Ми недооцінюємо натяків і жестів. Але це теж комунікація, – Марія Титаренко
Під час 26 Book Forum медіадослідниця й журналістка Марія Титаренко презентувала свою книжку «Комунікація від нуля. Есеї для Мані». У книзі авторка розповідає про комунікацію з цілком незвичного ракурсу, порівнює мову дітей та дорослих. Пропонуємо кілька цитат з події.
Це плетиво книги почалося дуже давно, ще до появи на світ моєї доньки Мані і ще до того, як я почала викладати. Але я навіть після видання книжки не можу називати себе письменницею. Я лише вчуся.
Усе почалося з того, що колись один із моїх студентів написав мені лист про те, що є якийсь міжнародний конкурс з есеїстики. За умовами конкурсу, потрібно написати есей про те, як ви бачите XXI століття, а переможець отримує гонорар 1500 грн. Спочатку я подумала, що це не для мене, це, певно, мають писати футуристи. Але через кілька тижнів я все ж подумала, що такий гонорар – це досить непогана мотивація. І я почала переконувати себе у тому, що це потрібно мені. Тоді якраз народилась моя Маня, і я почала свій есей з того, що ось моя Маня буде жити у ХХІ столітті. Кілька місяців я чекала на результати. І врешті потрапила в десятку фіналістів, потім у четвірку, а тоді дізналась, що перемогла.
З цього все почалося. Потім я потрапила на літературну резиденцію. Два тижні там я працювала над книгою і за цей час написала близько 10-12 есеїв. Після резиденції я увійшла в ритм, постійно писала цю книгу. Перед пологами чоловік порадив мені трохи зупинитися і надіслати ці есеї у видавництво. Я надіслала у «Видавництво Старого Лева». І за 20 хвилин редакторка написала мені, що вона вже дуже вболіває за цю книгу.
Студенти перші надихнули мене на книгу. Я їх лякала, що буду їх цитувати. Досі зберігаю їхні певні доробки.
Метод, який я дуже люблю, – метод сірника: говорити про себе доти, доки горить сірник. Тоді ми не збрешемо, говоримо як на духу. Колись моя студентка – кримська татарка Ніяре – спалила сірник повністю і зробила це мовчки. І ми тоді всі були здивовані, але це теж спосіб комунікації.
Ми недооцінюємо вібрацій, натяків, жестів. Але ж це теж комунікація. Моя дитина, коли народилась, розуміла мене краще, ніж я її. Вона вивчила мій тон.
Якось я була на дуже серйозному виступі двох студентів. І тут посеред виступу вони починають співати. Ми не звикли до такого. Потім я переосмислила, чому б не співати у виступах? Чому ми думаємо, що спів – це прерогатива колискових, наприклад?
Моя дитина до 4 років більше співала, ніж говорила. Я думаю, чому ми цього не робимо?
Я мрію видати незабетку. Видавці чомусь не хочуть робити абетку з неправильних слів. Коли є слова на кшталт їсторан замість ресторану. Це було би чудово. Ми навчаємо дітей правильних слів, а діти вигадують багато нових. І є такі слова, які виправляти просто гріх.
Навик дитинства – це той навик, якого нам дуже бракує, і дуже цікаво, де його вчать.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно