Моцарт із Лемберга. Уривок
«Моцарт із Лемберга» — нова книжка Богдана Коломійчука, популярного сучасного автора-белетриста. Дія роману відбувається у першій половині XIX століття у Відні, Галичині та Баварії. Головний герой — молодший син геніального композитора Вольфганга Амадея Моцарта, Франц Ксавер. Попри успадкований талант, Франц не досяг батькової слави, але життя його було сповнене пристрасті, інтриг та пригод. А доля — тісно пов’язана зі Львовом, тодішнім Лембергом.
У творі гармонійно поєднуються жанри історичного, пригодницького та любовного романів, а динамічний сюжет тримає читача від першої до останньої сторінки.
Розділ ІІ
Незвідане
Галіція, вересень 1809 року
Спогади про зруйновану Трою розпікали бідолашного Одіссея гарячим залізом. Ніколи не думав він, що звитяга і його, і славних воїнів викликатиме згодом такі докори сумління. Безкрає море, що гойдало їхній корабель на хвилях, не заспокоювало. Можливо, тому що море це не завжди було лагідним. А часто жбурляло їх, наче тріску, мовби прагнучи вбити. Поховати у царстві Посейдона, як звичайних рибалок, що попри всі заборони надто вже захопилися гарним виловом і жадібно безугавно закидали сіті…
Одіссей шкодував, що не зумів зберегти вірності своїй Пенелопі, спокушений то в ложах смаглявих смертних жінок, то розраджений обіймами прекрасної німфи Каліпсо. І тепер, якщо довга його подорож закінчиться вдало, як поглянути йому в очі дружині? Що сказати при цьому? Збрехати? Та чи повірить вона?
Швидше б дістатись Ітаки… Швидше б дістатись… Швидше б…
До теми. Купити книжку «Моцарт із Лемберга»
Море нестерпно гойдало. Навіть у нього, бувалого мандрівця й моряка, це почало викликати нудоту…
— Зупиніть корабель! — вигукнув хтось із його моряків.
«Що за дурня? — подумалось Одіссеєві. — Як можна зупинити корабель у відкритому морі?»
— Зупиніть екіпаж! — Франц раптом почув чийсь голос просто біля свого вуха.
Тієї ж миті сон його розвіявся, і молодий Моцарт зрозумів, що нудить насправді не Одіссея, а його самого. Голова його лежала на чийомусь плечі, а сам він намагався стримати неоднозначні потуги свого шлунка.
— Агов, добродію, — звернулися до Франца, — вам украй потрібно вийти на свіже повітря, доки не сталося дечого непристойного. Чуєте мене?
Франц звів очі на того, хто говорив. Це був молодий чоловік років двадцяти двох, який, либонь, підсів до диліжанса тоді, коли сам він спав. Незнайомець мав виразне обличчя з глибокими карими очима, прямим благородним носом, під яким акуратною смужкою тягнулися елегантні вусики.
— Доки ви вві сні декламували Гомера, мій друже, я не мав нічого проти перебування вашої голови на моєму рамені, — додав він, — але якщо вас знудить, то це вже… даруйте, дещо інший… епос.
Двоє інших пасажирів, літнє подружжя, що сиділи навпроти, вочевидь погодилися з такою думкою.
— Та зупиніться ж, дідько б вас узяв! — знову вигукнув незнайомець, бачачи, що Францові стає дедалі гірше.
Цього разу репліка таки дісталася вух візника, і він стримав коней. Бідолашний Франц прочинив дверцята й кинувся назовні, але, невдало ставши на підніжку, розпластався у придорожній траві. Одіссея врешті знудило…
За кілька хвилин він все ж спромігся стати на рівні ноги і, відійшовши кілька кроків від місця свого падіння, роззирнувся довкола. Диліжанс, в який він сів у Відні чотири чи п’ять днів тому, стояв посеред пожовклого, нагрітого сонцем поля. Час від часу з трави сполохано зривалися дрібні куріпки і за мить танули десь у прозорому безкрайньому небі. У густій пожовклій траві сюрчали останні коники, яким лишалося ще тиждень або два тішитися цим бабиним літом. Осінь невдовзі мала взяти своє.
Франц із насолодою вдихнув настояне на травах повітря, в якому вже вчувалася вечірня прохолода. Була четверта чи п’ята по полудні. Хтось легенько торкнувся його плеча й простягнув йому хустинку. Він озирнувся. Перед ним стояв той самий незнайомець, який зупинив екіпаж. Франц подякував і, взявши хустинку, витер вуста й підборіддя.
— Готовий побитися об заклад, ви нечасто мандруєте, — сказав його супутник.
Він говорив чудовою німецькою з ледь чутним акцентом. Голос його був рівний та приємний на слух.
— Уперше в житті, і так далеко від дому, — визнав Франц, — і маю зараз таке враження, що востаннє…
У відповідь той засміявся.
— Гадаю, вам щонайменше доведеться повернутися додому. Якщо тільки їдете в Галіцію не назавжди.
— Боронь Боже…
— Ви з Відня, так?
— Так.
— Зрозумів це з вашого вбрання.
Франц уважно оглянув свій одяг: запилені черевики, посірілі панталони, тісний жилет, з-під якого виднілася шовкова сорочка.
— Я кілька днів у дорозі. Тому вбрання таке неохайне…
Йому раптом стало до сліз соромно й захотілося по-дитячому заховатися куди-небудь в іншу кімнату, де його ніхто не побачить.
— Облиште, мій друже… Я мав на увазі, що воно у вас гарне, але не для подорожі, — поспішив сказати незнайомець, відчуваючи, що ненароком образив молодшого подорожнього. І, щоб змінити тему, представився:
— Мене звати Адам Краєвський. Я підсів до вас у Катовіце, доки ви спали.
— Маю приємність, — відповів той, — мене звати Франц Ксавер…
— А далі? — посміхнувся Адам.
— Далі?..
— Так, адже і Франц, і Ксавер — це два імені.
— Моцарт, — тихо відповів він.
— Даруйте?
— Я сказав: Моцарт.
— Не може бути, — дещо безцеремонно вигукнув його співрозмовник.
— Як скажете, — Франц дещо навіть почервонів від цієї розмови. — Гадаю, ми можемо повертатися до екіпажа й продовжувати нашу подорож.
— Стривайте… — зупинив його Адам, — річ у тім, що я знаю тільки одного Моцарта. Як, зрештою, і ціла Європа… Але ж Вольфганг Амадей Моцарт уже помер.
— А ви не припускали, що в померлого генія могли бути діти? — дещо роздратовано запитав Франц.
— Ах, ну звісно… — Адам ляснув себе по чолі, — звісно… Отже, ви, дорогий Франце…
— Я його син.
— Ради Бога, прошу вибачити. Знаєте, моє ремесло дещо відмінне від музики, хоча має багато з нею спільного, — промовив Адам. — Я вчитель фехтування…
Франц усміхнувся. Він сам не розумів, чому раптом так захотілося приховати свою родову належність. Можливо, тому що свого батька звик згадувати у віденських салонах, театрах або ж на офіційних прийомах…
А тут, посеред поля, трав і куріпок він остерігався, що воно може зазвучати фальшиво. Принаймні зазвучати інакше.
— Куди ж ви прямуєте, пане Моцарте? — допитувався Адам.
— Спочатку до Лемберга, — відповів той, — а далі мене повинні звідти відвезти… Кудись далі. Не пам’ятаю, щиро кажучи, назву маєтку.
— До Лемберга? — знову радісно перепитав Адам. — Чудово, отже, нам по дорозі. Їдете викладати музику?
— Так, мене запросив граф Баворовський...
— Баворовський?! — цього разу від здивування Адам сплеснув у долоні. — Та ви, мабуть, жартуєте?
— Зовсім ні. У нього дві доньки, вони хочуть навчатися музики.
— О, небеса! Хіба бувають такі збіги? А уроки фехтування потрібні йому самому.
— Це означає…
— Що ми з вами їдемо до одного маєтку, пане Моцарте, і навіть з однією метою!
Франц, попри те, що за звичкою стримував свої емоції, насправді також зрадів цьому несподіваному товариству. Він уважніше придивився до Адама. Той був міцної, проте граційної тілобудови. Довге чорне волосся спадало йому на плечі й гарно контрастувало з його блідим обличчям. Одягнутий чоловік був у легку сорочку без сюртука, темні панталони і зручні шкіряні чоботи. Решту одягу, очевидно, тримав у своїй дорожній скрині. На поясі мав шпагу. Вся його постать дихала добротою і спокоєм, на противагу його власній знервованій меланхолії.
— Чи не знаєте, де ми зараз, пане Краєвський?
Той стенув плечима і, примруживши око, глянув кудись удалечінь.
— Десь біля Кракова.
— Отже, невдовзі мали би зупинитися на ніч.
— Так, але гадаю, наш австрійський візник охочіше б їхав до ранку замість ночівлі.
— Чому?
— Подейкують, кілька днів тому Краків зайняли французи й війська Варшавського Герцогства*.
Раптом дверцята екіпажа прочинились, і літній пан, який досі терпляче чекав усередині, знервовано вигукнув:
— Панове, нам час їхати! Якщо вам так сподобалась ця глушина, то можете лишатись і провадити далі свої розмови.
— Він має рацію, — погодився Адам, — треба повертатися. Вам краще, пане Моцарте?
— Значно.
— Тоді ходімо досередини.
Вони знову вмостилися на своїх місцях, і диліжанс рушив із місця.
Літній добродій, який гукав до них з екіпажа, певний час сидів мовчки, спираючись на тростину, відриваючись від неї тільки для того, щоб погладити свою розкішну бороду або торкнутися руки своєї дружини.
Проте, за якусь милю чи дві, озвався до них знову:
— Чи чули новини, панове? Кажуть, Речі Посполитій бути.
Франц не зрозумів ані слова, оскільки той говорив польською, проте з інтонації збагнув, що йдеться знову про наполеонівських солдатів у Кракові.
— Чутки розходяться швидко.
— Це не чутки, — заперечив старий, — це правда. І я ще сподіваюся дожити до того часу, коли нашому Фрідріхові пощастить більше, ніж легіонам Домбровського**. Ви поляк, молодий чоловіче?
Адам кивнув.
— А ваш друг?
— Австріяк.
— Отже, він не зрозумів ані слова з того, що я сказав?
— Саме так.
— Що ж… Йому ж краще.
Адам торкнувся своїх вусів, мовби хотів їх хвацько підкрутити, проте в його рухові радше виказувалася звичка, ніж необхідність.
— Юнак, що праворуч від мене — музикант, — мовив він, — не думаю, що його взагалі таке цікавить.
— Найперше, він — австріяк, — вибухнув бородань, і очі його сердито округлились, — а вже потім — музикант, штукар чи хто там ще… Його нація десятиліттями гнобила нашу бідолашну Польщу! А тепер, коли Наполеон розправив крила, нехай начуваються!..
Він замовк на хвилину, щоб трохи заспокоїтися. Втім, щойно його дихання вирівнялося, заговорив знову.
— А ви? Вам не болить доля вітчизни? Де ви були, коли вирішувалася доля Польщі й поляків?
— У легіонах Домбровського, — сухо відповів Адам, — в Ломбардії.
Після цього чоловіки припинили свою розмову і дивилися в запилюжені віконця кожен зі свого боку. Туди, де, якщо добре вгледітися, можна було побачити безкрайній польський, проте захоплений австрійцями ладшафт.
— Про що ви говорили? — запитав Адама Франц, намагаючись подолати дрімоту, яка знову потроху брала його в полон.
— Про сподівання… на добру подорож.
— Ваші слова Богові у вуха, — пробурмотів він і безсило опустив голову на груди.
Десь за дві години, з першими сутінками, диліжанс зупинився на черговій поштовій станції. Для мандрівників це означало, що настав час для вечері та сну, і загальний гумор в екіпажі значно поліпшився.
* Варшавське Герцогство — держава, що існувала з 1807 до 1815 року. Союзник Франції.
** Легіони Домбровського — польські добровольчі легіони, що діяли на територіях інших держав у XVIII–XIX ст. Зокрема в Ломбардії, на боці Наполеона, про що згадується в тексті далі.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно