кількох пластів: пласт того, що відбувається зі мною, що відбувається з моєю родиною, що відбувається з моїми друзями і що відбувається на рівні країни. Це все по центру тримається на такому штирі, в якому ідуть флешбеки і нагадування того, що робила росія починаючи з 2014 року. Тому що це надзвичайно важливе нагадування скільки триває війна і скільки злочинів вони зробили. Це все є в кожному тексті.

Крім цього, я розумів що це має бути хроніка, тому що це така кількість злочинів , що їх треба хоча б спробувати осягнути. Тому я звернувся до адвоката, своєї подруги Роксолани Гери, яка з перших днів впорядковувала нашу з нею приватну хроніку воєнних злочинів, яку вона вела протягом 13 місяців. Мені було важливо пройти повне коло цієї великої війни календарної і побачити, куди це дійде: як, наприклад, українське суспільство через рік відрефлексує через що воно пройшло. І коли була впорядкована вся ця хроніка – у книжку увійшло 12-15 % того, що було зафіксовано, тому що психіка не витримує навіть редагування цього переліку.

Ще одна дуже важлива річ. Для мене важливим був метод опитування великої кількості людей. Найпростіше, звичайно, це було робити через соцмережі, розпитуючи історії, які приходили далі в особисті повідомлення. Тому що важливо зафіксувати цю усну історію і зафіксувати конкретність досвідів. І ось, комбінуючи особисту історію з історіями багатьох – я спробував показати оце багатоманіття голосів жаху.