Stary Lev Logo
На жаль, нічого не вдалось знайти за вашим запитом.
wishlist
Stary Lev Logo
На жаль, нічого не вдалось знайти за вашим запитом.

Нічний адміністратор. Відомий шпигунський роман вийшов українською
Вперше в окремому виданні українською мовою вийшов шпигунський роман Джона ле Карре – “Нічний адміністратор”. Історія набула популярності після виходу серіалу із  Г’ю Лорі і Томом Гіддлстоном. Українською переклала Тетяна Савчинська для Видавництва Старого Лева.
 
Ксеня Різник,Yakaboo.ua
 
«Холодна війна» скінчилася, розпочалася нова ера британської розвідки. Чергова мішень правосуддя — Річард Роупер — харизматичний та інтелігентний британський джентльмен, віртуозний маніпулятор, безжальний і дуже розумний злочинний геній. Хитромудрі оборудки із нелегальною зброєю, наркотиками і відмиванням грошей він провертає так, що й комар носа не підточить. Перед законом він чистий, втім, таки існують люди, для яких Роупер — це «найгірша людина на Землі». Чи зможе йому протистояти завербований спецслужбами нічний адміністратор розкішного готелю Джонатан Пайн? Чи зможе Пайн, колишній солдат, бездоганно виконати роботу під прикриттям, забувши про свої почуття і слабкості? Що ховається за бездоганно ввічливою й приязною усмішкою готельєра? І як, врешті, «шпигунські ігри» здатні вплинути на гравців та «пішаків»?
 
Джон Ле Карре (англ. John le Carré); справжнє ім’я Де́від Джон Мур Корнвел, David John Moore Cornwell; (нар. 19 жовтня 1931) — англійський письменник, автор шпигунських трилерів. У минулому працівник британської розвідки. Джон ле Карре є автором численних шпигунських романів, більшість з яких пов’язана з періодом холодної війни. Його шпигунські романи відрізняються від традиційних шпигунських романів набагато складнішим психологічним підґрунтям його героїв та сюжету.
 
Уривок
 
 
Він частенько споглядав за нею – витонченою темноволосою сорокалітньою красунею, стрункою, елегантною та неприступною, але жодного разу і словом з нею не перекинувся. Він бачив її, коли вона прогулювалася магазинами готелю «Нефертіті», чи коли сідала у темно–червоний «Роллс–ройс», двері якого притримував м’язистий водій. Коли вона проходжалася вестибюлем, водій також виконував обов’язки її особистого охоронця, нависаючи позаду неї зі схрещеними внизу руками, а коли попивала menthe frappé у ресторані «Le Pavillon», піднявши темні окуляри на волосся, немов учасниця автоперегонів, і тримаючи у руці французьку газету, водій попивав содову за сусіднім столиком. Працівники готелю називали її мадам Софі, і мадам Софі належала Фредді Гаміду – наймолодшому з трьох горезвісних братів Гамідів, яким належав мало що не весь Каїр, включно з готелем «Цариця Нефертіті». Найвидатнішим досягненням Фредді у його двадцять п’ять років був програш півмільйона доларів за десять хвилин гри у бакара.
 
– Ви містер Пайн, – сказала вона з французьким акцентом, умощуючись у крісло, що стояло навпроти його столу. А потім нахилила голову, глянула на нього скоса і додала, – окраса Англії.
 
Була третя година ночі. Вона була одягнена у шовковий брючний костюм, а на її шиї красувався амулет з топазу. «Може бути добряче напідпитку, – подумав Джонатан, – поводься обачно».
 
– Щиро дякую, – ввічливо відповів він. – Давно мені не доводилося чути таких слів. Чим я можу вам допомогти?
 
Однак коли він потайки вдихнув повітря навколо неї, то відчув лише один запах – запах її волосся. Щось було таємниче у тому, що її чорне, немов вороняче крило, волосся пахло, немов волосся світле: ваніллю і теплом.
 
– А я мадам Софі з пентхаузу номер три, – провадила далі вона, немов нагадуючи самій собі. – Містере Пайн, я часто вас помічаю. Дуже часто. У вас гострий погляд.
 
Її пальці прикрашали антикварні персні: цілі грона матових діамантів, оправлених у бліде золото.
 
– Я вас також часто помічаю, – відповів він, розпливаючись в усмішці, яка в нього завжди була напоготові.
 
– Ви теж плаваєте на яхті, – сказала вона, немов звинувачуючи його у кумедній дивакуватості. Чому «теж», вона так і не пояснила. – Минулої неділі мій покровитель узяв мене з собою у каїрський яхт–клуб. Ваш вітрильник приплив, коли ми пили коктейлі з шампанським. Фредді впізнав вас і помахав, але ви так захопилися своїм судном, що не звернули на нас уваги.
 
– Вочевидь, ми боялися врізатися у пірс, – відповів Джонатан, пригадуючи галасливий гурт багатих єгиптян, які попивали шампанське на веранді яхт–клубу.
 
– Отой симпатичний блакитний кораблик під англійським прапором, він ваш? Виглядав напрочуд по–королівськи.
– О, ну що ви, звісно, ні. Це яхта радника.
– Тобто ви ходите під вітрилами зі своїм помічником?
– Ні, з другою особою у посольстві Великобританії.
– Він виглядає так молодо. Як і ви. Я була вражена. Я чомусь думала, що люди, які працюють ночами, виглядають нездорово. Коли ви спите?
– На тих вихідних я не працював, – сухо відповів Джонатан, оскільки не почувався зобов’язаним на таких ранніх етапах їхньої дружби обговорювати особливості свого режиму дня.
– Ви завжди плаваєте на яхті, коли не працюєте на вихідних?
– Коли мене запрошують.
– Чим ще ви займаєтесь у вільний час?
– Часом граю в теніс. Часом бігаю. Думаю над своєю безсмертною душею.
– А вона безсмертна?
– Сподіваюся.
– Ви у це вірите?
– Коли я щасливий.
– А коли ви нещасний, то ставите це під сумнів. Воно й не дивно, що Бог такий непостійний. Чому Він має бути незмінним, якщо ми не надто віддано віримо?
 
Вона з докором зиркнула на свої золотисті босоніжки, так нібито вони теж провинилися. Джонатан задумався: можливо, весь цей час вона була твереза і просто дотримувалася дещо іншого ритму, ніж світ навколо неї. Або вона бавиться тими ж наркотиками, які приймає Фредді: подейкували, що Гаміди торгували ліванською гашишною олією.
 
– Ви їздите верхи? – запитала вона.
– На жаль, ні.
– Фредді має конюшню.
– Я чув.
– Арабська порода. Чудові арабські коні. Люди, які розводять цю породу, вважаються міжнародною елітою, Ви про це знали?
– Чув про таке.
Вона замовкла і задумалася. Джонатан скористався моментом:
– Мадам Софі, чи можу я якось вам допомогти?
– А цей радник, цей містер…
– Оґілві.
– Сер, чи як там його, Оґілві?
– Просто містер.
– Він ваш друг?
– Ми ходимо під вітрилами разом.
– Ви разом ходили до школи?
– Ні, я ніколи не вчився в таких школах.
– Але ви належите до того самого класу, чи як це правильно називається? Може, ви й не розводите арабських коней, але ви обоє – ох, як же ж це правильно сказати? – ви обоє джентльмени?
– Ми з містером Оґілві лише плаваємо разом на яхті, – відповів він з ухильницькою посмішкою.
– У Фредді також є яхта. Бордель на воді. Хіба їх не так називають?
– Упевнений, що ні.
– Впевнена, що так.
 
Вона знову замовкла, простягнула огорнену шовком руку і взялася вивчати нижню частину браслетів на своєму зап’ясті.
 
– Містере Пайн, можна мені чашку кави, будь ласка. По–єгипетськи. А опісля я попрошу вас про послугу.
 
 

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage