Налаштовуємось на літо. Уривок із «Літньої книжки» Туве Янссон
Туве Янссон – фінська письменниця, яка стала всесвітньовідомою завдяки своїй серії дитячих книжок про мумі-тролів. Окрім них, Туве Янссон написала кілька книжок для дорослих, зокрема і «Літню книжку», яка нещодавно вийшла у Видавництві Старого Лева в перекладі Наталі Іваничук.
Ксеня Різник, blog.yakaboo.ua
Це історія про маленьку дівчинку Софію та її бабусю, про дачу на морському острові посеред фіордів, про пригоди і виховання, про любов, дорослішання, життя і смерть. У книжці вповні розкривається дивовижна здатність авторки писати про веселе із нотками суму, про сумне – спокійно, без лишніх емоцій, про звичайне – просто і чарівно. Літо, проведене на маленькому острові, нагадає читачеві ціле життя – недаремно ж «Літня книжка» починається з опису раннього літа і закінчується змалюванням близької осені.
Софія з бабусею і татом проводять літо в хатинці на острові, оточені природою і майже на безлюдді. Тут неспішно минають дні, узбережжя обвівають вітри й оминають рибацькі човни, вряди-годи навідуються нечасті гості, а морем до берега прибиває залишені кимось «скарби». Бабуся з онукою вибираються на прогулянки і говорять про все на світі: про птахів і квіти, про Бога і страхи, про ночівлю в наметі, забобони, нестерпних родичів. І хоч вони й словом не згадують про найважливіше: про смерть мами і самотність, — любов і взаємне прийняття пронизують кожну хвилину їхнього маленького затишного літа.
Дизайн обкладинки створила ілюстраторка Оксана Була.
До теми. Купити «Літню книжку»
Уривок
Однієї теплої, безвітряної серпневої ночі з моря долинув басовитий, оглушливий гудок. Ніби труби затрубили Судного дня. Подвійна доріжка світла, м’яко вигинаючись, пролягла до острова; велетенська яхта воркотіла, як уміють лише воркотіти дорогі, швидкохідні судна; різнобарвні лампочки мерехтіли усіма кольорами, від яскраво-синіх до криваво-червоних та білих. Море затамувало подих. Софія з бабусею стояли на скелястому березі в нічних сорочках і дивилися на розкішну з’яву. Чужа яхта підпливала щораз ближче, приглушивши двигуни, ліхтарики віддзеркалювалися у воді, блищики, схожі на язички полум’я, танцювали на хвилях. Потім корабель зник за скелею. Софіїн тато похапцем натягнув штани й побіг зустрічати гостей. Довго панувала тиша, а згодом із гавані долинула ледь чутна музика.
– Вони там бенкетують і веселяться, – прошепотіла Софія. – Ходімо й ми! Одягнемося і теж погуляємо!
Але бабуся сказала:
– Почекаймо трішки, поки за нами прийде тато.
Вони полягали чекати повернення тата й дуже швидко поснули. А вранці яхти вже не було, поплила собі далі.
Софія впала на землю і заридала.
– Він же міг за нами прийти! – хлипала вона. – Покинув нас спати, а сам розважався! Ніколи йому цього не пробачу!
– Так, тато повівся дуже негарно, – суворо промовила бабуся. – Я скажу все, що про нього думаю, хай лишень прокинеться!
Софія нараз ще яскравіше уявила собі таємничий корабель і знову гірко заплакала.
– Не реви! – сказала бабуся. – Звичайно, це велике розчарування, та все ж висякай носа й не плач! Маєш жахливий вигляд! – вона замовкла, а потім мстиво додала: – Мені здається, то були непорядні гості. Отримали яхту, мабуть, у спадок, а самі анітрохи не знаються на корабельній справі. І інтер’єр там, напевно, у нестерпних кольорах – жодного смаку в людей!
– Ти так думаєш? – скиглявим голосом сказала Софія і сіла на камені.
– Так, неймовірна відсутність смаку, – запевнила малу бабуся. – Блискучі шовкові гардини, коричневі з жовтими вставками й бежево-лілові, торшери й порцелянові фігурки на телевізорі, і випалені на дереві картини з примітивними, мабуть, гумористичними сюжетами…
– Ага… – запопадливо підхопила Софія. – А що іще?
– Може, вони й не успадковували яхту, а просто її украли!
– У кого?
– У якогось бідолашного контрабандиста. А заразом привласнили собі весь контрабандний алкоголь, самі ж пили тільки сік. Лишень нажива їм у голові, – бабусина фантазія вже не мала стриму. – Уявляєш, подалися у плавання без морських карт і весел!
– А навіщо вони до нас припливли?
– Щоб заховати крадене в ущелині й потім за ним повернутися.
– Ти сама віриш у те, що кажеш?
– Трішки, – невпевнено відповіла бабуся.
Софія підвелася і висякала носа.
– А тепер моя черга, тепер я розповім, як воно було, – дівчинка вже не плакала. – Сідай ось тут і слухай. Коли тато прийшов до них, вони зажадали, щоб він купив увесь їхній товар з майже стовідсотковою націнкою, а це страх як дорого. Уяви, що ти – тато. Що ти їм відповіла б?
– Тато гордо їм відрізав, що платити таку високу націнку вважає негідним себе. Він сказав: я й сам роздобуду такий товар, якщо захочу, хай навіть з дна моря, хай навіть з ризиком для життя. Ха, панове, моя родина, до речі, не любить алкоголю! Тепер – ти!
– Он як, шановний пане!? То ви маєте родину? Де ж вона?
– Далеко, не тут.
– Але ж ми весь час були поруч! – вигукнула Софія. – Чому він сказав, ніби нас немає?
– Щоб врятувати.
– Від чого? Навіщо рятувати, коли нічого не стається? Ти мене обманюєш! Не треба нікого рятувати там, де грає танцювальна музика!
– Вони ввімкнули радіо, – знайшлася на відповідь бабуся. – То було просто радіо! Вони хотіли почути прогноз погоди й послухати новини, щоб знати, чи не розшукує їх поліція.
– Знову дуриш! – сердито викрикнула Софія. – О першій вночі новин не буває! Вони святкували й розважалися… без нас!
– Ну, як хочеш, – теж розсердилася бабуся. – Хай буде по-твоєму – вони святкували й розважалися. Але ж ми не веселимося з першими-ліпшими незнайомцями.
– А я веселюся! – грізно насупилася Софія. – Я веселюся з першими-ліпшими, тільки потанцювати б! Ми з татом завжди так робимо!
– Ну й веселіться собі на здоров’я! – буркнула бабуся і рушила вздовж берега. – Бенкетуйте з нікчемами, якщо вам так хочеться! Головне, щоб ноги тримали, а про інше й байдуже!
Гості з яхти викидали сміття за облавок, просто в море. То були дорогі рештки, можна було легко вгадати, чим вони пригощалися. Більшу частину непотребу винесло хвилями на берег.
– Помаранчі й карамельки. І раки! – з притиском сказала Софія.
– Нікчемці дуже ласі до раків, – завважила бабуся. – Ти не знала?
Вона стомилася від цієї балачки, не надто правильної у сенсі виховання.
– Зрештою, що заважає негідникам ласувати раками?
– Ти зрозуміла все навиворіт. Ось подумай сама! Я кажу, що тато їв раків разом з негідниками й так захопився, що забув про нас. З цього все й почалося! – пояснила Софія.
– Та добре, добре, – втратила терпець бабуся. – Не віриш моїм словам, то сама собі щось вигадай!
Порожня пляшка з-під віскі «Old Smugglers» раз по раз вдарялася у каменистий берег.
– Припустімо, що він нас зовсім не забув, просто хотів побути сам на святі. Його цілком можна зрозуміти.
– О, я знаю! – вигукнула Софія. – Тата приспали. Саме тоді, як він збирався піти за нами, йому в келих підсипали купу снодійного… Тому він тепер так довго спить!
– Скажімо, нембутал, – мрійно мовила бабуся, вона дуже любила поспати.
Софія глянула на неї вибалушеними очима.
– Не кажи такого! – скрикнула вона. – А якщо він зовсім не прокинеться!
Дівчинка розплакалася від страху за тата й кинулася бігти, вона бігла, шпортаючись, аж раптом помітила біля болітця привалену камінцем коробку шоколадних цукерок. То була чималенька червоно-зелена коробка, перев’язана сріблястою стрічкою. Від її яскравих кольорів навколишній ландшафт раптом здався сірим і марним. Жодного сумніву – цукерки були подарунком! Усередині кокарди виднілася маленька цидулка. Бабуся почепила окуляри й прочитала: «Щире вітання тим, хто надто старий або надто юний для нашого товариства».
– Яка нетактовність, – процідила бабуся крізь зуби.
– Що там написано? Що вони кажуть? – нетерпеливилася Софія.
– Кажуть: «Ми повелися дуже нечемно, каємося! Вибачте, якщо зможете».
– А ми зможемо?
– Ні, – твердо сказала бабуся.
– Можемо! Треба їм пробачити! Навіть негідникам треба пробачати. Уявляєш, усе ж то були негідники! Як гадаєш, шоколад отруєний?
– Та ні! І їхнє снодійне було дуже слабким.
– Бідолашний тато! – зітхнула Софія. – Ледве врятувався!
Так воно й було. Татові боліла голова до самого вечора, він не міг ні їсти, ані працювати.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно