20 квітня у київській Книгарні «Є» відбулася презентація новинки ВСЛ – книги  «Не сподівайтеся позбутися книжок» Умберто Еко та Жана-Клода Кар’єра. Учасниками презентації стали літературознавець, журналіст Ірина Славінська, яка переклала книгу українською, та журналіст, документаліст, письменник Юрій Макаров.

Юрій Макаров. Самі по собі імена авторів тут засліплюючі, тож  прокоментуй, будь ласка, хто такий талановитий, що їх зібрав та інтерв’ював? 

Ірина Славінська. Журналіста, модератора цієї бесіди звати Жан-Філіп де Тонак. Він насправді не вперше робить подібний проект: з тим самим Умберто Еко він зустрічався у подібних діалогах, і  у цій книзі вони про це час від часу згадують.

Ю.М. Наскільки для нас важлива книга? В яких іпостасях вона буде існувати? Чи можемо ми зазирнути за інтелектуальний обрій бодай на 30-40 років наперед?

І.С. Мені здається, що насправді ми в Україні ідемо в ногу з часом. У нас, можливо, немає супер-великих накладів, які часто наводять для порівняння. Натомість, якщо абстрагуватися від невеликих цифр, сама структура того, як розвивається ринок, абсолютно у тренді всього світу. Книжка, як об’єкт паперовий, все більше відчуває потребу бути красивим, щоб його захотіли купити. Якщо видання не має цієї якості, а текст потрібно прочитати, то більш свідомі українці куплять її легально на сайтах електронних книгарень, інші – скачають піратським способом або не скачають і не прочитають взагалі. 

Ю.М. Чия була ініціатива перекласти цю книгу?

І.С. Це була ініціатива «Видавництва Старого Лева». Ми зустрілися з Мар’яною Савкою та Миколою Шейком, і вони мені сказали: «Ось, є книжка». Я одразу з ностальгією згадала мій останній рік в університеті. Тоді я доучувалася в Аньєні у Франції і у перервах між написанням магістерської роботи розвантажувала собі голову читанням творів у жанрі діалогу двох інтелектуалів між собою. Зокрема розмови Умберто Еко і Жан-Клод Кар’єра прикрасили декілька моїх гуртожицьких вечорів, і тому я радо прийняла цю пропозицію.

Ю.М. До якого антуражу пасує ця книга – крісло, камін? Якого ти уявляєш читача?

І.С. Я якраз навпаки уявляю читання цієї книжки у громадському транспорті. Наприклад, формально вона поділена на низку не дуже великих розділів, і експериментально доведено, що за один приїзд на роботу, який триває близько години, можна подолати один розділ. Тобто, якщо ти їдеш з Оболоні на Майдан, то є шанс прочитати його майже до кінця. І розділів тут з десяток, тому на тиждень-півтора розслабленого транспортного читання має вистачити. Мені здається, тут немає суперечності – у всіх читачів є свій темпоритм, і всі ми читаємо по-різному: хтось читає у кріслі, хтось у транспорті, хтось регулярно відволікаючись на чат, фейсбук, стрічку новин чи помішування борщу на кухні. І це все дуже у стилі цієї книги, бо вона про наші особисті взаємини з книгою – вона не про те, що книжка не помре, а про те, чому, де, з ким, кого і як ми читаємо.

Більше фотографій з події