Одна мить з життя ріки
«Це – рукопис. Він – гронінгенський. Але в ньому немає нічого про Гронінген...» – цій дивній фразі можна не дивуватися, бо ж сказала її поетка. Поети завжди говорять дивно, у тому їхня чарівність.
Цими словами Ірина Старовойт приголомшила тих, хто спокійно жив і не здогадувався, що вона пише вірші. Досліджує літературу – так, викладає у львівському університеті – так, виховує доньку – так, чудова людина – так, але пише вірші? Та невже усміхнена і щаслива людина може писати вірші?!
Хтось колись казав, що щасливі віршів не пишуть… Напевно, помилявся. Тож прийшовши до тями від здивування, творчий дует «Аґрафка» (Романна Романишин і Андрій Лесів) взялися за художнє оформлення рукопису: у блакитно-синіх тонах, у стилі голландських кахлів. І вийшло чудове нашарування українських та голландських контекстів – у невеликій квадратній «синій книжечці», яку після класика Василя Стефаника тепер має ще-не-класик Ірина Старовойт. «Видавництво Старого Лева» вельми втішилося тому, що до своєї колекції може докласти ще один кахель цінної поезії.
Щаслива поетка, яка пише глибокодумні вірші, розповіла багато цікавих історій на презентації своєї другої книги поезій 28 квітня у львівській книгарні «Є». Одну з цих історій я переповіла вище. А інші – треба було прийти і самим послухати. Хоча довелось би, напевно, як мені, стояти десь серед натовпу читачів, для яких не вистачило крісел, у прилеглих залах книгарні та вдихати аромати книг і слухати голос авторки. На мою думку голос був найважливішим. Можливо, така моя думка сформувалась тому, що саму авторку мені лише кілька разів вдалося вловити в об’єктив фотоапарата, пробираючись крізь слухачів, спраглих поезії, а не видовищ.
Вірші з голосу схожі на ріку. Можна плисти і думати про своє. Ріка тепла і спокійна, з прозорою водою слів. На дні видно камені минулого і мох спогадів. Але більше видно сонячних зайчиків на поверхні води.
Ці вірші для тих, хто не боїться бути наодинці з собою. Хоч би на кілька хвилин у день – вийти з натовпу, відпустити невловимий час, змиритися з тим, що простір крихкий – і прочитати вірш. Не варто читати всі вірші одразу – це не та книга, не та авторка, аби залишитись на поверхні. Це підводне плавання. І щоби сягнути до тих камінчиків, які видніються під прозорою водою – потрібен час.
«Гронінгенський рукопис» має шарм епічності. І в своїй назві, і в своїй суті. Зрештою, читач побачить тільки частину ріки-історії, здогадуючись, де вона бере початок і роздумуючи над тим, куди вона впадає. Але зусилля осягнення цієї філософської поезії варті свого – у якийсь момент читач зрозуміє, що ріка протікає крізь нього самого…
«Говорити, мовчати і говорити знову» – крутяться мені у думках ці слова Григорія Чубая і хочеться сказати, що актуальні вони не лише для нього і що у кожного поета є біблійний час мовчати і час говорити... Але, якщо я буду це стверджувати, у статті утвориться забагато узагальнень: деякі тут уже плавають, як великі риби.
Ірина Старовойт мовчала 17 років. Тобто говорила, але на інші теми і, напевно, іншим голосом, бо ж для кожної теми є свій голос(ох, ще одна риба узагальнення!)… І чомусь саме у Гронінгені прокинувся голос для віршів. Чому так? – сама авторка на презентації не сказала про це нічого, хоча натякала. А я не спитала, бо ж все одно відомо, що аби народилось слово, спершу має бути тиша… І має бути недосказаність.
Лілія Демидюк
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно