0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
Оксана Була: Ідеальні книжки не вигадують силоміць
Оксана Була – ілюстраторка 2016 року за версією БараБуки. Загалом за минулий рік вийшло друком п’ять книжок для юних читачів із ілюстраціями Оксани. З-поміж них – дві книжки, у яких вона також авторка історій. Із високою оцінкою БараБуки згодні журі премії «ЛітАкценту року» та «Рейтингу критика»: книжка-картинка Оксани Були «Зубр шукає гніздо» отримала найвищі відзнаки. А великим міжнародним успіхом минулого року стала книжка «Хто росте у парку» Катерини Міхаліциної, яку проілюструвала Оксана Була. Це видання увійшло до щорічного каталогу книжкових рекомендацій у галузі міжнародної дитячої та юнацької літератури «Білі круки 2016» («The White Ravens 2016»). БараБука розпитала зіркову ілюстраторку про техніки, у яких вона працює, про секрети Зубра, рецепт ідеальної книжки-картинки, а також про магію художнього скла.
 
– Найперше запитання – звісно ж, про книжку «Зубр шукає гніздо». Вражає психологічна виразність характеру Зубра, у якому, наприклад, можна упізнати затяте дошкільня. Розкажи, будь ласка, як тобі спала на думку ідея цієї історії.
 
– Я щось писала/малювала, і це не було про зубра. Я відволіклася на якусь секунду, а на папері з’явився маленький ескіз – овальний зубр лежав на одному боці. Я домалювала йому крихітне гніздо.
 
Хоч зубр і міг зробити собі гніздечко сам, однак вираз його обличчя повідомляв, що саме зараз він влігся на чуже. Так усе й почалося.
 
 
 
– Юні читачі часто називають улюбленими героями твоїх книжок про Зубра і про Ведмедя туконі. Разом із тим, невтаємниченому читачеві дуже мало відомо про цих загадкових істот. Назви, будь ласка, п’ять речей про туконі, що їх має знати кожен їх шанувальник.
 
– 1) Туконі – мешканці лісу і його найкращі друзі водночас.
2) На небі є зоряні туконі.
3) Онакона – єдиний туконі, в якого світяться очі.
4) Мовою одного з племен американських індіанців туконі означає «вовк».
5) Туконі-міль знає незчисленну кількість візерунків шкарпеток і ковдр.
 
– У коментарях до короткого списку ЛітАкценту Володимир Чернишенко назвав «Зубра» ідеальною книжкою, у якій «все ідеальне – і малюнки, й текст». Якою, на твою думку, має бути ідеальна дитяча книжка?
 
– Ого. Нічого собі! Гадаю, що хороша книжка, будь вона дитяча чи доросла, повинна розповідати справжню історію. Історію, що відбулася насправді – у реальному світі, чи в уявному – байдуже. Суть у тому, що вона відбулася, і є свідок-автор. Така історія сама просилася бути розказаною, і її не вигадували силоміць.
 
Для дитячої книжки вкрай необхідно подати максимум простору для уяви маленького читача. З роками здатність фантазувати піддається заціпенінню і грузне в поняттях правильно/неправильно/а що люди подумають. Тож внутрішній світ треба укріпляти змолоду :) Хороша дитяча книжка не розповідає сама, в ній читач знаходить історію самостійно, стільки її рівнів і напрямів, скільки забажає. Напевно, ідеальнішого формату, ніж книжка-картинка, не придумаєш.
 
 
– Серед усіх твоїх цьогорічних нагород – відзнака «Ілюстратор року» від БараБуки, присуджена не за конкретну книжку, а за весь річний творчий доробок. Розкажи, будь ласка, як відрізнялася робота над різними книжками, що вийшли друком 2016 року? Які техніки ти використовувала?
 
– Мені дуже пощастило в 2016 році. Я дуже люблю всі книжки, які до мене прийшли. Кожна навчила мене чомусь новому, а найбільше – що мені потрібно вчитися ще. Сідаючи за кожну нову книжку, я дико переживала, що не вийде, так, як я собі уявляю, або, що те, як я уявляю, не сподобається авторам/видавцям. І ось тут, властиво, мені пощастило, тому що практично на всіх проектах у мене було море свободи і кредит довіри. І тільки мої власні переживання заважали мені.
 
Усі книжки приходили до мене, щойно я задумувалась: «Гм, а ще б таке було цікаво спробувати».
 
Найдовше я працювала над першою книжкою. Ескізи до українського видання «Середини світу» Андреаса Штайнгьофеля я почала малювати ще тоді, коли Ірина Загладько тільки взялася за переклад і ми не мали уявлення, чим це все закінчиться. Я створювала певний фінальний варіант, відкладала його на деякий час, а тоді поверталася до тексту й робила все заново. Таких фінальних варіантів було кілька, добряче відмінних від того, який вийшов друком.
 
Усі ілюстрації починалися з олівцевих ескізів. Олівець взагалі – така класна штука, що коли переходиш до кольору, з ним дуже не хочеться прощатися. Дуже сподіваюся колись знайти консенсус. Хоч прив’язка до певних матеріалів надзвичайно небезпечна і може шкодити художнику. Це справжня біда, коли ти зібрався намалювати слона, а тоді зробив пляму, і вона видається непорушно прекрасною. У такому випадку можна залишитись ні з чим. Або замучити зображення. Що гірше, я навіть не знаю. Я дуже захоплююся ілюстраторами, яким вдається примирити фігуративне і експресивне.
 
Загалом, я стараюся поєднувати «ручняк» і цифру. У «Хто росте у парку» і книжках про туконі ілюстрації повністю або частково малювалися на папері. У фотошопі заготовки збиралися в одне ціле. «Гойдалка під кленом» відразу виконувалася в цифровому редакторі з накладенням заготовлених на папері текстур і елементів.
 
 
 
– У Львівській академії мистецтв твоєю спеціальністю було художнє скло. Мені робота з художнім склом здається якоюсь магією в чистому виді, яка, можливо, вплинула на твій стиль та авторське бачення дитячої ілюстрації.
 
– Тааак, про скло я можу говорити довго. Почну з технологічного боку. Техніка роботи зі склом, яку я для себе розробила, полягала у формуванні зображення шляхом спікання його шарів між собою. Такий спосіб «малювання» був можливий лише завдяки унікальній властивості скла – прозорості. Відтоді я, напевно, всі зображення бачу як накладення елементів, а не щось нероз’ємне. Фотошоп – це для мене така собі піч для спікання. Скло вчить шанувати текстуру, що в ілюстрації також дуже важливо. І, звичайно ж, вчить любити експерименти й несподіванки, тому що з цим матеріалом результат завжди відрізняється від запланованого. Однак працювати зі склом – це як мати напарника: ви команда, але в кожного є своя думка, і вони не завжди сходяться. Для того, хто хоче розповідати історії, така співпраця може видатися обтяжливою.
 
Те, що я винесла з роботи зі склом, допомагає мені тепер, але є речі, які шкодять, і їх треба позбуватися, надолужувати те, що було пропущено через надмірне замилування магією.
 
Окрім матеріальної сторони, філософія, яку я для себе відшукала, стала джерелом, не побоюсь сказати, великого натхнення. Я думаю, цю поличку мого стола ми ще відкриємо.
 
 
– Книжка «Хто росте у парку» Катерини Міхаліциної з твоїми ілюстраціями відзначена критиками зокрема за особливий і теплий спосіб поговорити із юним читачем про природу. Так само «природні» книжки про Зубра та Ведмедя і наша «Гойдалка під кленом». Які особливості твого підходу до розмови з дитиною-читачем про рослини і тварин, про ставлення до них, про людину у світі природи?
 
– Про особливі підходи мені нічого не відомо. Я люблю рослини і тварин. Думаю, дітям, як і дорослим, не подобається, коли їх обманюють. Якщо ти щось розповідаєш, у це треба вірити. Що ж стосується людини і природи – я усвідомлюю парадоксальність їхнього співіснування.
 
– «Видавництво Старого Лева» повідомило, що твоєю роботою зацікавилися також закордонні видавці. З якою країною та з якими видавництвами пов’язані цей та інші твої міжнародні проекти?
 
– Восени «Зубр» виходить у Чехії. «Хто росте у парку» чекаємо китайською. Цієї зими мої ілюстрації представляли зимову доброчинну кампанію David Suzuki Foundation, канадської природоохоронної організації.
 
– А тепер питання, відповідь на яке хвилює багатьох дитячих письменників: якою має бути історія, щоб її погодилася проілюструвати Оксана Була?
 
– А можна я залишу завісу інтриги?
 
Спілкувалася Галина Ткачук. Фото зі сторінки Оксани Були у фейсбуці.
 
Вам може бути цікаво
Знижка – 18% на все! Святкуємо 18-річчя «Видавництва Старого Лева»
Святкова зима: 5 книг для найменших читачів
Вгору сходами, що ведуть униз
Кауфман Бел
Відкриття Книгарні-кав’ярні Старого Лева на Подолі!
8 речей, які ми не знаємо про Елізабет Ґілберт
stary_lev Стежити
дописів читачів