Наталя Іваничук: «Найважче — це починати нову книжку»
Ні, ну ясно, трохи хвилювалися всі.
Одна річ, коли ти бадьоро тарабаниш іноземні фрази перед викладачем та одногрупниками, зовсім інша — запросто базікати німецькою з живими іноземцями, спортсменами з ФРН. Іноземці на щодень не траплялися, міжнародна дружба підпорядковувалася суворому контролю, тож хтозна, яких зусиль коштувало викладачам ЛНУ ім. Франка допустити своїх другокурсників попрактикуватися у перекладі на чемпіонаті зі стрільби, який саме тривав у Львові. Подія непересічна.
Тетяна Савченко, ЛітАкцент
Але в Наталки була додаткова причина для неспокою. Вона майже не помічала, що перекладає і як відповідає на запитання. Вся її увага була прикута до групи норвежців, якими опікувалася її товаришка з англійської філології. Студентка ходила біля тих норвежців, мов кіт коло гарячої каші. Ніяк не відважувалася підійти й заговорити. А в неї ж було тільки 12 днів, всього-на-всього нещасних 12 днів!
Річ у тім, що Наталка — могла. Могла заговорити. Бо знала норвезьку.
Норвезька мова — неабияка екзотика, її можна було вивчити хіба десь в університеті в Тарту, Москві або Ленінграді. Саме чогось такого рідкісного Наталці й праглося, і батько мотивував не зупинятися на поширеній німецькій, шукати свою нішу. Може, ісландську, а може, шведську, чи данську, чи норвезьку, чому б і ні.
Усе склалося випадково. Наталчина викладачка німецької приязно й зі щирим зацікавленням спілкувалася зі своїми розумаками, студенти любили її. І якось, розглядаючи полиці з книжками у неї в гостях, Наталка примітила підручник норвезької.
Вдома дівчина подумала: «Ну от. Я його вкрала».
Це була дивна думка. Наталка вирішила, що додумає її потім.
Аж через кілька років наважиться вона зізнатися, і викладачка, яка пропажі так і не помітила, лиш здивується, засміється й не матиме зла. А тим часом дівчина з великим інтересом опановувала нову й незвичну мову. Дивно було вчити мову, особливо фонетику, не чуючи її. За рік Наталка вже вільно читала, ще за рік перекладала.
І ось вони, справжні, живі норвежці, а вона — боїться. Два дорогоцінні дні з відпущених дванадцяти пішло на боротьбу з ніяковістю та страхом. Та зрештою страх змарнувати рідкісний шанс переміг, а до того ж так цікаво було побачити, як вони здивуються, почувши рідну мову! Дівчинка підійшла до спортсменів, крутячи в голові заготовану фразу, і, впіймавши погляд тренера, вимовила:
— Я два роки самостійно вивчаю норвезьку, але ніколи її не чула. Можна послухати, як вона звучить?
За ці два дні вона уявила собі вже з добрий десяток різних відповідей на своє запитання і… цілком можливо, щось із цього спортсмен і відповів. Невідомо. Дівчина не второпала ні слова.
Це був провал. Хотілося сісти й розплакатися. Два роки вчити мову, володіти нею — і врешті нічогісінько не зрозуміти! Якийсь час вони мовчки дивилися одне на одного, потім спортсмен повторив фразу дуже-дуже повільно, і Наталя впізнала обриси кількох знайомих слів, звучали вони не так, як вона очікувала, але в сповільненому темпі далися легше.
Наталка нарешті зважилася попросити керівника групи поміняти їх із товаришкою, і норвежці почали вчити її живої мови. Майже кожної вільної хвилини хтось із групи спортсменів тренував юну лінгвоманьячку, і за десять днів вона заговорила вже доволі плинно. На прощальному прийнятті у лобі готелю «Львів» уся компанія сиділа на канапах і весело базікала, коли раптом Наталка звернула увагу на кількох молодиків у недоречно строгих чорних костюмчиках, які чомусь бігали поза спинками їхніх канап як попечені. «Ух ти, — подумала дівчина, — то он, які вони, КГБшники!» І захихотіла від думки, як вони, напевно, скаженіють від злості, що не можуть з їхньої балачки нічого второпати. Їх-бо вчать лише основних мов: англійської, німецької та французької, а спробуйте-но тут підслухати! Ловко пошилися в дурні, так їм і треба.
Удома, захоплено ділячись враженнями, вона згадала цей епізод і сподівалася розсмішити ним рідних, але батько не засміявся, він сполотнів.
— Що ж ти наробила, доню, — сказав він.
Кривдно було замість похвал та гордощів почути нарікання, але коли батько почав пояснювати, які можуть бути наслідки, вже й Наталі стало не по собі. Виключення з університету можна було чекати 100 %, і добре, якщо обмежиться цим. А якщо арештують батька? А якщо її арештують?
Але, вочевидь, жваві хлопчики й самі не дуже хотіли зізнаватися у своїй невдачі, і хіба завдяки цьому лихо оминуло родину Іваничуків. Ось і відбувалося входження двадцятирічної Наталі Іваничук до однієї з найспокійніших, геть-таки позбавлених пригод та небезпек, професій — професії перекладача-скандинавіста… ну, ну ну, годі вже, що там в тій роботі може бути цікавого?
— Пані Наталю, то що є в норвезькій мові цікавого? Такого, що відрізняє її від інших? Було щось таке, що вас дивувало, поки ви вчили її або здалося кумедним?
— У скандинавських мовах, і в норвезькій зокрема, майже немає розділових знаків. Це було шоком довгий час, доки я вивчала мову й доки глибинно вбувалася у неї. Дуже важко початківцеві вловити сенс у довгому реченні без ком та інших знаків. Зараз я цього навіть не помічаю, хіба у якихось складних текстах.
А ще несподіванкою стало те, що в дуже схожих між собою скандинавських мовах одні й ті самі іменники мають різний рід. Скажімо, слово «людина» у шведській чоловічого роду, а в норвезькій – уже середнього.
Цікаво, що багато фразеологічних виразів перекладаються дослівно, як у нас, і найкумедніше, що це саме ті вирази, які у нас часто таврують русизмами.
— Ми звикли казати: скандинави, скандинавська література. Мені спало на думку: а може, їм не подобається чи навіть дратує, що їх поскидали в один мішок? Як по-вашому, чи є якісь помітні відмінності в літературі Швеції й Норвегії? В менталітеті цих двох народів?
— Так звикли казати не лише ми, так кажуть в усьому світі, і я не думаю, що нордичні народи на це ображаються. Саме нордичними народами вони себе називають, приймаючи до своєї спільноти і не-скандинавів — фінів. Мені важко говорити про відмінності, бо я відчитую їх на якомусь чуттєвому рівні. Гадаю, на відмінності дуже вплинула історія. Швеція завжди була панівною нацією, так само й Данія, а Норвегія понад 400 років перебувала під владою Данії, а потім ще й Швеції. Шведи самодостатні й неквапливі, і в житті, і в літературі. Норвежці — рвуться до світла й до свободи. Данці — гордовиті й дуже впевнені в собі. Але все це я кажу про загальний менталітет, яким я його сприйняла, а не про поведінкову модель окремих людей.
— А є якісь переваги у вивченні настільки далекої мови? Мабуть, якщо слова ні на що не схожі, їх принаймні не плутатимеш ні з чим. Жодних тобі «фальшивих друзів перекладача»…
— Аби ж то! Як легко обманутися, коли слово настільки прозоре, що ти, не замислюючись, можеш його перекласти… геть неправильно. Тож замислюватися мусиш завжди й завжди мусиш перевіряти. Приклади? Kongelaget — що то може бути, як не «королівська команда»? А насправді — фінал (вийти у фінал, скажімо). Sommerfugl здається, очевидним: «літня пташка», а насправді «метелик». Gjøre i stand — впізнавано «ставити в стояк», а насправді ремонтувати, лагодити.
— До певного віку я не замислювалася щодо ролі перекладача в тому, чи буде книжка емоційною, динамічною, атмосферною. В 14 років під час читання мені вперше спало на думку: це збіса добре сформульовано! Я подивилася на останню сторінку й побачила, що перекладачка, яка мене щойно так вразила, — це Ольга Сенюк. Особлива постать у нашій скандинавістиці. Я захоплювалася нею. І знаєте, в її перекладах траплялися такі слова, як «жадний» замість «жоден», наприклад. А Малому батьки на день народження співали «Многая літа». Від сучасних перекладачів я звикла чути, що тексту треба дотримуватися вкрай суворо, і у мене суперечливі відчуття…
— Посперечаюся! Ольга Сенюк якраз дуже суворо дотримувалася оригіналу, як мало хто інший. А «Многая літа» є майже в кожній мові, тож перекласти хвальну пісню саме так, не таке вже й далеке відхилення від тексту.
— А де, на вашу думку, проходить межа свободи перекладача? Чи траплялося вам, коли спадало на думку надто вже вдале формулювання, долати спокусу переступити ці рамки або ж скоритися їй?
— Я досить вільно ставлюся до тексту, водночас не відступаючи від нього. Як казав хтось із теоретиків перекладу, перекладати треба сенси, а не слова. Не люблю в художньому творі виносок і пояснень (ні внизу сторінки, ані в кінці книжки), хіба за крайньої необхідності. Тому намагаюся неясності непомітно вплести в текст, не порушуючи його цілісності. Ось, наприклад, перекладаючи роман Кетіля Бйорнстада «До музики», пішла на отакий «переступ». В оригіналі йдеться про картину Едварда Мунка «Розлука» і про вражаючий ефект, який вона спричинила на героя. Але, не знаючи цієї картини, читач не розумітиме, звідки таке потрясіння. Можливо, він перерве читання, полізе в гугл, і дізнається, тим часом чари від книжки урвуться, пропадуть. Тому я вплела пояснення в текст, і це пояснення не руйнує самого тексту. Порушення? Так. Але я вважаю, що таке «порушення» і є «допустимою вольністю».
Норвежці в текстах вкрай рідко уточнюють, що таке 17 травня. Якщо хтось не знає, що це найвеличніше після Різдва свято, то нічого й не зрозуміє. Тому я завжди уточнюю в самому тексті, що 17 травня День Конституції Норвегії, тобто день Незалежності.
Такі моменти трапляються нечасто, але бувають.
— А що є у перекладі найскладнішим? Наприклад, який фрагмент вам доводилося найбільшу кількість разів міняти й переписувати?
До теми. Купити книжку «Привіт, це я!»
— Це були перші кілька речень дитячої книжки норвезької авторки Віґдіс Йорт «Йорґен + Анна = любов». Я ніяк не могла їх «укласти». Не йшло, і все! Лишити ці кілька речень на потім і йти далі теж не виходило. Я їх десятки разів перекручувала в голові. І ніби ж простенькі, а ніяк не лягали. Зрештою, кінцевий варіант вийшов такий: «Деякі дорослі вважають, ніби перше кохання можливе десь у тринадцятилітньому віці, у класі сьомому, і ніяк не раніше. Але це не так. Комусь уже ніколи в житті не судитиметься зазнати такого кохання, як у четвертому класі, коли тобі десять…» І далі пішло. Загалом, найважче — це починати нову книжку. Перші десять сторінок я розтягую на кілька днів, щоб не пірнути, а плавно зануритися в текст. Раніше, ще на початках, перші сторінки давалися ще важче. Моя старша колега (потім друга дружина мого Тата) Ніна Бічуя порадила починати переклад із середини — перекласти будь-які десять сторінок посеред книжки, а тоді вже починати роботу, ігноруючи ті 10 сторінок, перекладаючи їх наново, ніби їх ніколи й не було. Тепер уже я так не роблю, але попервах це дуже допомагало.
— Бува, прочитаєш у книжці якийсь коротенький факт — науковий чи культурологічний. Дізнаєшся щось нове. Але перекладачу, щоб усе правильно уявити й ніде не збрехати, напевно доводиться заглиблюватися в предмет детальніше, ніж цього вимагає сам фрагмент тексту. Чи бували якісь несподівані сфери, в яких вам довелося заради перекладу стати трошки чи не трошки експертом?
— Таке бувало й не раз. Я це називаю перекладацькими «розкопками». При перекладі норвезьких детективів Кріса Тведта, де головний персонаж — адвокат, доводиться добряче помордуватися, бо судочинні системи Норвегії й України суттєво відрізняються. Тож радитися доводилося і з норвезькою стороною, де мені дуже допоміг друг-перекладач Даґфінн Фолдьой, і з українською — у пошуках влучних відповідників допомогла Лариса Денисенко.
Непростою була й робота над «Големом» австрійського письменника Ґустава Майрінка. Події відбуваються в єврейському гетто Праги. У Празі я, на жаль, не була, і щоб перекласти детальні описи кварталів, Старого міста, скульптур на Карловому мості, довелося копати: фотоальбоми, есеї й таке інше. Найважче було з містично-філософським ученням юдаїзму, на якому й побудовано весь твір. Це були суцільні перекладацькі «археологічні розкопки» тривалістю п’ять місяців, хоча сама книжка зовсім не об’ємна. З приводу одного напису івритом на грудях фантастичної істоти Ґолема навіть довелося розшукати через Посольство України в Ізраїлі професора, видатного спеціаліста з кабали.
— Перекладати факти — то ще, мабуть, півбіди. Але буває ж і так, що якийсь непримітний вислів має в тексті і подвійний, і потрійний сенс. Читач може це помітити й отримати подвійний кайф від розгадки, може не помітити й отримати просто собі клаптик сюжету, а от перекладач мусить побачити все. Як вам вдається розпізнавати в тексті якісь натяки або цитати, які можуть виглядати як проста собі репліка? Це суто інтуїція, чи є якісь специфічні маркери, які просто можна навчитися бачити? Чи просто доводиться перевіряти усе поспіль?
— Часом допомагає ерудиція, часто — інтуїція. Іноді текст викликає підозру, що щось тут не все так просто. Був у мене смішний випадок: у дитячій книжці Ґюдрун Скреттінґ «Антон та інші нещастя» йшлося про якогось троля, який ніяк не вписувався в контекст. Зрештою, друг-перекладач урятував. Виявилося, що іменем троля називається одна марка дачних біотуалетів!
А ось у книжці Тома Еґеланна «Брехня батьків» траплялися назви екзотичних тропічних фруктів та риб, навіть островів, яких я ніде не могла знайти. Автор щиро повеселився з тих моїх пошуків, бо всі ті назви він вигадав!
Звичайно, я все перевіряю, знову й знову, не покладаючись лише на інтуїцію. І то щастя, що окрім всесильного Гугла я маю дуже добрих і компетентних друзів у Скандинавії, Австрії та Німеччині: колег-перекладачів і просто ерудитів. Щоразу вони визволяють мене з глухого кута!
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно