INSIDER;  Фото – Getty images  

INSIDER публікує фрагмент із книги скандального британського журналіста, український переклад якої вийде восени.

Ви можете не любити телешоу чи бути цілком байдужими до автомобілів, але що вам робити категорично не можна – це ігнорувати книгу британського тележурналіста Джеремі Кларксона, український переклад якої восени вийде у "Видавництві Старого Лева".

Екс-ведучий телешоу BBC "Top Gear" – ще той скандаліст. Почнемо з того, що "ексом" він став тому, що побив продюсера шоу, який не замовив на знімальний майданчик їжі. Про захмарну кількість звинувачень у расизмі навіть не будемо починати писати, бо із цього може вийти ще одна окрема книжка.

Так що в цинічності та у вмінні жорстко жартувати йому не відмовиш. Книга "Джеремі Кларксон та світ довкола", яку українською переклав Андрій Маслюх, - просто скарб для любителів англійського гумору, мандрів та автомобілів.

INSIDER публікує декілька фрагментів із книги, що побачить світ у вересні, акурат до Форуму Видавців у Львові.

Редакція висловлює особливу подяку "Видавництву Старого Лева", яке люб'язно погодилося надати нам уривок із ще не опублікованої книги.

***

Неділя, 27 липня 2003 року

Шкода, що я не обрав замість реального життя марихуану та печиво

Отже, доведеться вам сьогодні вранці сприймати мене серйозно, бо я вже не той безпардонний автожурналіст із переповненою всіляким сміттям головою, котрого ви знали досі. Тепер я доктор. Я маю документ.

Так, Брунельський університет присвоїв мені почесний науковий ступінь, або ж honoris causa, як ми, вчені, це називаємо. Тож тепер я доктор. Я можу підлатати вам ногу і припасувати новий ніс. Я маю право бачити вашу дружину голою і радити, який наступний холодильник придбати. Думаю, я міг би навіть додати собі кілька літер після прізвища.

На жаль, поштою докторських дипломів не висилають. Отож, минулого понеділка я мусив вирушити до знаменитого конференц-центру біля Північної об’їзної дороги у Вемблі, де мені вручили мантію і пласку шапочку, в якій я став подібний на гея.

Усе там було розписано буквально по секундах. Ще за пару тижнів до самої події мені розтлумачили все до найменших подробиць – аж до того, скільки кроків треба буде пройти від входу до сцени.

Я, звичайно, розумію, в чому тут заковика. От заходжу я до зали – такий, знаєте, нормальний, трохи тумануватий чолов’яга, – і мене, ясна річ, треба попередити: пройти я маю рівно 21 крок, а то ще подумаю, що вже прийшов, і застрягну десь на півдорозі.

Що цікаво, стосовно зворотного шляху новоспеченим повноправним докторам усіх можливих наук жодних вказівок не давали. В інструкції було написано просто: "Учасники виходять".

У міжчассі якийсь суб’єкт у мантії зачитав півмільйона імен, більшість із яких звучала ніби випадковий набір літер, виловлених із торбинки з фішками для гри "Scrabble", а молоді вчені – нескінченна вервечка осяйних брунатних і жовтих облич – підходили до канцлера університету, брали свої дипломи і вирушали у світ.

Я заздрив їм і білою, і чорною, і сіро-буро-малиновою заздрістю. "От дідько, – думав я, доки сидів там у тій мантії, схожій на плащ святого Йосифа, й у шапочці, як в Елтона. – Ну, чому я нічого такого не досягнув?"

Шкодувати через будь-який пережитий досвід не варто, проте, бачить Бог, шкодувати за тим, чого не зроблено, доводиться частенько. І от саме тепер я дуже шкодував, адже двадцять п’ять років тому вирішив, що у школі можна знайти собі справи цікавіші, ніж студіювання поем Мільтона.

Я використовував його книги хіба в убиральні й відтак проґавив свій потяг до раю: університет.

Так, відтоді моє життя все одно складалося пречудово – мені навіть присвоїли почесне звання за те, що я погойдався трохи під підвісним мостом Брунеля. Проте є в цьому барильці меду й ложка дьогтю, і мене вона, якщо чесно, страшенно дратує.

Я певен, що університетська освіта ні на йоту не змінила би мого професійного життя. Наскільки я бачу, три роки після школи студенти проводять або на якомусь острівці поблизу Австралії, де вдають, ніби вивчають гігантських двостулкових молюсків, або в ліжку, яке їхні приятелі крадькома виштовхали на центральну вулицю, або просто регулярно зазирають у чарку.

Звісно, три роки роботи в газетці "Ротергем адвертайзер" дали мені більше, ніж університетські студії деяким із тих студентів, котрих я бачив у середу у Вемблі. Один із них, наприклад, вивчав наслідки сексу у в’язниці, а ще одна студентка марнувала час на пошук взаємозв’язків між життям у Бутані й у Саутоллі.

Проте я ж не дурень – принаймні тепер – і знаю, що вчитися на нехай навіть найбезглуздішому університетському курсі набагато цікавіше, ніж щоранку зав’язувати краватку й іти працювати, щоби заробити на життя.

Коли мені було дев’ятнадцять, я нишпорив околицями Ротергема в пошуках сенсаційних історій і вислуховував усіляких огрядних жіночок, котрі розповідали, що в головах їхніх дітлахів аж кишить від комашиних яєць, і місцевій владі треба щось із цим робити.

А, так, мені платили 17 фунтів на тиждень, і цього вистачало якраз на бензин і на краватки. Проте я дуже добре усвідомлював, що половина мого заробітку, яку забирали як податки, надходила студентам, котрі витрачали її на марихуану та на печиво. Доки ви готувалися провести вечір за суперечками в дискусійному гуртку, я шпортався у південнойоркширсько-англійському словничку і розпачливо намагався з’ясувати, що ж мав на думці пан Дакер із місцевої ради.

Доки вас розносили за вісімнадцяту поспіль пропущену лекцію, мені давали серйозного прочухана і мало до суду не тягли за те, що я неправильно прочитав власні стенографічні записи й відтак припустився кричущої помилки у звіті про одне дізнання. Щоби виправити ситуацію, вам досить було переспати з керівником своєї групи. А моїй проблемі секс зі суддею точно не зарадив би.

Після таких життєвих університетів ви, врешті-решт, сходите на вершину в стані цілковитого виснаження. Справжній університет натомість завжди подасть вам руку, тож усе решта виглядає вже не так страшно.

Далі є ще питання друзів. Я знаю людей, котрі ходили до університету зі Стівеном Фраєм, із Річардом Кертісом  і з Борісом Джонсоном. Не забуваймо, що Ерік Айдл, Джон Кліс і Ґрем Чепмен разом навчались у Кембриджі; уявіть собі вечірку, на якій вони збираються разом тепер. Думаю, там веселіше, ніж на зустрічі з друзями тих часів, коли ви працювали вантажником у супермаркеті "Safeway".

Спробую надати всьому цьому дещо інтелектуальнішого вигляду. На початку церемонії у Вемблі віце-канцлер Брунельського університету у своїй промові перед присутніми зазначив, що у Європі є п’ятдесят інституцій із понад тисячолітньою історією. Це – Католицька Церква, парламенти Британії, Ісландії та острова Мен і кілька квазіурядових організацій в Італії.

Усі решта інституції – це університети. Вони таки працюють. А я з цим пролетів, про що і шкодуватиму до кінця своїх днів.

***

Неділя, 14 квітня 2002 року

Без піарника я є тільки ще одним розповнілим негідником

Що ж, ось я і повернувся з відпустки, бадьорий і веселий, – щиро дякую всім за увагу. Ну, та ви ж, звісно, в курсі, бо, доки мене не було, в "Санді міррор" опублікували мої фото на барбадоському пляжі.

У надрукованій там-таки статті розповідали, що так я святкую підписання нового мільйонного контракту з Бі-Бі-Сі, що зупинився я у відомому на цілий світ готелі "Сенді Лейн", де доба проживання коштує 8 тисяч фунтів, і що я погладшав. Редакційні дотепники навіть заголовок класний придумали: "Pot Gear" замість "Top Gear". Ну, так, звісно: гладкий гладущик.

Усе це страх як цікаво, за винятком хіба того, що мій контракт був зовсім не на мільйон, що жив я не в "Сенді Лейн" і що доба в тому готелі не коштує 8 тисяч. А от справді цікаву річ вони проґавили. Найцікавішу, якщо чесно. Розповнів я так тому, що вагітний.

Що ж, десь так усе й відбувається, коли вас обводять довкола пальця, правда? Проблема тут, звісно, в тому, що міг же той фотограф просто підійти і поцікавитися, що я тут роблю, і тоді я сам сповістив би йому радісну новину про те, що незабаром у мене з’явиться чарівне дитятко. Та ж ні, натомість він засів у кущах із телескопічною лінзою.

Думаєте, мене це зачіпає? Дайте спокій. Мені, якщо чесно, приємно, що новини про мій живіт важливіші за повідомлення про смерть королеви-матері та про війну на Близькому Сході. Проте ось що цікаво: наступного дня в іншій газеті опублікували фото Ґері Лінекера, який так само опинився був на барбадоському пляжі. Прекрасно. Тільки от у статті його описали не як клаповухого курдупля, а як симпатичного, чудового, щасливого сім’янина.

Чому? Ми ж обоє працюємо на одного й того самого працедавця, обоє були зі своїми дітьми на одному й тому самому острові в один і той сам час. З авторами статей жоден із нас не знайомий. То чому ж тоді я заможний розповнілий негідник, котрий тринькає гроші платників ліцензійної винагороди на найгірший у світі готель, а Лінекер – церковний староста, котрий безнастанно дбає про тисячі й тисячі осиротілих дітей і навіть зумів припинити кілька дрібних воєн?

Я зробив кілька телефонних дзвінків, і з’ясувалося, що Ґері користується послугами фахівця з піару, котрий колись працював головним редактором газети "Сан" – не більше й не менше, – а тепер ліпить і формує його образ для висвітлення у пресі. Я ж такого фахівця не маю.

Як на мене, саме звідси ростуть ноги й нещодавніх конфліктів між Наомі Кемпбелл і газетою "Міррор", й історій із Лесом Деннісом і Амандою Голден, а також того, що там відбувалося з капітаном "Блекберн Роверс". Хвилинку... Це ж хтось із них виявився наркоманом, правда? Не пам’ятаю.

Суть тут у тому, що геть усі знаменитості живуть за завісою піару і насолоджуються розсіяним світлом, яке творить навколо них ця завіса. Вони звикли позувати в себе вдома для журналів на кшталт "OK!", розрізаючи свіженьку хрустку булочку на столику, де лежить іще кілька начищених до блиску яблук. Варто їм кинути двопенсову монетку до скриньки для пожертв у пабі, як наступного ж дня в газетах їх змальовують мало не втіленнями Пола Ґетті (американський промисловець, один із перших у світі "доларових" мільярдерів – ред.)... От лише виглядають вони краще і мають гарніші груди.

Тож коли папараці ловлять їх зі слідами від кокаїну на носі чи фотографують мертвого будівельника в їхньому басейні, то ця завіса ніби розривається і вони вперше опиняються віч-на-віч зі справжнім світом. Це – огидно.

Піар – теж огидна штука, проте, на жаль, ця штука працює, причому не тільки у стосунку до знаменитостей, але й у середовищі політиків. Лише завдяки піару один цілковито безпринципний чоловік опинився на Даунінґ-стріт, 10, і лише завдяки піару він і далі, всупереч усьому, там перебуває.

Усі ці нікчеми, котрі постійно пхають до всього свого носа, ходили на курси піару, щоби повправлятись у красномовстві й навчитися якнайкраще спілкуватися з пресою. Ну, гаразд, усі, за винятком, звісно, одного. Відтак саме його змальовують народові як одутлого бовдура, котрий любить помахати кулаками і їздить на двох "Яґуарах".

Не обійшлося тут і без великого бізнесу. Я двічі досить жорстко наїжджав на "Воксголл-Вектру", і двічі гігантський підрозділ із піару "General Motors" примудрявся обернути все так, що я виглядав при цьому мало не злочинцем. Знов. А ще він розповнів... Ну, ви в курсі.

Цікаво, що піар не потребує величезних капіталовкладень. За якісь 500 фунтів на місяць ви зможете підтримувати у пресі свій позитивний образ, а за 2 тисячі можна сміливо очікувати німба з крилами. Аж дивно, чому ми не користуємося цим у повсякденному житті.

День за днем мої діти йдуть спати, сердиті на мене з тієї чи тієї причини. Переважно саме через те, що я спроваджую їх до ліжка. То чому би не найняти дівчину-піарницю, котра робила би це за мене, примовляючи: "Знаєте, тато нічого не має проти, щоби ви сиділи хоч цілу ніч і їли шоколад, але мама каже, що вже час спати".

Якби я випадково поскладав тарілки не до посудомийної машини, а до центрифуги для сушіння білизни – часом буває і таке, – то така піарниця могла би приберегти цю неприємну звістку до того дня, коли хтось із дітей упаде з гойдалки і розіб’є собі коліно.

Запізнилися на зустріч? Випадково надіслали замовлення на два мільйони канцелярських скріпок? Ляснули по задку дружину начальника на різдвяній вечірці? Усе це можна обернути собі на користь, якщо знайти собі особистого Алестера Кемпбелла.

Коли народиться оця моя дитина, я точно найму собі піарника. Бо якщо я знову буду розгрібати все це сам, то лише черговий раз усе зіпсую. Вже уявляю собі заголовок у "Геллоу!": "Джеремі Кларксон запрошує нас до свого засмальцьованого барлогу з нагоди народження своєї четвертої й найбридкішої дитини".

***

Неділя, 18 березня 2001 року

До дідька євро, дайте нам універсальну розетку

Якби вам дали завдання підігнати під єдині стандарти геть усе на цілому континенті, від Балтики до Босфору, то я абсолютно впевнений, що у вашому списку була би сила-силенна речей трохи нагальніших і важливіших за єдину валюту.

Візьмімо, для початку, розетки. Як трапилося, що Європарламент примудрився уніфікувати хімічний склад банана, та водночас і далі дозволяє кожній країні пропонувати свій, часом вельми екзотичний, спосіб видобування електроенергії зі стіни готелю?

На це можна було не зважати, доки ми мандрували зі самим гребінцем у кишені, але тепер, коли нам треба якось заряджати батареї своїх комп’ютерів, мобільних телефонів і електронних орґанайзерів, це означає, що доводиться всюди тягати за собою чималу торбу всіляких адаптерів. Чесно кажучи, цього барахла стільки, що добре було би подорожувати, як та героїня Едварда Форстера: з чотирнадцятьма валізами і Камербандом Акімбо, слугою, на додачу.

І після цього всього дівчині на реєстрації стає ще духу запитувати, чи маю я у багажі якісь електроприлади! Ще б пак! Та їх там купа.

Мене це страшенно лютить, бо я завжди пишався тим, що можу цілий місяць прожити за кордоном, не маючи при собі нічого, крім невеликої валізки. Я навіть уклав схему, за якою однієї пари трусів мало би вистачити на чотири дні.

Дивіться: першого дня носите їх так, як належиться, другого – задом наперед, третього – навиворіт і четвертого – навиворіт і задом наперед. Один мій знайомий оператор хвалиться, що придумав подібний алгоритм із розрахунку на п’ять днів, але, між нами кажучи, я йому не вірю.

Потім є ще всілякі гнізда для під’єднання телефона. Колись це не мало особливого значення, але тепер, коли кожен має Інтернет, хто зуміє пояснити, чому у Брюсселі ще й досі не видано указу, який би чітко пояснював стандарти телефонного гнізда?

Вони запроваджують євро, і це означає, що мені вже не потрібен гаманець, напханий розмаїтими банкнотами в різній валюті. Чудово. Проте водночас їм начхати на те, що я мушу по цілому континенту тягати за собою валізу з усілякими кабелями, з яких легко можна було би сконструювати цілий підвісний міст.

Вистачає проблем і з дорожніми знаками. Буквально кілька днів тому, шукаючи на виїзді з Цюриха автостраду А3 на Санкт-Мориц, ми побачили два знаки: синій – поворот ліворуч, і зелений – поворот праворуч. Синій – це ж автострада, правильно? А от і ні. Тобто не у Швейцарії. Той синій знак завів нас у такий лабіринт, що порівняно з ним змотаний у клубок кабель у моїй валізі виглядав би напрочуд рівною лінією.

Або ліфти: ну, чому би не позначати поверх, де розташовано рецепцію, якоюсь одною стандартною літерою? Погодилися ж бо, що в цілій Європі в’язні мають невід’ємне право не падати зі сходових майданчиків. А от проти того, що я – і, думаю, таких людей ще багато – можу годинами тицяти пальцем у безглузді кнопки й, урешті-решт, опинитись у котельні готелю, чомусь ніхто не заперечує.

Тільки не подумайте, що я сумую за тими часами, коли газети рясніли заголовками на взірець: “Ла-Манш в імлі: континент відрізано”. Я аж ніяк не вважаю себе прихильником світогляду, згідно з яким усе британське незрівнянно краще за інше. Бодай тому, що ми маємо такого віце-прем’єра, як Джон Прескотт, і ще купу різних бовдурів та нездар. Насправді у Європи нам є чого повчитися.

Візьмімо хоча б австрійські туалети. Якщо ви були "по-маленькому", то для цього є короткий злив, а от якщо "по-великому", то тут уже можете влаштувати цілу Ніаґару. В Іспанії є тригодинні перерви на обід, а у французьких авіалайнерах на тривалих перельотах – бар для курців.

Отже, якщо ми вже підписалися на євроінтеграцію, то треба брати по дрібці все найкраще з кожної країни і прищеплювати іншим членам Євросоюзу.

Подивіться на митників. У Німеччині вам у груди тицяє пальцем якийсь гіпі з пістолетом, а от у Франції кожного, хто намагається отримати підпис на митній ліцензії, щоби провезти через кордон своє авто, чекає справжня халепа. Я сам переконався в цьому минулого тижня. Митник за столом був заклопотаний, і його, мабуть, не можна було турбувати. Такий заклопотаний, що, коли я притиснув його до стінки, він швиргонув бланк через цілу кімнату, гучно лайнувся ("Merde!"), ні до кого зосібна не звертаючись, і потупотів геть.

Цікаво було би подивитися на систему, за якою працює митниця в Італії. Бодай тому, що досі жодних ознак існування будь-якої системи я там не бачив.

А ще було би дуже корисно знайти якусь універсальну мішень для європейських дотепників. От, приміром, у нас, англійців, є ірландці, у шведів – норвежці, в голландців – бельгійці, й так далі. Словом, нам потрібен універсальний хлопчик для биття – тоді було би набагато легше перекладати жарти.

Тільки не пропонуйте на цю роль валійців. Минулого тижня, коли я ще був в Австрії, нас зібралося за столом шістнадцятеро – купа всілякого люду. Там були скандинави, німці, британці, італійці – словом, цілий букет, – і то було чудово.

Ми пояснювали німцям жарти, французи вибирали вино, італійці замовляли їжу, австрійці спілкувалися з офіціанткою, а голландець цілий вечір відраджував шведа від спроби самогубства. Ми сміялись і кепкували один із одного й навзаєм учились; одне слово, то був просто чудовий вечір – яскравий приклад європейської співпраці та гармонії.

Псувало той вечір тільки одне. Посеред нашого квітника, де росли троянди, бугенвілії, едельвейси і тюльпани, височіла гігантська секвоя – американець. Він скаржився, що ми куримо, і демонстративно кахикав, аби до нас таки дійшло, а сам не розумів усіх переваг віденського шніцеля й ніяк не міг збагнути, що непогано було би пустити по колу ще одну плящину.

Ясна річ, то була просто досконала мішень – саме його і треба було гуртом брати на кпини. Та ми пам’ятали, що перед нами – представник супердержави, де, попри федеративний устрій, розетки в кожному з 50 штатів однаковісінькі. І це нас таки зупиняло.