Оксана Думанська: «Не бійтеся почати спочатку»
Ярина Коваль, Львівська газета
Книгу Поліни Жеребцової про дві чеченські війни і звичайних людей у тих страшних жорнах «Тонка сріблиста нить», яка щойно побачила світ у «Видавництві Старого Лева», з російської переклала Оксана Думанська. Фахівець, яка багато років пропрацювала доцентом кафедри видавничої справи і редагування Української академії друкарства, у такий спосіб уже не вперше стверджує, що талановита людина спроможна повноцінно існувати в різних іпостасях, і це її не збіднює, а, навпаки, робить багатограннішою і цікавішою для загалу. А зацікавленим літературою галичанам Оксану Думанську додатково представляти не треба: письменниця, перекладачка, редакторка в одній особі, у творчій біографії якої чимало книжок – як створених іншими, так і власних.
Оскільки Оксана Думанська, попри те, що днями відзначила поважний ювілей, не має наміру збавляти темп, «Газета» запросила її до розмови. Адже, погодьтеся, не так багато людей готові взяти за основу життя тезу – починати ніколи не пізно. Отож Оксана Думанська взяла та й видала першу книгу в 50 років. І її життя уже у зрілому віці набуло цілком нових, але таких захопливих сенсів.
– Пані Оксано, за загальними стереотипами, в літературу ви прийшли доволі пізно. Однак Вас скрізь сьогодні багато. Як вдається стільки встигати? Адже, незважаючи на те, час – єдина річ, яка нам начебто може належати (принаймні так стверджували античні люди), саме цього часу сучасну людину може позбавити будь-хто чи будь-що.
– Я менше сплю. У мене дорослі діти, які живуть окремо. А тому можу ввімкнути комп’ютер, коли хочу, і сісти працювати. І потім мені здається, що з віком намагаєшся більше встигнути, бо розумієш, скільки прогавив. А це, напевно, й називається жага життя.
– Що до Вас прийшло з того, що не пробували раніше? Звісно, крім власного писання.
– Останні двадцять років я заходила в аудиторію і викладала українську мову, практичну стилістику та основи редагування. Тепер не викладаю, а застосовую свої знання на практиці. І якось непомітно робота з чужими текстами почала мені більше подобатися, ніж власне писання. Бо коли пишеш сам, то постійно сумніваєшся, вдало чи ні зробив і як поліпшити. І ті сумніви тебе роз’їдають, не дають нормально жити (звичайно, якщо ти вимогливий до власного художнього слова). А якщо працюєш з чужим рукописом, то принаймні спиш спокійно. А працю з чужими рукописами я справді дуже люблю. Особливо якщо вони талановиті й від тебе залежить тільки забрати з них якісь мовні огріхи. От зараз я відредагувала книгу прози Сергія Осоки. Неймовірно цікавий хлопець і Богом обдарований, багато знає, йому багато до снаги, і мова в нього чудова. А мова в основі будь-якого твору завжди. І «Тонка сріблиста нить» Поліни Жеребцової – це теж та книга, яка повинна на наших книжкових полицях бути.
– Але час зараз такий, що на підсвідомому рівні чимало українців відкидає усе російське. Навіть якщо мова про добротне мистецтво чи цікаву книгу.
– Воно так. Але українською ця книга читатиметься. Поліна Жеребцова – людина, яка виросла в Грозному в російській сім’ї, але в середовищі чеченців, інгушів, болгар та інших народностей. Побачивши ту війну в дитячому віці, уже дорослою вона написала про неї і, відповідно, опинилася в опозиції до сучасної російської влади. Дуже довго цю авторку як письменницю в Росії не визнавали. Вона кілька років вимагала, щоб її випустили з Росії, і зараз живе у Фінляндії. І як доля повертає… Я чула про цю особу, але ніколи мене то близько не торкалося, поки Поліна Жеребцова не написала гострого листа Ходорковському про те, що він виправдав війну Росії на Кавказі, і в якому вона гостро його відшмагала. Мене то вразило, а за якийсь час «Видавництво Старого Лева» запропонувало мені перекласти українською її книгу. Ось ці збіги інколи дивні. Скажімо, 1972 року я випадково в Києві придбала книжку «Досвітні огні», яку ілюструвала Софія Караффа-Корбут, а через 30 років написала про цю художницю книгу. Так само тут. Мені дуже цікаво, як ця людина, ровесниця мого сина, себе формувала. А вона постійно згадує про книги. Про те, що в її дідуся була велика бібліотека, і як одного разу, намагаючись сягнути якоїсь книги на верхній полиці, вона впала донизу у великий картонний ящик і як просиділа там до ночі, поки мама не прийшла з роботи, через те, що вирішила прочитати своїм котам «Червоні вітрила». Тобто життя Поліни Жеребцової було пов’язане з книжкою і виховало у ній не тільки письменника, а й бійця. Ця авторка близька мені як людина з нового покоління, яка не змогла жити в певних умовах, але яка навіть на відстані ті умови намагається змінити.
– Зв’язок людини і книги завжди особливий. Але за останні два роки випало побачити кілька невеселих статистик. Зокрема, що в нашій державі більше ніж 50 відсотків людей не читає художню літературу. А ті, хто читає, то читають тільки 2-3 книги на рік.
– Такі дослідження – це, як середня температура хворих у лікарні, бо хтось читає більше, хтось менше. Я часто буваю у районних бібліотеках і бачу дітей чи дорослих, які читають. Бачу книжкові магазини, що їх відкривають видавці. То все не так безнадійно. Звичайно, люди не завжди готові читати постмодерністів, продиратися через їхні метафори, але просте, зрозуміле їхньому серцю завжди знайде відгук. До речі, я теж зараз читаю менше, ніж колись. Але коли вже дориваюся до книги, мене годі спинити.
– Книзі вдалося зберегти свою сакральність, яку вона мала ще кілька десятиліть тому, коли люди вилаштовувалися за нею у чергу, коли боялися її взяти брудними руками тощо? Що в цьому контексті ми набули і що втратили з плином часу?
– Якось у київському метро стала свідком ситуації, коли на моїх очах дівчина дочитала книжку, відклала її вбік і вийшла. Мені це було дуже дивно, бо як так – залишити книгу, навіть якщо повертатися до неї не плануєш? Але, напевно, в тому є сенс. Бо є книги прохідні, а є – як-от Кобзар – які не втратять своєї сакральності, навіть якщо будуть надруковані на найгіршому папері. І це нормально. Ненормально, коли автор, особливо, якщо він молодий, не має жодних шансів до читача потрапити. У популярне видавництво йому не протовпитися, а менш популярне для видання його книги коштів не має. Так і може цей автор ходити по колу… Я вже не раз говорила, що мрію, щоб у нас нарешті виникло видавництво, яке б лише з літературними первістками мало справу.
– Що відчуваєте, коли відкриваєте автора як редактор? А, з іншого боку, які емоції переживаєте у разі, якщо бачите, що текст не дотягує до того рівня популярності, який має їхній автор?
– На щастя, я не мала здатності спілкуватися з якимись геть невдатними текстами. Мені насправді таланило на дуже гарних авторів, наприклад, Дзвінка Матіяш, Наталя Малетич, інші. Ось зараз редагую Антона Санченка – дуже цікавого чоловіка, який прийшов у літературу з моря і приніс зі собою морський гумор. А гумору в нашій літературі, як на мене, дуже бракує. Ми до цього часу намагаємося втулити дітям Остапа Вишню, а його гумор молоді незрозумілий, бо зараз інший час, інші запити. І, попри драматичність цього часу, без гумору обійтися неможливо. А що відчуваю як редактор, то щоразу відчуття інші. Помітила: що талановитіший автор, то легше з ним працювати, бо його легше переконати. І готова повторювати як «Отче наш», що редактор, який переписує за автором і завис над ним дамокловим мечем, насправді редактором називатися не може.
– А яким, на Ваш погляд, має бути редактор?
– Він повинен чути слово і його розуміти. Якщо редактор викидає слово лише тому, що його нема у словнику, то це – не редактор, а пурист. Бо коли той самий Осока пише «кохта о трьох гудзиках», то так треба і залишити, бо текст тоді справді буде живим і соковитим. Тобто такі ось слова чи вирази, яких начебто у наших словниках і немає, часто-густо перетворюють звичайний текст у щось виняткове. Треба любити автора, якого редагуєш і не нав’язувати йому якийсь узвичаєний варіант.
– А як боротися із спокусою допомогти автору?
– А не треба авторові допомагати. Вимагати від автора, щоб було так, оскільки мені як редактору цього хочеться, – хибний шлях. Треба дійти згоди самим зі собою. Тобто, якщо автор це так бачить, то воно так має бути. Інша річ, що з рукопису треба позабирати те, що в нас в’їлося, але чого бажано уникати. Приміром, просто біду маємо зі словом «зробив». В українській мові слово «зробив» – те, що зробив руками. Для інших ситуацій є інші слова. Але ми вперто говоримо «зробити крок» замість «ступити крок», «зробити ковток» замість «ковтнути» тощо. Зрештою, таких прикладів є чимало: говоримо «деревоподібне», «з якого приводу», а мали би «деревовидне», «з якої причини». Звичайно, в розмовній мові, так говорити цілком допустимо. Але якщо йдеться про те, що виходить під обкладинкою, то тут уже треба добре все зважувати, бо людина з прочитаного бере для себе дуже багато, хай навіть того і не помічає.
– Письменниця Наталка Сняданко у своїй авторській колонці для Deutsche Welle написала, що «коли сучасний французький роман починається словами: «Цієї зими треба мати цицьки, вищі за плечі, та плескату сідницю. Сьогодні я відснідав о 9 ранку. І нарешті ти сам змегрелетів: за останні три місяці втратив 17 кілограмів», у нього немає шансів бути прочитаним, із тим же успіхом можна перегнати текст оригіналу через google translate і спробувати зрозуміти, що ж приваблює у цьому тексті тисячі читачів в інших країнах». Тобто це до того, що окремі перекладачі намагаються повернути в сучасний обіг застарілі слова, однак ефект від цього є протилежним – книга часто просто не буде прочитаною, бо нецікаво.
– Таких прикладів знаю чимало. Скажімо, переклад «Аліси в Задзеркаллі», який вийшов у видавництві «Богдан», де введено абсолютно архаїчні слова і фраземи. З одного боку, розумію, що Керрол не є сучасним письменником. Але сучасну дитину, яка читає «Алісу…» , архаїзми відштовхуватимуть. Якщо за кожним словом дитина буде питати, то зрештою просто відкладе книжку, щоб до неї більше не повертатися. Це як у ювелірній справі: десь перетиснув – і все розвалилося, десь не дотиснув – і вийшла подряпина, яка заважає. Я навіть боюся давати якісь рецепти, бо кожен текст вимагає іншого підходу. Переклад свого, а редагування – свого. Єдине, в чому переконана безальтернативно: розмова редактора з автором чи перекладачем має бути лагідною. Згоди треба досягати тільки переконанням, а не тиском.
– Ваше завжди бере гору?
– Ні. Якщо бачу, що аргументи не спрацьовують, відступаю. Бо, зрештою, кожна людина має свої засади і сама за себе відповідає. Та й мене навчив випадок з моєю дитячою книгою «Марійчині пригоди», яку видавництво дало на редагування одній дитячій письменниці, а вона цю книгу просто переписала по-своєму. Я з цим не погодилася, і тоді книгу віддали іншому редакторові. Сьогодні є таке уявлення, що кожен філолог може редагувати художні книги, але це не так. Навіть у групах, де я викладала, з 25 осіб тільки троє-четверо могли би такими редакторами бути. Чуття слова – особливе чуття, тим паче коли стосується художнього слова іншої людини.
– Якщо спробуєте відсторонитися від себе, то як би – одним реченням – окреслили ті зміни, які у Вашому житті відбулися?
– Починати ніколи нічого не пізно. Потрібне тільки бажання. Іноді це бажання виникає цілком несподівано і в тих площинах, де раніше ніколи й не думав, що зможеш себе проявити. А проявляєш. Скажімо, я ось уже два роки печу вдома хліб. А все почалося із закваски, яку мені – як сюрприз – вислала мій френд із «Фейсбука» Ірина Жмурко. До закваски було додано ще й книгу з рецептами і так то все було тепло оформлено, що гріх було проігнорувати. Сьогодні я маю нову традицію: коли до когось іду, то завжди беру зі собою мною спечену свіжу хлібину. І це додає снаги, що я ще можу.
– Із задоволенням пекти хліб, окрім роботи, у Вашому житті може ще щось конкурувати?
– Мої діти й онуки. А ще – в’язання. Колись я плела різні хустки й дарувала, а тепер плету у смужки пледи, намагаючись вкласти у них кольори верет. Мій досвід каже: якщо добре працюють руки, то потім добре працює і голова. Також дуже люблю читати. Бібліотеку сучасної літератури маю велику, та найчастіше беру до рук Вінграновського. Отого молодого, що «встав з колін і небо взяв за зорі». І мені справді добре.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно