0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
"MOX NOX". Уривок з нової книги письменниці Тані Малярчук
Відома письменниця Таня Малярчук, роман якої "Забуття" став "Книгою року ВВС-2016", написала свою першу повість для дітей.
 
 
"MOX NOX" – це історія химерної цивілізації рукокрилих істот, які заселили зруйновані міста після того, як звідти із невідомих причин щезли люди.
 
Головна героїня птеропус Тереза намагається розгадати цю таємницю, а також вчиться розпізнавати справжніх друзів і боротися за правду, в яку вірить.
 
Читачі стануть гостями неймовірного світу, створеного авторкою і відтвореного в непересічних і атмосферних ілюстраціях київської художниці Каті Слонової.
 
***
 
Мої крила обважніли. Я відчула глибокий жаль, бо не хотіла повертатися зі світла в темряву. Тут, під сонцем, було моє місце, і якщо вже судилося померти, то нехай краще від ніжного проміння, аніж у непроглядному мороці від голоду чи немічної старості.
 
Я зібралася з останніми силами і взяла курс простісінько на сонячний диск. Летіла все вище і вище, вище і вище, аж поки тіло остаточно здалося і я зомліла. Як падала вниз, уже не пам’ятаю.
 
– Брень… Згоріла моя хата… Брень-брень.
 
Що це? Я опритомніла під тужливе бренькання десь поруч.
 
– Тепер блукатиму по світу, поки нової не знайду-у… Брень…
 
 
Я застогнала і бренькання припинилося.
 
– Жива? – хтось схилився наді мною, приклавши до сухих губ флягу з водою. Я жадібно припала до її горла, щоб втамувати нестерпну спрагу.
 
– Самогубця?
 
Заперечно похитала головою, хоча, можливо, мій рятівник мав рацію. Я не навмисно, я просто дуже нещасна, хотілося крикнути йому, але не вистачило сил. Крила лежали на сирій землі мов неживі.
 
– Значи, просто бзіґувата?
 
– Прошу?
 
Нарешті впізнала співрозмовника – це був молодий миш-пергач, музикант із району Крилатих Нероб, куди я була заблукала взимку. Його батько грав на флоярі.
 
– Сонце скоро сяде, і ти зможеш повернутисі додому, – сказав він і знову взяв до рота дивний музичний інструмент. – Твої, мабуть, спереживалисі… Брень… Брень…
 
Видавлюючи зі своєї залізячки тремтливу мелодію, миш-пергач проговорював кілька слів пісні, поки мелодія вщухала, а тоді пхав залізячку до рота і бренькав знову.
 
З плечей у нього звисав брудний плащ, вишитий оранжево-зелено-чорним. Ще ніколи кольори так не милували моє око, як зараз.
 
Музикант грав і співав:
 
– Брень… Скажи-ми, мишко-любко, мишко-квітко… Брень… Брень… Чи винен я, що ти всміхаєшся так рідко… Бре-ень…
 
Я роззирнулася. Приміщення, де ми перебували, ні про що мені не говорило. Мабуть, це був один із тих занедбаних сирих підвалів, у яких через комарів ніхто не хотів жити.
 
– Дякую за порятунок, – прошепотіла я. Було ясно, що якби миш-пергач не переніс мене сюди з-під сонця, я б уже давно підсмажилася.
 
– Нема за що, – буркнув пергач. – Сидю собі тихонько тутай, аж раптом чую – як бабахне! Ніби конець світа настав. І я здивувавсі, бо кожен знає, що конець світа вже відбувсі. Брень… Брень-брень… Тебе як звати?
 
– Тереза. А тебе?
 
– Лео.
 
– Ти не спиш удень, Лео?
 
– Деколи сп’ю, деколи не сп’ю. Жєль днинки, нє? Може, вона остання.
 
 
– А сонце? Хіба воно тебе не сліпить?
 
– Колись сліпило, але я привчивсі. Стидно сонця сі бояти.
 
– Який ти дивний, Лео. Ти народився в горах?
 
– Так, але ниньки в горах іще зима. Кєжко. У минулу я там ледве дуба не дав, тому рішив цу в міскі перебути.
 
– Я була на вашому підпільному концерті. Твій тато так гарно грає.
 
Лео відмахнувся:
 
– Та де то мій тато, то П’єний Чіп! Мій дід і дід П’єного Чіпа були собі троюрідні. А тато мій давно не жиє. Минула зима була така кєжка, шо всі погинули: і тато, і мама, і брати, і сестри. Один я сі лишив.
 
Показуючи, що не потребує мого співчуття, Лео весело заспівав:
 
– Добре бути одинаком, ніхто не з’їсть твоє яблуко! Добре бути самому, тоді не треба ти нікому!
 
– Лео, мені дуже шкода, – все ж сказала я. Сама думка, що з моєю мамою чи тіткою Маріанною могло щось статися, наганяла жахливий розпач. Вони й зараз, напевно, від переживань не знаходять собі місця.
 
– Мені треба спішити! – я спробувала поворухнути крильми, але ті вперто не слухалися.
 
– Може, переломила?
 
Лео обережно підняв моє праве крило і спробував його зігнути. Боляче не стало. Потім ліве – так само.
 
– Смерті без чісý не буває, – виголосив свій вердикт. – Просто сильно сі забила, треба почекати.
 
Небо, яке нам було видно крізь шпари в стінах, насупилося і вкрилося сірими кошлатими хмарами. Стріла яскравого світла розсікла його навпіл і відразу так загуркотіло, що я зойкнула. Лео засміявся.
 
– Ще не виділа грому і блискавки?
 
– Ніколи.
 
– Зараз поллє, – і на підтвердження пергачевих слів почалася гроза.
 
– Лео, а в горах ідуть дощі?
 
– Деколи кождий день і кожду ніч.
 
– А за горами ти бував? По той бік хребта?
 
Лео заперечливо хитнув головою.
 
– Дуже далеко і небезпечно.
 
 
– Звідки ви тоді берете абрикоси? – здивувалась я. – Всі місцеві вірять, що за хребтом тепліше, бо там родять абрикоси, які ви привозите.
 
– Може й так, я не знаю. Я плодами не торгую. Деєкі пергачі летє на перевал і вимінюють абрикоси в підковоносих. А ті – в пергачів захребетних. От захребетні пергачі могли би відповісти на твої запитання. Але вони сюди не долітають. Я їх сам ніколи не видів.
 
– Думаєш, за хребтом ліпше, ніж тут?
 
– Думаю, всюди добре.
 
Ми помовчали.
 
Мої крила трохи відійшли. Коли гроза скінчилась, я вже могла вертатися додому.
 
– Ще побачимося, Лео!
 
– Ото навряд чі, – відмахнувся пергач. – Небавком відлітаю назад у гори. Не люб’є тутай нас. Так сі з нами обходє, ніби ми лєтцта погань.
 
Говорячи це, Лео несподівано висунув довгого язика і впіймав муху, яка необачно пролітала повз нас. Проковтнув її й бренькнув на прощання:
 
– Пробач-ми, мишко-любко, мишко-квітко,
 
  плоди в садах дозріють тільки влітку.
 
  А поки ще зелені, брень-брень-брень,
 
  співаю ті пісень вночі і вдень.
 
Такий дивний!
Вам може бути цікаво
Троє українців – у почесному списку Honour List 2020
Молочне порося для Фіделя Кастро та інші забаганки диктаторів: про нову книжку Вітольда Шабловського
Даруємо знижку на дві книжки тижня: «Фелікс Австрія» та «Галицькі смаколики»
Актор, поліцейський, інспектор, друг, психіатр – тобто вчитель
Три химерні книги, із якими варто познайомитися на карантині
Відомі фіналісти Міжнародної Букерівської премії 2020
stary_lev Стежити
дописів читачів
Коментарі
Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.
Опублікувати