0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
«MOX NOX» Тані Малярчук. Уривок
Таня Малярчук, роман якої "Забуття" став  "Книгою року ВВС-2016", написала свою першу повість для дітей. Її представляє Видавництво Старого Лева.
 
 
Mox nox — це історія химерної цивілізації рукокрилих істот, які заселили зруйновані міста після того, як звідти із невідомих причин щезли люди. Головна героїня птеропус Тереза намагається розгадати цю таємницю, а також вчиться розпізнавати справжніх друзів і боротися за правду, в яку вірить. Ілюстрації для книжки зробила київська художниця Катя Слонова. 
 
***
Я народилася найпізніше з усіх, десь у кінці жовтня, а вже через тиждень після мого народження випав сніг. Ми з мамою облітали сади в пошуках останніх плодів. Було дуже холодно. Я тремтіла всім тілом і притискалася до материних грудей, вчепившись беззубим ротом у цицьку, мама ж тимчасом носилася від дерева до дерева, де-не-де надибуючи зморшкувату сливку чи вив’ялене першими заморозками яблуко. Останнім плодам бракувало соку, та вони все ж смакували ліпше, ніж на комбінаті запасів. Виноградники вже зовсім спорожніли, лише жовто-чорне лапате листя шурхотіло на сухому бадиллі.
 
— Скуштуєш, як настане літо, — заспокоювала мене мама. — Виноград дуже солодкий і дрібний, кісточки треба випльовувати, інакше болітиме живіт. А зараз лишається хіба що калина та горобина. Калина кисла, горобина гірка і терпка. Гіркість і терпкість — ось смаки холодних пір року.
 
Дорогою додому мама набрала висоту, і я вперше оглянула свою батьківщину. Це були клаптики чорної землі, голі дерева і такі ж чорні будівлі нашого міста, подекуди майже повністю зруйновані. Чорноту прикривала урочиста білизна свіжовпалого снігу. Моя батьківщина була чорно-біла, похмура. Посередині міста стирчала висока вежа, а обабіч неї з трьох боків розташовувалися собори під іржавими банями. Ми жили в піддашші одного з них; звідти було добре чути крихітні дзвоники на хрестах, що прикрашали бані. Інші доми в місті були нижчі, одно-, дво- і триповерхові. Там, у страшній тісноті, зимували найслабші з нас.
 
 
— Чому ми живемо в мурованих будівлях? Хіба не легше було б оселитися просто в садах на деревах, наших годувальниках? — питала я маму, яка, як мені здавалося, теж частенько замислювалася над цим.
 
— На деревах ми не переживемо снігів і морозів.
 
Її аргумент видавався переконливим. Я погано витримувала холоднечу, ненавиділа її і так само, як усі, марила манґровими лісами. Але було незрозуміло, звідки взялися будівлі, в яких ми мешкали.
 
— Це природне явище, — лукаво навчав ночовид Альдабрський. — Помешкання утворилися від зсуву ґрунтів.
 
Одначе жоден зсув ґрунтів не пояснював хрестів та дзвіночків на банях нашого собору. Хтось інший, хтось живий, мусив їх туди почепити. Крім того, споруди мали якийсь практичний сенс: одні кімнати були більші, інші — менші, ще інші — довгі та вузькі; поверхи з’єднувалися між собою сходами, що нам, скажімо, взагалі не були потрібні, а лише заважали. Сходи мусили придумати ті, що не мали крил і пересувалися по землі, опираючись на кінцівки. Двері нам теж без потреби, ми залітали через розбиті вікна чи діри в стінах і дахах. Ліжка, що їх досі можна було побачити в помешканнях, зайвий раз переконували мене у правильності власних здогадів. Хтось повинен був на тих ліжках відпочивати і робив це в горизонтальному положенні, а не так, як ми: головами вниз, ухопившись кігтями за дроти, карнизи чи гілки дерев.
 
Пригадую, як мама вперше розповідала мені про те, звідки ми взялися і чому не любимо сонячного світла.
 
— Наш предок, Вухатий Вульпес, приблудив у ці краї невідомо звідки. Він не мав крил, мав яскраве руде хутро, що багато з нас теж таке успадкували, і маленькі гострі зуби, якими він розгризав плоть інших живих істот, — на цих словах материне обличчя кривилося від страшної огиди. — Вульпес був жорстокий і вбивав без найменших докорів сумління. Плоди, які щедро дарувала йому земля, він ігнорував, аж поки раптом опинився сам-один на білому світі, бо з’їв усе живе. Крім комах, звісно, але їх ми не беремо до уваги.
 
— Чому ж Вульпес був такий необачний? — запитала я, тремтячи від обурення.
 
— Імовірно, він не знав, що можна жити інакше. Так чинили його батьки і прабатьки. Вони вбивали, щоб насититися, але що більше вбивали, то сильнішим ставав їхній голод.
 
Я не була здатна цілком усвідомити, що це значило — вбити іншого. Дорослі часто між собою сварилися, іноді навіть чубилися за вигідніше місце на карнизах чи достигліший плід; мама, наприклад, розсварилася з моїм батьком одразу після мого народження, тож ми бачилися мимохідь лише на загальних зібраннях, — але попри все я ніколи не була свідком того, щоб хтось когось убив чи навіть просто пролив чужу кров.
 
— І що Вульпес зробив, коли їжі не залишилося?
 
У розмову втрутилася тітка Маріанна.
 
— Він зрозумів нарешті, що їсти можна не тільки те, що на тебе дивиться, коли його вбиваєш, — гнівно відповіла вона. — Лежачи напівмертвий під деревом, здихаючи, простіше кажучи, Вухатий Вульпес з останніх сил намацав першу-ліпшу падалицю — кажуть, що то були дикі грушки — і засунув її до рота. І та їжа засмакувала йому так, як жодна плоть іншої живої істоти раніше. Вульпес взявся їсти плоди, які знаходив під деревами, і фізичні сили поволі почали до нього повертатися.
 
— Не тільки фізичні сили, — уточнила мама.
 
 
— Так, не тільки фізичні, але й духовні сили, які він, а радше його предки втратили тієї миті, коли відняли чуже життя заради того, щоб набити власний мацьок.
 
— Що таке мацьок?
 
— Живіт однією з мертвих мов. Ти будеш їх вчити, коли підростеш, Терезо.
 
Усі без винятку знали легенду про Вухатого Вульпеса. Вона справді багато що пояснювала, як-от, чому на всьому чорному світі існуємо тільки ми. З прочитаних книжок, знайдених на полицях наших помешкань, ми невиразно уявляли собі, що раніше існували й інші живі істоти — коти, собаки, люди, слони. Але всіх їх пожер ненаситний Вульпес.
 
— І з кожним наступним днем, — розповідала тітка Маріанна далі, — смакуючи плоди дерев і квітковий нектар, Вухатий Вульпес відчував, що його тіло легшає, а думки яснішають, бо духовний ріст завжди починається з правильного вибору їжі. Саме Вульпес заснував сади і заклав перші виноградники. Щоб могти ласувати свіжиною якомога швидше, він насадив квітів і кущів, які зацвітають, щойно сходять сніги. А одного разу, коли Вульпесові закортіло дістати найвищу галузку вишні в саду, між його передніми і задніми лапами виросли тонкі перетинки, утворивши два крила. Він змахнув ними і легко піднявся вгору, подолавши силу земного тяжіння. Ми щороку відзначаємо цей день, бо це день нашого народження. Тоді з руконогої істоти ми перетворилися на істоту рукокрилу або — ти вчитимеш це пізніше — птеропуса гігантеуса. Ми були вбивцями, а стали ангелами.
 
— Яка гарна історія! — вигукнула я в захваті, але тітка Маріанна сумно заперечила:
 
— Гарна, та не дуже. Щойно Вульпес злетів, як почув різкий біль в очах і мусив чимскоріш сховатися від денного світла. Спершу він подумав, що простудив очні нерви, і лише згодом зрозумів, що відтепер муситиме вічно ховатися від сонця, покутуючи свою велику провину перед світом. За те, що був колись убивцею, Вульпес більше не мав права насолоджуватися красою дня. Він садив квіти, але не бачив барв їхнього цвіту, а деяких — не бачив узагалі, бо на ніч вони стуляють свої пелюстки. Ми теж покутуємо за Вульпеса, тому вдень спимо, а вночі крадемося, немов прокляті. Все для нас навиворіт, догори дриґом. І відпочиваємо ми теж, покаянно звісивши голови додолу, ніби просимо пробачення за первородний гріх. Кожен птеропус народжується грішним.
 
— І я теж?
 
— І ти теж.
 
— Але ж я нікого не їла…
 
 
 
 
Вам може бути цікаво
Істина у вині: 7 книжок про п`янкі напої
Читання-реготання на довгі зимові вечори
Від Нью-Йорка до Неаполя: яскраві жіночі історії «нежіночих» романів
«Найважливіше – наприкінці»: роман про сімейне життя, яке ніколи не буває ідеальним
Пострадянський колаж Олега Сенцова
Галина Вдовиченко зустрінеться з читачами у Луцьку
stary_lev Стежити
дописів читачів
Коментарі
Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.
Опублікувати