«Ми не обирали війну. Ми там, щоб життя тривало», – о. Андрій Зелінський
«Ми на війні, тому що любимо. Ворог тут – тому що ненавидить», – каже капелан отець Андрій Зелінський. «Книга «Соняхи» – це вербалізована емоція. Йдеться про пережите, досвід впродовж двох років. Адже довелося бути одним з перших капеланів в зоні бойових дій. Те, що бачив, відчував, намагався осмислити і виразити словом», – розповів Зелінський.
Тетяна Трощинська: Ця емоція ваша? Чи вже тісно переплетена з якими людьми, з якими ви перетиналися?
Андрій Зелінський: Я в військовому капеланстві я вже 10 років. Ця книга – данина пам’яті хлопцям, з якими я познайомився ще коли починав свій шлях військового капеланства у Львові. Звичайно, багато людей зможуть відшукати свої емоції. Для цього і пишуться книги, щоб вербалізувати те, що болить, звільнитись від цього.
Ілона Довгань: Де можна дістати книгу? Я думаю, що вона буде актуальна хлопцям, які на Сході зараз, і тим, хто повернувся.
Андрій Зелінський: Це Видавництво Старого Лева. Можна шукати в їх крамничках. В книгарнях є, але на сьогоднішній день книга мандрує.Ілона Довгань: А де ви були? В яких місцях?
Андрій Зелінський: Починав під Слов’янськом. Перед тим, як їхати у зон бойових дій, кажу, що легко робити те, що вже інші робили. Колись я сказав, що я капелан, 8 років до початку війни в Україні, а значить, маю ним бути. Навіть не уявляючи, чим насправді можу допомогти: я орієнтувався, що таке військове капеланство, але ніколи не був на війні. Точно знав, що треба їхати, аби бути поруч.
Ілона Довгань: Інші капелани, що поверталися, казали, що їм було дуже важко, хотілося додому, а коли вже їхали. Було незручно, хотілося повернутися назад, щоб не залишати хлопців без підтримки. У вас є таке бажання?
Андрій Зелінський: Взагалі, війна це дуже складний феномен. насправді це радикальна руйнація простору і часу. В прицілі війни, в першу чергу, і наша людяність. але війна також узалежнює, адже ти стільки подолав разом з хлопцями, пережив, розділив труднощі разом з кимось. Тут з’являється щось спільне, куди ти інвестуєш себе, у життя тих людей, яким ти служиш. звідтіля вже вирватись стає боляче.
Ілона Довгань: Коли приходять хлопці і питають, що їм робити, коли вони вбивають людину, а це неможна робити по заповідях, що ви їм відповідаєте?
Андрій Зелінський: Важливіше – це пошук змісту, чому я роблю, коли доводиться вбивати. коли доводиться людині приймати таке рішення – це війна, яка стріляє в нашу людяність. Перш за все, варто зауважити, що ми не обирали війни. те, що ми робимо – це вимушені засоби для того, аби життя тривало, аби ми могли вистояти як народ.
Хлопці звертаються з такими запитаннями, тому що вони не хотіли б стріляти. Наші витримують. На війні важко залишитись людиною, але їм це вдається. Ми на війні, тому що любимо. Ворог тут – тому що ненавидить. Завжди це повторюю хлопцям.
Ілона Довгань: Як не звикнути до смерті?
Андрій Зелінський: Людина приймає певні рішення свідомо. Важливо допомогти військовим зрозуміти, створити вербальну оболочку для смислу.
Тетяна Трощинська: Коли військові повертаються сюди, вони кажуть про те, що там їм було зрозуміліше – було зрозуміло, за що вони воюють. А тепер виникло питання, чи дійсно все це відбувається, за що вони там воювали.
Андрій Зелінський: Це питання і до психологів, в до духівників: як подолати війну в собі. на війні ти робиш стільки неможливого. Ти можеш реагувати так, як не дозволено законами чи просто нормами міжособистісної поведінки. Треба сконцентрувати шалений потік енергії у конструктивному руслі. Тут важливо пригадувати, шукати механізми. У нас нова Україна. ми хочемо створити щось нове, простір свободи та гідності. Хлопцям треба донести, що сьогодні ми можемо це зробити. Треба створити, можливо, механізм, щоб хлопці відчували себе потрібними.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно