0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
Місто посеред саду
Коли у мене запитують, про що «Нестримна сила води», то найпростіше сказати: про місто. Спрощено — це зрозуміло, але спрощення відсікає безліч сюжетів. Однак поміж грубо натесаних думок, про яке ж місто ця книжка, загубилася одна близька мені ідея. Ідеальне місто — це не так про те, чи є там бруківка або ріка, чи немає. Ідеальне місто — це наче дім посеред саду.
 
Ідеальне місто — це те місце, де поняття небезпеки було б відсутнє як таке. І йдеться навіть не про відсутність криміногенних депресивних районів, не про брак пішохідних переходів. Адже всі ці дрібниці — так, дрібниці — це наслідки, які випливають з ідеї. Коли ми розбираємо поняття дому, то майже ніколи не говоримо про те, що поручні у під'їзді повинні бути добре прикріплені, ліфт не має застрягати у шахті. Це ж бо очевидно. Коли говоримо про безпечний дім, то передусім маємо на гадці відчуття безпеки у світі. Словами «затишок», «комфорт», «безпека» цього неможна передати сповна. Адже таке місце, до якого ми прагнемо, але яке часто не існує насправді, вміщує у собі найтепліші і найбезтурботніші спогади з дитинства, найзаповітніші мрії про майбутнє і уявлення про найбажанішу реальність теперішнього. Ідеальний дім — це внутрішній стан. Однак, без сумніву, він тісно пов'язаний із матеріальним, що нас оточує.
 
 
Ідеальне місто — це ідеальний дім, але у збільшеному масштабі. Неначе вулиці і площі — це кімнати, а мури — то стіни. Адже ж хотілося б жити в такому місті, де кожен його куточок буде сприйматися як власне помешкання, своя квартира чи хата. Кожен зустрічний — це якийсь близький, якого ти можеш і не знати, але який тобі нічого не зробить. І тут знову не йдеться про несподіваний удар у спину чи інший підступ. Близькі вміють бути нещадними одними лише словами, хоч це не вважається загрозливим. Проте саме це робить дім незатишним, і тому, уявляючи ідеальний дім, ми хочемо там відчуття безпеки від такого болю.
 
Однак, це лише половина.
 
Друга частина цієї ідеї полягає в тому, що дім цей не може знаходитися в якомусь небезпечному місці, у небезпечному світі. Адже тоді це не дім, а бункер, вихід із якого означає неминучу зустріч із вовкулаками чи зомбі — кожному часу своє. Природа, світ довкола міста, — це не загроза, не протилежність до міста, це продовження нашого дому, наче сад. А місто — це продовження світу, органічне вкраплення в нього, як найкращий дім посеред того ж таки саду.
 
Відповідно, ідеальне місто просто повинно розташовуватися — як ідеальний дім — посеред якогось «саду»: на березі моря, біля підніжжя красивих гір чи посеред неозорого степу. Байдуже. Кожне таке місто-дім, розташоване у кожному такому місці, є по-своєму ідеальним, і кожен із нас вибере для себе один або кілька варіантів цього ідеального міста в ідеальному місці. Бо знову ж таки: ідеал — це не переможець змагання, тут немає якогось №1. Тут є стан, якого можна досягти.
 
Море чи підніжжя гір не означають, що місто біля пустелі чи під лісом буде поганим. Сад — це умовність, це внутрішнє відчуття. Ми почуваємося в безпеці у нашому власному саду. Тож ідеальне місто таке, вийшовши з якого ти не почуваєш страху, наче б виходив із бункера, а почуваєш спокій, як на власному подвір'ї. І таке відчуття не залежить від того, сад це, ліс чи берег моря. Воно залежить від того, як ми почуваємо себе тут, удома, у місті, за містом, у нашому світі.
 
Очевидно, що такого ідеалу досягти неможливо, адже на наш дім, наше місто, наш сад і все довкола впливають інші люди. Ймовірно, тому й існує прагнення, просто сага якась про пошук ідеального місця. Людина повинна покинути дім, в якому їй погано, і знайти десь у світі щось інше, що промовлятиме до неї. Але пошук цей спрямований як на віднайдення чогось серед матерії, каменю і географічних орієнтирів, так і на віднайдення місця спокою у собі: коли місто і ти поєднуєтеся — то це воно.
 
Коли я був у поїздці східними містами України, то мені сподобалися і Харків, і Дніпро. Запоріжжя ж мене найдужче вразило: ТАКОГО міста я ще не бачив. Було відчуття, що воно є одним гігантським проспектом, одною ниткою, навколо якої у два боки розкинулися в основному спальні райони-доміно. Мені ж підсвідомо потрібно було зовсім іншої структури. Я не відчував внутрішньої безпеки, коли так довго не було куди повернути, змінити напрям і обдумати найкращий шлях крізь міський лабіринт.
 
 
Там, у Запоріжжі, я розмовляв із чоловіком про мандри. Він був колись у Венеції, Трієсті та Будапешті. Я також був у цих містах. Тому чоловікові найбільше сподобався Будапешт, а найменше — Венеція. Мені навпаки. І у цей момент я зрозумів, що Запоріжжя можна кохати.
 
Справа в тому, що Будапешт дуже просторий і помпезний, чимось схожий на Запоріжжя. Венеція ж має безліч дрібних вуличок, згинів і поворотів, вона акуратна і мініатюрна, чимось схожа на Львів. З цього виникло ще кілька висновків: по-перше, ми залежні від того, де народилися, де жили у дитинстві. Адже рідне місто віддзеркалюється в інших містах. І простори Будапешта резонують із масштабами Запоріжжя. Закапелки Венеції — із закрутами Львова.
 
Однак є тут ще інша річ: у мене запитували, яке місто є для мене ідеальним, і відповіді точилися як навколо естетики міст, так і навколо такого: що більше люди вкладають зусиль у місце, де вони живуть, то більше культурних надбань отримує це місце, то більше воно є містом. Але яким все ж таки є ідеальне місто для мене? Окреслення постійно вислизало, адже цивілізаційність — це універсальна, загальна характеристика. Естетика ж — дуже дрібна. І хоч має вагоме значення, проте лише до певного рівня. Був же період у моєму житті, коли я не любив Львів. Мав пройти час, щоб знайти «свій Львів».
 
І ось, що довше ти знаходиш отаке «своє» у місті, в якому живеш, то менше воно резонує. Коли у мене запитували, яке місто для мене ідеальне, я мав образ у голові, але не хотів його називати. Адже це було б так, наче впускаєш когось у таємне місце, де відчуваєш найбільшу безпеку. Цікаво те, що воно досить сильно відрізняється від Львова чи Івано-Франківська — міст рідних для мене. Однак щойно тільки я увійшов поміж стіни того міста — я одразу подумав, що міг би прожити тут все життя. Час від зустрічі з містом до віднайдення «свого» у ньому був мінімальним. Щось — мені не до кінця зрозуміло що — наклалося у нас із тим містом. Щось таке, через що не хочеться називати це місто на ім'я.
 
 
Цілком може бути, що місто це зовсім не ідеальне. Ймовірно, так і є. І, може, я б навіть не зміг прожити там і кілька років. Однак це не має значення. Бо там у той момент я відчув, наче це місто — дім, де немає турбот і загроз. Де з однієї його брами ти виходиш до води, а з іншої — до пагорбів, і це — подвір'я твого дому у цьому безпечному і чудовому світі.
 
Мандри поміж географічними назвами завершилися не лише у кінці дороги із приходом до матерії й каменю. Це було ще й так, наче прийшов до мети — до якої не сподівався прийти — всередині себе.
 
І тепер я вірю, що такий стан можливий для будь-кого і в будь-якому місці у світі. Головне — знайти. Головне — шукати.
Вам може бути цікаво
Дивні, але захопливі: 3 книжки, від яких неможливо відірватись
(Не)ідеальні люди в ідеальному світі: рецензія на книгу Елізабет Ґілберт «Місто дівчат»
Ганна Лелів про віру в себе і «928 миль від дому»
Топ-5 книг від Наталі Іваничук
Одеська книгарня-кав`ярня Старого Лева не працюватиме 8-11 червня
Онлайн-презентація збірки Анни Малігон «Розарій»
stary_lev Стежити
дописів читачів