0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
Ніколя Матьє: «Діти їхні» — роман, що став книгою поколінь
Під час 27 BookForum французький письменник Ніколя Матьє, володар Гонкурівської премії та автор роману «Діти їхні» зустрівся з українськими читачами в онлайн-форматі. Саме ця книга влітку вийшла українською в перекладі Ірини Славінської у «Видавництві Старого Лева» за підтримки програми «Сковорода» Посольства Франції та Французького інституту в Україні.
 
«Діти їхні» — роман про підлітків, що виросли у занедбаному регіоні Франції 90-х років. Це книга про проблеми і виклики, з якими стикається молодь, і про бажання вирватись із рідного міста, де панує безробіття та деіндустріалізація.
 
Як творилася історія та чому автор присвятив стільки уваги робітничому класу в своєму романі «Діти їхні», що спільного в роману з жанром нуар та якою є сучасна література Франції, яким було дитинство Ніколя та що він любить читати – автор розповів у розмові з перекладачкою Іриною Славінською та Валентиною Стукаловою з Французького інституту. Організував зустріч з Ніколя Матьє Французький інститут в Україні. Переклала розмову Дарія Бібікова.
 
Ми зібрали для вас кілька найяскравіших думок Ніколя Матьє.
***
 
Про літературне життя за межами Парижа
 
За межами Парижа літературне життя існує, але все ж таки у Франції є один «нервовий центр», і це – Париж. Навіть один квартал, де відбувається все – Сен-Жермен-де-Пре. Такий маленький і дуже концентрований світ, де знаходяться більшість великих видавництв. Тепер це потроху змінюється, але й досі є дуже значущим явищем.
 
А за межами Парижа літературне життя існує завдяки великій кількості літературних фестивалів і виставок. Також у провінції є вельми багато авторів, адже життя в Парижі дуже дороге і не всі там можуть прожити, пишучи книги. Крім того, у провінції також є видавництва. До речі, видавництво «Actes Sud» – те, яке мене публікувало, – народилось в місті Арль на півдні Франції.
 
Про сучасний французький роман та місце регіонів в ньому
 
Якщо говорити про сучасний французький роман, то в ньому достатньо місця для різних французьких регіонів. І, мені здається, що далі, то більше. Французький роман часто звинувачують у крайньому егоїзмі, нарцисизмі і «парижецентризмі». Все це, звісно, існує, але також є багато авторів, які цікавляться іншим, які говорять про передмістя, периферійні зони, про село, і мені видається, що цей рух зараз наростає.
 
Про Лотарингію і дорослішання в світі «після падіння»
 
Лотарингію вирізняє велике промислове минуле, яке забезпечувало їй процвітання. Свого часу це був найбагатший регіон Франції. А потім добувати вугілля перестали, чорна металургія була зруйнована. І це залишило свої сліди. Не скрізь однаково, але це один із тих промислових регіонів, які зазнали величезного занепаду з кінця 70-х років. І ціле покоління стало жертвою цього процесу. Покоління батьків Антоні, наприклад. Антоні – це вже інша справа, він належить до світу, який з’явився після славетної історії лотаринзької металургії. Він займатиметься дрібними тимчасовими підробітками. Можливо, навіть поїде працювати за кордон, тому що поруч є багатші країни.
 
Так, це регіон, який має глибокі рани від економічної кризи і дотепер.
 
Я виріс у Лотарингії, у родині дрібного середнього класу, де ми не мали великих економічних проблем. В обох батьків була робота. Але мій батько походив з робітничого середовища і все життя його переслідував страх безробіття. А вже тодішньому світі загроза безробіття була. Це дуже відчувалося в дитинстві.
 
А потім, в 2008 році, у зв’язку з роботою, під час іпотечної кризи, я був свідком багатьох скорочень і закриттів підприємств, що відбувалися з економічних причин. Тобто я був у серці реактора ліквідації тисяч робочих місць у великій промисловості. Сьогодні вони ще є, але це не до порівняння з тим, що було колись.
 
Моє дитинство не було таким, я в Антоні. Мої батьки не опинилися на дні, не були алкоголіками. У мене не було саме таких труднощів, як в героя роману. Але такі прошарки суспільства були зовсім поряд з нами. Так само я не належав до середовища дрібних буржуа, як Стефані. Я був ніби посередині між цими середовищами. І з цього проміжного середовища шляхом соціального переходу я став письменником.
 
У книзі я пишу про світ, звідки я родом. Але я вже не там. І було б лицемірством претендувати на протилежне. У мене 6-річна вища освіта, я 15 років жив у Парижі, тепер ще й грошей заробив завдяки Гонкурівській премії. Тож, насправді, хочу я чи ні, я зрадив світ мого походження. І коли я туди повертаюся, то відчуваю чужість. Разом із тим, я постійно шукаю собі виправдання. Я не думаю, що я пишу всі мої історії про робітничий світ, але люди, котрим справді важко, дуже важливі для мене.
 
 
Про позицію чужинця як позицію письменника
 
Розуміння різних прошарків суспільства, з якими я стикався, дозволяє мені розуміти мотивації кожного, ставити себе на місце всіх і не мати жодного місця чи середовища, яке було би моїм. Це у мене викликає досить сильне почуття самотності. Але це положення спостерігача також є привілеєм. Мені здається, що місце, де я живу, це все ж таки, письмо. Письмо мене впорядковує, дає мені можливість десь закріпитись. А от коли я не пишу, справи кепські, мене все кудись відносить і все котиться казна-куди.
 
Про писання книг
 
Насправді роман пише себе сам. Ми не є всемогутнім богом, який вирішує все. Я – точно ні. Я не належу до тих, хто всім керує. Письмо – це світи, які проходять крізь тебе, емоції, які тебе охоплюють. Потім ти переписуєш, опрацьовуєш, організовуєш, будуєш, збираєш до купи. Насправді, я все більше думаю, що це світ пише через нас.
 
Про роман «Діти їхні» як нуар
 
Я сам до кінця думав, що написав роман нуар. Тут треба обов’язково трохи пояснити типологію. Є великий загальний жанр, який називається кримінальним романом, або детективом. А потім є багато піджанрів. І детектив у стилі Агати Крісті немає нічого спільного з романом нуар Чандлера чи Дешилла Гемметта, або Жана-Патріка Маншетта, якщо говорити про Францію. Тут мало спільного. В детективі розслідування ведеться, щоб відновити світовий баланс. Натомість у романі нуар вважається, що світ за самою суттю є гріховним, це світ після падіння. Інтрига слугує йому для того, щоб говорити про соціальні середовища або описувати дно суспільства.
 
Один з перших романів нуар – це книга Давіда Ґудіса, що називається «Downthere» (Там внизу). І у цих двох словах відображено суть роману нуар. Саме цим я і займаюся.
 
Насправді, початково я думав написати роман нуар, тобто відштовхувався від історії з крадіжкою на початку, яка слугуватиме червоною ниткою протягом всього роману. А потім завдяки цьому «локомотиву» оповіді я зможу заповнити «вагони» усім, що цікавить мене. Що таке кохання у 15 років? Як це мати батьків, які втратили свою професійну ідентичність? Які стосунки між класами і що таке дистанція між людьми? Ця оповідь веде нас крізь усі ці питання.
 
Про зв’язок між романом «Діти їхні» та Рухом жовтих жилетів.
 
Цей зв’язок і існує, й ні. Я не передбачив цей рух. Роман з’явився раніше, ніж трапилися події. Рух почався у листопаді 2018 року, а роман я закінчив у травні 2018-го. Францію, її ображеність, її відчуття покинутості, проблеми репрезентованості відносно еліт, повну ностальгію за «Золотим віком» я описав у книзі. І дуже помітно, що, як і в книзі, у житті люди відчувають, що завтра не несе їм нічого доброго.
 
 
Про голоси у романі «Діти їхні»
 
У книзі звучать різні голоси. По-перше, це роман-хор. Там є різні персонажі, які з'являються один за одним, і я намагався бути якомога ближчим до кожного з них.
 
А ще є оповідач. Класичний оповідач, який все знає та дивиться на всіх ніби трохи згори. І який може робити узагальнення та здатен аналізувати. У цьому оповідачі також перетинаються різні манери мовлення, які були в моєму досвіді.
 
Про природу в романі «Діти їхні»
 
Загалом, моя ідея була в тому, щоб описати маленьку долину повністю, вздовж і впоперек, згори й донизу. Тобто це невеличка долина з озером посередині, і всі ніби замкнені у ній.
 
Історія розповідає про чотири літа в 90-ті роки і бажання кожного протагоніста так чи інакше вирватись з цієї долини. Кожен із героїв, Антоні, Стеф та Хасін, намагаються звідти звалити, якомога далі і кожен у свій спосіб. Комусь це вдасться, а комусь – ні. А природа залигаєтьсся частиною історії, тобто вони замкнені в цій долині так само, як вони замкнені у своїх соціальних умовах. Їх притягує озеро посередині, до якого все постійно і завжди повертається.
 
«Діти їхні» – роман виховання
 
Було бажання написати роман виховання. Підлітковий вік – це момент, коли ми перестаємо бути дітьми, щоб стати дорослими. І досвід, який кожен проживає у книзі, це досвід втрати ілюзій, який поступово вбиває дитинство і змушує людину стати кимось іншим. Основне, що змушує нас відкритись до певної жорстокості світу і втратити ілюзій – це кохання, – те, що розкриває вам очі і дозволяє багато чого побачити.
 
Про автобіографічність у книзі «Діти їхні»
 
Цей роман не є автобіографічним. Він показує всі голоси, досліджує дуже великий пласт. Розумієте, це дуже велика картина, яку потрібно було заповнювати, тож я багато давав від себе: різні досвіди, людей, пейзажі, місця.
 
Про роман, що став книгою поколінь
 
Я хотів написати книгу про дорослішання підлітків 90-х років, а сьогоднішні тінейджери інші. У мене 400 сторінок про підлітків і жодного мобільного телефона, тож ви розумієте, що це зовсім не такий досвід, як сьогодні.
 
А потім, попри моє бажання, роман став книгою покоління. Тобто люди, яким зараз сороковник, підходять до мене і кажуть: «Це – моє життя, я все впізнав». І вони впевнені, що я писав для них, хоча я не задумував цього спочатку. Це щасливий збіг.
 
Про адаптацію книги
 
Ми продали права на адаптацію книги, і тепер з нетерпінням чекаємо, щоб щось відбулося. Я початково хотів, щоб це було кіно, а не серіал, але через коронавірус багато що змінюється, тож тепер не знаю.
 
 
Про читання та улюблених авторів
 
Мої батьки дуже заохочували мене до читання. Батько читав досить мало, мама трохи більше, але вдома були книги.
 
З важливих письменників можу виокремити Флобера. Коли я вперше читав Флобера, мені було якраз 17 років, і насправді я тоді нічого не зрозумів. Мені було дико нудно. А потім я перечитав знову, адже багато тих, ким я захоплювався, називали «Пані Боварі» найвидатнішим романом. І тоді вже я багато сміявся. Виявилося, там багато кумедного. А ще для себе я знайшов там концептуальні інструменти, тобто своєрідну форму реалізму. Ну і Флобера вирізняє кропітка робота над стилем.
 
Також важливим для мене є Селін. Величезне значення стилю і те, в який спосіб справляється враження на читача. Селін, не вагаючись, використовує непристойні слова, включає арго, перекроює речення та синтаксис по-своєму, щоб створювати музику. Я сам це роблю зовсім в інший спосіб, але це дуже важливі для мене речі.
 
А потім також була Анні Ерно. Літературна якість, поєднана з майже соціологічною гостротою в описі взаємин між людьми, між класами тощо.
 
А ще Перек, якого я дедалі більше люблю.
 
Ну і весь світ роману нуар. Жан-Патрік Маншетт, Піт Декстер та інші.
 
 
 
Вам може бути цікаво
Знижка 20% на книги Жоеля Діккера!
Асєєв Станіслав
Гнутись, а не ламатись: історії про сильних жінок
Від гарячих точок до хутора Обирок: виходить книжка Валерія Пузіка!
Дебют Мілана Кундери: що трапляється, коли «Жарт» змінює долю?
Я бачив його живим, мертвим і знову живим
stary_lev Стежити
дописів читачів