"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."
"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."

Обережно про втрати

Христя Венгринюк, БараБука

Одним із важливих моментів у виростанні дитини є перша зустріч зі смертю й усвідомлення безповоротної втрати. Проте найголовніше – підготувати малюка не лише до того, що довкола все не вічне: від домашніх улюбленців до яскравих квітів, які стоять у вазах, а й до того, що і в найцікавіших мультиках чи книжках може померти головний герой. Добре пам’ятаю, як шокував мене епізод, коли Король Лев помер, чи як я гірко плакала, коли загинула мама-динозавриха у мультфільмі «Земля до початку часів». Знову і знову, переглядаючи ці мультики, я вірила, що одного разу вони все-таки закінчаться не так сумно, що ці епізоди якимось чином зміняться…

Відомо, що всі дорослі духовні проблеми й життєвий смуток ми виносимо з дитинства. Найважливіше – не скалічити дитину в час її формування, а допомогти зрозуміти світ з усіма несправедливостями та дивацтвами. Для цього найкращим помічником, безперечно, є дитяча книжка, яка супроводжує в реальність.

Досі пам’ятаю книжки, які мене найбільше вразили, але достатньо було й тих, що настрахали. Пригадуємо казку про Снігуроньку, яку зліпили знедолені, сумні й старенькі дідусь та бабуся, бо неймовірно хотіли внучечку, а вона розтанула (померла), коли стрибала з дівчатами через вогнище. Історії про невинну Червону Шапочку, яку разом із бабусею з’їдає вовк, чи лисицю, що ласує Колобком, наводили на мене жах.

«Хлопчика охопив смуток. Плакав і плакав. Не мав уже більше ні дідуся Хольгера, ні бабусі Хольгер, ні іншого дідуся. Залишилася в нього тільки одна бабуся – мамина мати, але вона мешкала в будинку для пристарілих і не могла більше гарно їсти, а також мала вже проблеми з пам’яттю. Есбен не переставав плакати за дідусем»

Діти особливо ставляться до смерті, тим паче не можуть зрозуміти її, коли хтось несправедливо гине. В чому винні були Червона Шапочка, Колобок чи Івасик-Телесик, що антигерої бажали їм смерті? Звісно, це проводить чітку межу між чорним та білим, добром та злом, проте водночас лякає малюків, а на завершення демонструє лише один погляд на життя: воно несправедливе. Чи думали режисери фільму «Гаррі Поттер» про дітлахів, коли змусили Джоан Ролінґ переписати книжку, бо актор, що грав Дамблдора (Річард Гарріс) помер, і за ним догравав Майкл Гембон, а це, певно, не було дуже зручно для екранізації? Але хто подумав про маленьких глядачів, які любили Дамблдора, як рідного дідуся й покровителя світлої магії? Як воно – нехтувати законом, що головні герої не помирають? Певна, що тоді текли ріки дитячих сліз, якщо навіть дорослих було вдосталь.

Важливо вселити думку кожній дитині, що життя – це щастя і радість, а боротьба – це вже другорядне. Не йде мова про те, щоб ізолювати малечу від проблем і не висвітлювати жорстоких реалій, але до таких серйозних тем потрібен особливий підхід.

Поговорімо ж про нові дитячі книжки, що з’явилися у світі, які найбільш тонко й грамотно торкаються цієї теми (чи навпаки).

Перш за все хочу ознайомити читачів із твором Кіма Фупца Окесона та Еви Ерікссон «Есбен та дух дідуся», який польською мовою з данської переклала Катерина Стренк (російське видання називається «Как дедушка стал привидением»). Коротенька анотація й ілюстрації одразу мене захопили, і я придбала книжку, бо вперше бачила дитяче видання на тему смерті. Воно створене саме для того, щоб малюк, який втратив когось близького, міг легше пережити горе.

Текст описує неймовірну близькість дідуся з онуком, та старенький раптово помирає, і хлопчик ніяк не може прийняти цю смерть. Він не хоче розуміти, що ніколи більше не розмовлятиме з дідом, розважатися, проводити час… Його туга настільки сильна, що дідусь… з’являється щоночі до Есбена, щоб надолужити все, чого не встиг. Уночі вони довго розмовляють, дідусь багато розповідає із власного дитинства та юності й жалкує, що раніше не ділився цим із найдорожчою людинкою. Вони гуляють містом, подорожують, сміються й поводяться мов шибайголови.

Миті близькості, описані в книжціможуть нагадати засмученій дитині спільний найкращий час із дорогою людиною чи твариною, те, що ніколи незітреться з памяті. Дідусь приходить знову і знову, розповідаючи про свою першу машину, улюбленця-кота й різні нісенітниці. Однієї ночі старенький пригадує Есбену всі їхні найприємніші й найцікавіші спільні моменти: коли вони вперше разом каталися на каруселях, як учив малюка грати у футбол, їздити на машині, коли вони будували пісочні замки, гидували корисною їжею, яку готувала бабуся, разом рибалили та лоскотали одне одного. Дідусь каже хлопчикові, що найважливіше – пам’ять: коли вона жива, то все решта ніколи не закінчиться. Есбен усе розуміє і дякує дідусеві, що й далі буде його найкращим товаришем у світі. Вони обіймаються, і старенький зникає назавжди. Фінал демонструє найважливіше – що наша пам’ять і є найкращою реальністю, адже значно гірше бути поряд із людиною і не пам’ятати нічого доброго, аніж втратити її і мати в серці назавжди.

Ця прекрасна книжка вчить, що важливо цінувати близьких, спільні хвилини з ними й розуміти, що смерть є невідворотною, проте спогади й думки завжди повертатимуть нас до того, хто в серці. На жаль, цей текст не перекладений українською мовою – а міг би допомогти тисячі малюкам, які не можуть зрозуміти, куди й навіщо йдуть близькі люди. А перебуваючи у відчаї, вони радше прочитають цікаву й гарно оформлену книжку, ніж послухають порад рідних. Частково вона допомогла й мені, дорослій.

Звісно, не можна чекати на те, що до нас із того світу повернеться людина й договорить несказане, але можна цінувати кожен момент, щоб устигнути сказати й зробити за життя якомога більше важливого.

Назване видання – не єдина дитяча книжка про смерть, яка мене вразила. «Книга о смерти» Пернілли Стальфельт перекладена російською зі шведської  Марією Людковською та Аркадієм Ґріднєвим. Для мене досі загадка, чому авторка в такому страхітливому стилі написала книжку, якщо мала на меті пояснити дітям приреченість нашого існування, не налякати й не нашкодити, а лише познайомити з тим, що таке смерть і чому її не можна оминути.

Я довго шукала відгуки читачів на цей твір і, повірте, не змогла знайти жодного позитивного. Страшний текст супроводжується моторошними малюнками з трунами, вінками, могилами й жалобними стрічками. Особливо вразило «примірювання» на сучасність давньої традиції хоронити мерця з улюбленими предметами, щоб той, хто помер, міг скористатися найважливішим, коли потрібно буде. На ілюстрації – і мобільний телефон, й іграшка, і сковорідка, і зубна паста зі щіткою. Як на мене, такий підхід може лише викривити дитяче уявлення про смерть.

У книжці навіть іде мова про те, що привиди приходять, бо заздрять живим. Але настрашніший момент (особисто для мене) – коли до могили підходить близька людина й за звичкою, як роблять усі, питає покійного, як його справи, а мрець відповідає з могили, що все добре, але надто одноманітно. Думаю, що дитина не зможе правильно сприйняти цей жарт, а навпаки, подумає, що живих людей хоронять у малесенькому просторі, де вони нудьгують і мордуються. Але «Книжка про смерть» написана для дітей, і я не можу усвідомити, як такою мовою можно говорити з малюком про настільки серйозні речі. Не раджу цього тексту ні дітлахам, ні дорослим.

У сучасній українській дитячій літературі про втрати написано в першій частині про славетних кротів – у книжці Тараса та Мар’яни Прохаськів «Хто зробить сніг». Власне, головне зерно ховається у заголовку. На запитання маленького кротеняти, що стається з кротами, коли вони помирають, добра матуся відповідає, що вони потрапляють на небо. «А чого ми їх не бачимо?» – питає малеча. – «Бо вони білі і живуть у снігових хмарах». – «А що вони там роблять?» – «Небесні кроти роблять сніг, а взимку кидають його на землю. До речі, зима уже скоро настане і ти побачиш, який сніг прекрасний. Його треба дочекатися і самому відчути, бо пояснити сніг не може ніхто…». Читаючи книжку, виявляємо, що не лише кротики роблять сніг на небі, а й усі тваринки: «Так само як білки, зайці, бобри, їжаки, куниці, лосі, рисі. Вони собі літають разом на хмарах, дивляться на землю і кидають купи снігу». Чи не є це прекрасною ідеєю пояснити дитині, що стається з улюбленцями, коли вони покидають нас назавжди? Від такого знання малюк не триматиме зла на світ, а уявлятиме, що тваринка старається для нього, виконуючи важливу місію – створення снігу. І, зрештою, це не виявиться колись неправдою, бо ж хто може довести, що насправді так не є? Найважливіше, що книжка «Хто зробить сніг» має підсвідомий зцілювальний ефект, який так часто є вирішальним…

Феєричним дитячим твором цієї осені стала казка Катерини Бабкіної «Гарбузовий рік». У ній наче й не йдеться про життя чи смерть, але це лише з першого погляду. В книжці досконало розтлумачене поняття народження/вмирання – що на все настає свій час і все у світі виконує свою місію. Читаючи «Гарбузовий рік», насправді потрапляєш у прекрасний сад-город, де все живе, наповнюється соками, достигає і навіть веде абсолютно реальне життя, бо розмовляє, співпереживає і турбується. Овочі та фрукти товаришують одне з одним, наче люди. Проте в кожного є свій час і власне призначення.

Головний герой книжки – великий гарбуз, який за всім, що відбувається, спостерігає зі свого клаптика землі; він величний та мудрий, до нього звертаються всі родичі гарбузові. Гарбуз знає, хто і як на нього дивиться, проте люди й не здогадуються, що великий яскравий богатир має очі й усмішку. Але на все свій час – і врешті дбайлива мати готує з гарбуза смачну-пресмачну кашу. Важливо, що й сам персонаж радіє з цієї місії і знає, що прийде той день, коли він нагодує люблячу родину, яка дбала про нього. Казка дуже ніжна й повчальна, вона демонструє, що все має душу, що до всього треба ставитися з повагою. Якби гарбуз зірвали маленьким, можна було б сумувати, бо він не побачив життя і не приніс нікому користі. Подібні моменти, які виписані лише алюзійно, і впливають найбільше на дітей.

Найважливішим посланням кожної дитячої книжки має бути те, що описується двома словами: «Не нашкодь». Досить часто трапляються нюанси, які не можна назвати педагогічними чи впливовими, але й це не так погано, бо з читанням у малечі розвиваються уява й абстрактне мислення; втім, вважаю, що кожен твір, перш ніж запропонувати дитині, треба самому уважно прочитати. Українському малюкові дуже бракує книжки, яка зможе спокійно й грамотно пояснити, що таке смерть і як її прийняти. Навіть в огляді дитячої літератури складно уникнути теми війни, бо за цей рік багато дітлахів завчасно осиротіли. Війна забрала здебільшого молодих татусів, а психотерапія досі не є поширеною в Україні, що особливо дається взнаки тепер, коли її потребує чи не кожен громадянин… Думаю, що саме хороший текст допоміг би малюкові усвідомити, що смерть не є зрадою людини, яка його любила, це невідворотність, яка ловить кожного зненацька, – але завжди має залишатися віра, що всі ми побачимося з нашими найдорожчими. А дитині якнайнеобхідніше вірити в це!

 

 

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage