Мирослав Лаюк: «За засиллям верлібру ховається страх здатися банальним»
Жвавим і насиченим оригінальними думками було перехресне інтерв’ю Оксани Луцишиної та Мирослава Лаюка на Вуличній сцені «Книжкового Арсеналу». Говорили про особливість створення прозових книг, про засилля верлібру у сучасній поезії, про оригінальність літератури Східної Європи.
У «Видавництві Старого Лева» виходили як поетичні збірки, так й проза авторів: роман «Любовне життя» та «Вірші Феліцити» Оксани Луцишиної, роман «Баборня» та поезія «Метрофобія» Мирослава Лаюка. Проте написання прози і поезії дуже різниться – на цій думці сходяться обидва автори. «Я не розділяю поезію і прозу, хоча внутрішня ієрархія у мене присутня – поезію ціную вище, – розповів Лаюк. – У моєму розумінні поезія виникає з образу, а проза – це те, що з’являється з історії, сюжету. Не всі поети можуть писати прозу – для цього потрібне зовсім інше «дихання». Або, просто кажучи, «писати прозу» дорівнює слову «працювати».
Сьогодні ми згадувати Сергія Іванюка (Оксеника), книжка якого також вийшла у «Видавництві Старого Лева». Це мій університетський викладач з курсу «Основи літературної творчості». Сергій Семенович запитував нас, який орган найважливіший у прозаїка. Звісно, суденти відповідали «мозок» або «рука». Але найважливіший орган для прозаїка – той, на якому сидиш. І це правда: щоб написати текст на 300 сторінок, потрібно наполегливо працювати. Тоді як поезія – це запис емоції, своєрідна самотерапія. Я довгий час писав поезію і взагалі не уявляв, що можу створити прозовий твір. Тепер я аналізую цю думку і гадаю, це було пов’язано з лінощами».
«Погоджуюсь, що проза – це робота. У мене навіть над письмовим столом висіли слова Соломії Павличко: «Яке ще натхнення, до чого цей «ранній модернізм»? Просто сідай і пиши». Тим не менше, вважаю шкідливою думку, що проза повинна народитися зі структури. Цей принцип – радше для трактату, а ми маємо на увазі художній твір», – зауважила Оксана.
«Мабуть, у прозі мене більш цікавить мова, аніж сюжет (хоча вагу останнього не варто недооцінювати), – додав Мирослав Лаюк. – Тому перед «Баборнею» я трохи повправлявся на іншому творі. Зрештою, цей роман це також «школа», а потім буде ще «інститут» і далі. Початок «Баборні» я багато редагував, тоді як завершення книжки правити майже не довелося. Мова тут особилива, це не просто синтаксичні конструкції, що передають інформацію. Текст створює ефект повного занурення в історію. Моя героїня – дуже впорядкована жінка, все своє життя підганяє під правила, усе розкладає по поличках. А потім у її схематичне існування відбувається таке вторгнення вітру правди, який зносить усе це і знецінює. Крім того, пишу про 70ті роки, а це також певний стиль мови, компонування газетних заміток, публічних виступів. До речі, я досліджував творчість Тараса Мельничука, який є одним з найкращих українських поетів як на мене, він був десидентом і є першим поетом якого посадили за творчість під час хрущовських репресій. У одній із газет я знайшов його ранню замітку в газеті, яка була сповнена штампів того часу. Було цікаво побачити, як під тиском певної традиції часу, мова втрачає індивідуальність. Тобто пишучи роман, я відчував радість і справжнй інтерес. Тоді як поезія – це не завжди радість».
Мирослав зауважив, що попередня поетична збірка Оксани Луцишиної «Я слухаю пісню Америку» – верліброва, нещільна, пронизана американським духом, відлунням бітників, тоді як «Вірші Феліцити» – майже наскрізь силботоніка, хоча написані ці вірші в Америці. «Справді, до римованої поезії в США ставляться скептично, – продовжила думку письменниця. – І дійсно дивно виглядає, чому автор повертається до традиційних римованих віршів після верлібрів. Мабуть, тому що живучи в Штатах, я все ж викладаю українську мову та літературу американцям (в перекладах) і в мене є велике переосмисленння нашої мовної традиції, я живу в цих рефлексіях. А коли я лиш приїхала в Америку, у мене було сильне бажання пізнавати й навчатися.
Постійно відвідувала літературні вечори – в Америці дуже багато поетів і ще бульше курсів з «літературної майстерності». Поезія там витіснена на маргінес життя ще більше, ніж у нас. До мене підходили люди і розповідали, як мені пощастило, бо «у нас за поезію вбивають, а в США вона практично не важить нічого». Мабуть, мої верлібри були цікавістю до іншої культури, а рими – поверненням до української лтератури. Крім того, американська поезія не йде за емоцією, вона або йде проти неї,або розглядає її під таким мікроскопом, що ти не відчуєш її, не знаючи контекстів або не слухаючи її постійно».
«Мені здається, що сучасне засилля верлібру – це страх здатися банальним, або ж опір попередній традиції. І це не дуже добре, коли зовнішні обставини починають управляти поетом», – сказав Мирослав. «Як на мене, верлібр – набагато складніший, аніж ми гадаємо. Це найдавніша поетична форма. Це повернення до ритму планет, дерев і ми знову намагаємося його спіймати», – відповіла Оксана.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно