Не дуже читальний Читальний рік
Щороку перед Форумом видавців у Львові книголюби для себе й для загалу підбивають підсумки Читального року. Події, якими був насичений час від Форуму-2013, перевернули життя України й українців: Майдан, окупація Криму, що переросла у конфлікт на Донбасі… Не до літератури, не до читання було.
Так, принаймні, здається журналістам IA ZIK.
А як воно насправді?
Юрій Макаров, Отар Довженко, Яна Дубинянська, Тетяна Логуш, Оксана Думанська, Микола Шейко, Дзвінка Калинець-Мамчур, Наталя Іваничук, Любов Янків-Вітковська, Галина Гнидюк, Мирон Іваник, Юрій Коваль та Ольга Квасниця підбили підсумки свого Читального року для ІА ZIK і відповіли на такі запитання:
1. Чи читалося Вам цього року?
2. Які з прочитаних Вами цьогоріч книг рекомендували б іншим?
3. Якими книжковими новинками плануєте поповнити свою бібліотеку? Чи, можливо, зорієнтуєтеся «на місцевості» – вже на Форумі видавців?
Юрій Макаров, журналіст, телеведучий, документаліст, письменник, оглядач часопису «Український тиждень»
Звісно, під час Майдану не читалося, та й зараз не дуже. Період, коли час тебе не квапив, не смикав, нічого не вимагав, як-от під час регіоналівського міні-застою, минув. Щоби дозволити собі відірватися від стрічки новин і поточних публікацій у пресі, отак тихенько прилаштуватися на дивані з книжечкою й не смикатися дві-три години, потрібна додаткова мотивація. Ну, скажімо, не просто приємно проводити час, а з’ясовувати якесь конкретне нагальне питання. Або якщо, припустимо, треба терміново на щось відреагувати. Чи щось уже зовсім довгоочікуване.
Але тут теж трапляються сюрпризи: в пошуках витоків загадкової російської душі вирішив перечитати «Село Степанчиково» Достоєвського, а замість цього вийшов спочатку на свіжу, дуже змістовну книжечку лондонського професора Александра Еткінда «Внутренняя колонизация. Имперский опыт России», а потім шляхом складних асоціацій відразу на... Фадея Булгаріна (нагадаю, це той Булгарін, якого послідовно терпіти не могли Пушкін, Лермонтов і Некрасов). Кажуть, за те, що він цілувався з Третім відділенням, тодішнім царським міксом ЦК і КГБ (хоча Пушкін теж з ним цілувався), але схоже за те, що він був поляком (JanTadeusz Krzysztof Bułharyn), тобто явно чужим у петербурзькій тусовці, а ще за те, що був тодішнім генієм попси – його авантюрний роман «Иван Иванович Выжигин» було продано в кількості 10 тисяч примірників, коли нормальним накладом вважалося, ну 100. Почитав я і «Выжигина», і «Мазепу», і фантастичні (!) оповідання «Правдоподобные небылицы» та «Невероятные небылицы». Що сказати, довго російська культура пручалася європейському напрямку розвитку... І дуже цим пишалася. Тільки тоді замість України ненавиділи Польщу, ми органічно замінили її в російській свідомості, тож усе, що зраз відбувається з нашими братніми обіймами, було закладено ще тоді!
А ще я довго сподівався, що в нас колись перекладуть нашумілу «Фрікономіку» Левітта/Дабнера, а потім не витримав і вирішив її спожити англійською. Нічого, трохи повільніше, але воно того вартувало: рештки погано перетравленої марксистської політекономії, якою мимоволі отруїлося наше покоління, залишили мій організм.
Нарешті дістався «Спадку» Анни Шевченко, який вийшов ще торік, – і не пошкодував. Хто не читав, попереджаю, що, по-перше, в оригіналі це називається Bequest, переклад з англійської, і A. K. Shevchenko – сучасна британська письменниця, хоч і народилася в Києві, і це класний історичний трилер – гідне дитя зіткнення двох літературних культур: безліч винахідливості, безліч елегантності, безліч тонкого суто англійського гумору.
Ну й справжній подарунок, на який не один я довго чекав і який можна сміливо рекомендувати як наразі подію року – новий роман Софії Юріївни Андрухович «Фелікс Австрія». Ще після дебюту авторки семирічної давнини – роману «Сьомга» – було зрозуміло, що вона не загубиться в тіні свого величного батька. Зараз із нетерпінням чекаю на реакцію широкої публіки. Як на мене, пані Андрухович-Jr. цим твором без зусиль посідає одне з трьох-п’яти перших місць у сучасному літературному процесі України (якщо дозволите, не буду уточнювати, поруч із ким). Я не кажу про якість прози, що надзвичайно важливо саме тепер, коли мовні смаколики ніби вважаються неістотними, несуттєвими, але тут дуже доросле, зріле володіння сюжетом, фактурами, образами й, головне, зрозуміло, навіщо цю книгу написано взагалі й чому саме зараз – хоч і йдеться про Богом забутий Станіслав початку минулого століття.
Ну а що ще подарує цей видавничий рік? Я щоразу їду на Форум з острахом, бо розумію, що повернуся з валізою книжок, на читання яких ані часу, ані сил не вистачить, так і стоятимуть на полиці німим докором, і це додатковий ґрунт для плекання різноманітних комплексів. На щастя, поруч зі мною моя подруга життя Світлана Фесенко, яка ковтає книжки, немов екскаватор – у разі чого, вона мені розповість, такий у нас у родині розподіл праці!
Микола Шейко, директор «Видавництва Старого Лева»
1. Читалося, звичайно, значно менше. Чи то через Майдан і війну, чи з якихось інших причин… Не знаю, не аналізував.
2. Я майже не читаю новинки, за дуже рідкісним винятком. Книжки в мене відлежуються доволі довго. Винятком цього року стала хіба «Месопотамія» Жадана. З того, що прочиталося (не враховуючи «професійного», що читається по роботі), напевно порадив би «Самотність простих чисел» (в російському перекладі) італійця Паоло Джордано, «Біографія випадкового чуда» Тані Малярчук, першу книжку молодої письменниці В. Амеліної (читав в рукописі) «Синдром листопаду». Багато поетичних книжок. Більше, мабуть, читав бізнес-літератури, зокрема, з того, що придалося в роботі, порадив би «Довгий хвіст. Нова модель ведення бізнесу» Кріса Андерсона та «Я так і знав! Теорія обмежень для роздрібної торгівлі» Е. Голдратта. Ну і, звичайно, цьогорічні новинки «Видавництва Старого Лева». Але їх не перелічуватиму – то вже буде реклама.
3. Щодо придбання новинок… Ніколи не планую цей процес. Зорієнтуюся під час Форуму.
Оксана Думанська, письменниця
1. Раптом усвідомила, що об’єктом читання були здебільшого не книги, а рукописи. Упіймала себе на думці, що більше знаю «інтернетівську» літературу, звідки читаю полтавчан Сергія Осоку (дуже пильно), Марину Боровську, Ніку Колонюк… От тепер відкрила для себе Ірину Гей – з Миколаївщини. А щодо рукописів, то саме в майданівський час перекладала приватні історії з життя сучасників в інтерпретації Зої Казанжи, в яких нібито й немає особливого героїзму, та є повсякденний бій – у когось проти недуги, у когось проти самого себе, а в когось – за любов. Ця книга вийшла двома мовами у «Видавництві Старого Лева» – «Якби я була…».
Отже, нові твори до мене прилітали в основному електронкою… А читати хотілося щось уже читане – тому узяла Володимира Войновича «Москва 2042» (до слова, а чому б цю книгу не перекласти українською чи вже хтось це зробив?), щоб пересвідчитися, наскільки геніально письменник передбачив майбутнє московської імперії, з отцями Звєздоніями і Дзержинами… В цьому сполучному зв’язку опинилася рання книга Андрія Куркова «Бикфордов мир» – а там уже не їдка сатира, а гіркий трагізм звичайної людини, змушеної вибиратися із нелюдських обставин. А ще хотілося повернутися до теми, яка з легкого пера чи язика набула нового значення – «оточення», «оточення президента». І в цьому пригодилося дослідження Таїрової-Яковлєвої «Мазепа». Так-от, російська науковиця вбачала трагедію Мазепи саме в тому, що навколо нього, в «оточенні», бракувало людей його інтелектуального рівня. І також у тому, що його зрадив Петро І. Позицію ж самого гетьмана трактувала як державницьку і як таку, що не могла бути іншою в тих умовах співіснування.
З нашої художньої прози, львівської, так би мовити, була вражена способом писання Катерини Немири – її проза варта серйозного видавця, а не такого, що недбалий у виконанні своїх зобов’язань, від чого книга не має зовнішньої привабливості і губиться десь по невеличких книгарнях.
А з поезії – читала збірки Іздрика, Міхаліциної, от тепер запала на Калитко… Часом зазирала до Вінграновського й до «Берестечка» Ліни Костенко.
2. Я намагаюся не радити, бо смаки у людей різні, кожен шукає в книзі різних сенсів, усім не догодиш…
3. На Форумі купую так само, як і в книгарні: розгортаю книгу на будь-якій сторінці і починаю читати. Якщо сприймаю мову оповіді – беру. Якщо наражаюся на блуди – лишаю. Хоч убийте, маю специфічну відразу від невміло розставлених слів…
Уже хочеться взяти в руки нову книгу Софії Андрухович (не тому, що ім’я таке, а тому що мене цікавлять ті часи, про які пише авторка, і тому, що я читала її найпершу книгу, найпершу книгу МОЄЇ студентки); безперечним проривом в українській романістиці, на мою думку, буде «Синдром листопаду» Вікторії Амеліної; чекаю на «Марусю» від Василя Шкляра… Ой, забула про доктора Падлюччо! Якщо вийде черговий томик його специфічного літературознавства, то придбаю кілька на подарунки. Сподіваюся на Майкла – минулорічні «Сторожі тротуару» мене потрясли своєрідним художнім втіленням, передчуваю його новий роман…
Цікавий і проект нинішнього Форуму – збірка «Друзі незрадливі», куди увійшли бувальщини про домашніх улюбленців, не лише котів і псів. Анастасія Сєрікова, наприклад, написала про драцену, а школярка Дарина Дрига (з Донецька) про равликів. Така книга не має вікового адресата, і автори там різної вікової категорії і «літературної ваги». Можете кинути в мене камінцем за рекламування себе як упорядника цього збірника.
Наталя Іваничук, перекладачка, викладачка Львівського національного університету ім. І. Франка
Мушу визнати, що цей рік не читалося зовсім. Прочитала тільки нову книжку Р. Іваничука «Мандрівка до Аберфайлю». Статус доньки зобов’язує, і тато наполягав на прочитанні, бо конче хотів почути мою думку. Книжка добра, щиро рекомендую. Особисто мені подобається, що письменник Іваничук не одноманітний, кожна його книжка інакша – насамперед композиційно.
Хочу купити багато новинок від «Видавництва Старого Лева», буду старатися нашкребти грошенят, бо дуже хочеться...
А ще читаю помаленьку «Мою грішну журналістику» Тетяни Вергелес і тішуся гарною мовою і гарним викладом.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно