Оксана Забужко: «Ми маємо рабство безпам’ятства, що виходить із страху розповісти своїм дітям про наші травми»
У межах 26 Book Forum у Львові відбулася презентація нової книги Людмили Таран «Яблуня». Книжку-діалог, у якій відомі українську жінки (мами і доньки) говорять про важливі моменти, згадують знакових людей та події у житті, презентували: письменниці Мар’яна Савка з мамою Іриною Савкою, Оксана Забужко, авторка книги Людмила Таран та її редакторка Ольга Ренн.
«У книжку я вмістила п’ять історій, п’ятеро надзвичайно цікавих доньок: Оксану Забужко, Наталку Білоцерківець, Софію Майданську, Богдану Павличко та Мар’яну Савку, що розповідають про найрідніших, котрі суттєво вплинули на їхнє життя і творчість, — розповіла авторка. — І, відповідно, — історії їхніх мам. Це така моя журналістська цікавість, мій проект, що тягнеться вже друге десятиліття. Ще в 90-х написала про маму Софії Майданської — жінку, що пройшла заслання, але знайшла себе. Пізніше був нарис про маму Наталки Білоцерківець. Згодом, працюючи у "Вечірньому Києві", подумала: "Усі знають Оксану Забужко. А яка її мама? І от, поки Оксана була у США, я зустрілась з її мамою і одразу зрозуміла, звідки у нас така Оксана. Це генетика". Потім мала щасливу змогу поговорити з мамою Мар’яни Савки – Іриною, людиною з музичним даром, що пережила депресивні роки, проте знайшла себе у літературі. Це — інтригуючі сюжети, які дивовижним чином перегукуються між собою».
«У книжку я вмістила п’ять історій, п’ятеро надзвичайно цікавих доньок: Оксану Забужко, Наталку Білоцерківець, Софію Майданську, Богдану Павличко та Мар’яну Савку, що розповідають про найрідніших, котрі суттєво вплинули на їхнє життя і творчість, — розповіла авторка. — І, відповідно, — історії їхніх мам. Це така моя журналістська цікавість, мій проект, що тягнеться вже друге десятиліття. Ще в 90-х написала про маму Софії Майданської — жінку, що пройшла заслання, але знайшла себе. Пізніше був нарис про маму Наталки Білоцерківець. Згодом, працюючи у "Вечірньому Києві", подумала: "Усі знають Оксану Забужко. А яка її мама? І от, поки Оксана була у США, я зустрілась з її мамою і одразу зрозуміла, звідки у нас така Оксана. Це генетика". Потім мала щасливу змогу поговорити з мамою Мар’яни Савки – Іриною, людиною з музичним даром, що пережила депресивні роки, проте знайшла себе у літературі. Це — інтригуючі сюжети, які дивовижним чином перегукуються між собою».
«У цій книжці вміщені не лише особисті портрети, — додала редакторка, що працювала над текстами, Ольга Ренн. — Це також опис епохи... Тут є п’ять пар, й цікаво, як матері зреагують на історії доньок і навпаки».
«Могла би бути ще одна пара, — додала Людмила Таран. — Здогадуєтесь, про кого я? Думала включити ще Ліну Костенко і Оксану Пахльовську. Але нехай це буде завданням для наступних авторок».
«Люда — чудова жінка, яка хотіла заглибитися у внутрішній тонкий світ стосунків мами і доньки. І їй це вдалося, — розповіла Ірина Савка. – У цій книзі я розповіла свою історію. Що народилася я на Бережанщині. У селі мого чоловіка народився Богдан Лепкий, мої батьки жили поруч із хатою діда Лепкого. Моє село – окраїна Бережан – Баранівка. Тут були громади вірмен, поляків, українців і євреїв. А ще родовий маєток Синявських. "Жінки мого роду смагляві і золотогорлі", — писала Мар’яна, і це чиста правда. Я закінчила музучилище, але консерваторія мені не дісталася, зате дістався музикальний чоловік...».
«Завжди знала, що у сім’ї яскрава зірка — це тато, а мама – прикривала тили, — додала Мар’яна. — І от, мама збунтувалася, почала писати... Тато був сильно подивований, навіть ревнував. У нашій сім’ї чоловіки завжди видимі, але я знала, що моєю опорю є саме сильні жінки. Тому я трохи переживала, як мама сприйме моє інтерв’ю. У наших стосунках із мамою були різні періоди: в юності я бунтувала проти маминого контролю, в якийсь момент ми навіть сварилися, але зрештою настала прекрасна мить дорослості, коли люди мають силу бути собою, коли контроль чи супротив стає непотрібний».
«Ми досить довго і багато років із Людою говорили на тему, що українського дискурсу бракує зв’язку «дочки-матері», — розповіла Оксана. – Ця тема цікава не лише жінкам. Будь-який психоаналітик скаже, що дарма чоловіки не слухають, про що жінки говорять між собою — так, це "окрема планета", але з цією планетою треба дружити задля мирного існування Всесвіту. Я лиш сьогодні мала нагоду взяти книжку «Яблуня» до рук, і випадково відкрила сторінку 129: тут світлина, я з Соломією Павличко – молоді, щасливі з келихами в руках. Звідки Люда взяла це фото? У неї завжди був інстинкт цікавості до людини... У 94-му ми з Соломією Павличко були у США, і я передавала Люді посилку через мою маму. Коли я повернулася в Україну, то побачила інтерв’ю з моєю мамою: зокрема, про історію війни моєї родини з КДБ. Зараз я розумію, що мамина історія могла би стати романом. Тому я вдячна за це інтерв’ю у далекому 1994 році. Тепер, коли мами немає, це чи не єдиний прижиттєвий документ, звідки я можу почерпнути знання. Бо, знаєте, ми – українці — маємо проблему меморалізації. Ми маємо рабство безпам’ятства, що виходить із страху розповісти дітям про наші травми».
«Ми лиш вчимося говорити про страхи, — додала Оксана Забужко. — Я вклоняюсь перед Людиною «жіночою мужністю». Як казала Леся Українка: "Я —людина еластично уперта, таких багато між жіноцтва". Ця книжка знак цієї еластичної упертості, бо без Люди ми би не заговорили...».
«Усім моїм героїням притаманна дружба, — підсумувала Людмила. — Це таке рідкісне почуття між мамою і дочкою. А чого у мене немає у книжці і що б я замовила іншим, молодшим, відважнішим письменницям? Я не запитала, як мами сексуально виховували своїх дочок. Це важливо – ще одна табуйована тема в наших сім’ях. Я багато почерпнула і висновків зробила з цих історій. Але висновок – за читачем».
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно