Нещодавно на сторінці «Видавництва Старого Лева» та Українського PENу відбулась розмова між есеїстами, поетами та перекладачами Миколою Рябчуком і Андрієм Бондарем, чиї збірки есеїв «Лексикон націоналіста та інші есеї» і «Ласощі для Медора» побачили світ минулого року у «Видавництві Старого Лева». Зараз обоє авторів є претендентами на цьогорічну Шевченківську премію в номінації «Публіцистика, журналістика». Про есеїстику як жанр, відмінність між есеєм та публіцистикою, роботу над книгами та символізм назв – у найцікавіших фрагментах з розмови.

Про есеїстику 

Микола Рябчук: Для мене есеїстика – це віддушина. Я досить давно покінчив із прозою та поезією, але певний творчий нерв залишається. Тому мене постійно тягне на якісь інші жанри. Я тривалий час писав колонки для «Газети по-українськи», це було цікаво, і це теж форма есеїстики. Останніми роками я захопився блогами, пишу про кіно. А есе – це жанр, який дає свободу і є замінником тої поезії, яку я вже не пишу, і якоюсь мірою тих оповідань, які не пишу. Але це теж дуже творчий жанр. Це все-таки не публіцистика, яка дуже утилітарна: вона прив’язана до конкретної ситуації, конкретної події, яку ти мусиш проаналізувати на науковому рівні або на більш публіцистичному. В кожному разі це не є чиста творчість. А есеїстика – це чиста творчість, як поезія: вона має структуру поетичну, вона рухається в метафоричний спосіб. Для мене есеїстика – це єдина справжня творчість.

Андрій Бондар: Есеї для мене – це вільний жанр, який можна розвинути та продумати за порівняно короткий час і втілити швидко. Це певний зліпок настроїв та реальності. Ти абсолютно вільний в засобах. Але водночас ти мусиш знати, що маєш бути ощадливий. І зв'язок з поезією тут недарма згаданий. Бо іноді і в добрих європейських поетів есеїстика мало відрізняється від поезії. Можливо, оце натягування на есеїстику якоїсь такої форми, яка би зближувала її з прозою, не до кінця справедливе, тому що в есеїстиці не дуже сильно розгуляєшся в плані водички. Ти мусиш протримати якусь певну думку або кілька думок, які мають бути магістральними і зрештою вкладатися в якусь завершену структуру композиційно. Есеїстика ближче до поезії, тому що вона залишає більше місця для роздумів в того, хто її прочитав. Вона має відкритішу структуру, вона менш оповідна, більшою мірою має поєднувати ліричний і драматичний компоненти. Драматургія в есеїстиці походить від теми. Ти обираєш тему, яка хвилює тебе й існує в реальності, а решта – це лірика. Ти мусиш пов’язати ліричне з суспільним, публічне з громадським. У своїх есеях я не прагну актуальності, пошуків якихось злободенних тем. У мене навпаки багато принагідних і досить випадкових тем. І все це дає есей.

Про колонки та есеї у ЗМІ

Микола Рябчук: Есеї-колонки – це дуже добра знахідка для медіа. Бо колонка-есей поєднує з одного боку актуальність (вона прив'язана до певної події чи життєвої ситуації, не конче політичної), а з іншого пов'язана безпосередньо з життям. І водночас ми даємо особистий вимір, і в есеї виникає певний довірливий голос, бо автор говорить від свого імені, він є собою – героєм, який оповідає. І така форма близька. Звісно, треба вміти зробити це цікаво. Але на такі колонки є суспільна потреба. Бо чиста публіцистика – вона занадто абстрактна. Вона логічна, раціональна, вона може бути цікавою, але вона не має особистісного виміру. А есей дає цей вимір. Жанр есею дуже близький з поезією, тому що вони обидва асоціативні. Поезія – це спонтанний, примхливий рух образів, які пливуть в довільному напрямку, нераціонально і нелогічно. Вони можуть рухатися в різні боки, але несподівано замикаються якимось ключовим образом, що зводить їх докупи, дає якусь розв'язку. Там само й есей. Тільки есей оперує не образами й метафорами, а асоціативними думками, враженнями. Вони ніби спонтанні й стихійні, рухаються в різні боки, і раптом автор знаходить щось, чим можна замкнути це все, несподівано стягує все докупи. В цьому сенсі структура у них подібна, лише оперують вони трошки різними матеріалами та засобами, але побудова дуже схожа – і в есеї, і в поезії. Тільки колонка може дозволити собі не бути есеєм, бути простішою і не мати надзавдання. Есей мусить мати надзавдання.

Андрій Бондар: Коли ти пишеш колонку-есей, то не ставиш собі надзавдань. У тебе є маленька тема, і ти не мусиш в цьому тексті зробити якесь відкриття. Звісно, непогано якби есеїстичний текст був відкриттям, але зараз уже всі відкриття зроблені, і ми живемо в ситуації постсвіту. Художнє мислення робить колонку есеєм. Для мене важливим є поєднанням цих двох сфер – художності і мислення. Тільки художнє мислення перетворює колонку на есей.

Про укладання есеїв у збірку

Микола Рябчук: Моя книжка «Лексикон націоналіста та інші есеї» – це новий текст. Ніби всі тексти з неї вже знайомі і друкувались, але в сукупності вони повинні творити щось нове, якийсь новий меседж, бути новим явищем. І зрозуміло, що тут я об'єдную ці тексти за певним ідейно-тематичним принципом. Я не впихаю до книжки все, що написав за останні роки. Це дуже вибрані тексти, які пасують певним чином до тої цілісності. Кожна моя книга есеїв має своє ядро і свій меседж. Укладання есеїв у книгу – це теж певна робота, що потребує осмислення. Добре, що був рік карантину і я мав можливість переосмислити ці тексти, перебрати, пересортувати, допасувати один до одного, щось підкоротити. Тому ця книга великою мірою – продукт карантинної творчості.

Андрій Бондар: Я мав десь 70 текстів, написаних впродовж трьох років. А до книги увійшло 56. Я відсіяв усі тексти, які писав на політичні теми. Я відкинув усе, що горить у вогні – без зайвих докорів сумління. Вони залишаються в певному часі, вони є в доступі, їх можна прочитати. Я йшов від якості. Не від тематичності чи рубрик. Я писав ці тексти з певною послідовністю, і хронологічний поділ є чесним. У мене кожен текст про своє, і я не бачу способу групувати їх за певними категоріями.

Про назви збірок

Микола Рябчук: Лексикон націоналіста – це ключовий образ, це не тільки назва одного з есеїв; обміркувавши, я збагнув, що він пасує до всієї книжки. Бо всі тексти тою чи іншою мірою належать до цього лексикону націоналіста, всі вони про ідентичність, про намагання розглянути цю ідентичність з різних боків. І я так і не даю жодної остаточної відповіді чи висновку. Цей невловимий феномен вислизає. Ми весь час намагаємось його вхопити, сказати що це таке, а він повертається знову якимось іншим боком. І для есею ця постійна мінливість – добрий інструмент дослідження. Есей дає можливість показати оцю мінливість і невловимість, показати це образним способом у різних ситуаціях. Не знаю наскільки це вдалося. Але назва важлива і вона є ключем до книжки та всіх її текстів.

Андрій Бондар: Назва книжки є одним з її ключів. Коли маєш 56 есеїв під однією обкладинкою, то тут могло йтися про розвиток тільки якоїсь однієї метафори. Я не міг підібрати однієї спільної генеральної думки або ідеї до всіх есеїв. І це привело мене до такого ходу – я обрав назву одного з есеїв як назву збірки. Мені здається, що це один з найкращих есеїв у цій книжці. Бідолашний Медор – це якраз про те, наскільки письменник може зазіхати на опис світу, на опис іншої людини. І там йшлося про Жуля Ренара і його сентенцію, що ти не можеш описувати селянина, послуговуючись словами, яких він би не зрозумів. Для мене Ренар – це фігура досить безкомпромісна у своєму мисленні. Він дуже безжально та іронічно описував світ навколо себе, був досить їдким. І оцей досить їдкий чоловік дуже любив різні парадокси. І ця історія, що завершила есей, про кістки бідолашного Медора, про чоловіка, який під час війни голодував і з'їв свого пса, а потім подивився на кістки і, згадавши пса, сказав: от би зараз мій Медор поласував. Це така гарна метафора, яку можна мабуть застосувати і до різних сюжетів, вона виграє багатозначністю. Мені такі речі подобаються. Мені здається, що не лише в назві справа. Назва має викликати питання, бо якщо вона цього не робить – то навіщо ти тут?