0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
«Місто дівчат»: фрагмент із нового роману Елізабет Ґілберт
«Місто дівчат» — новий бестселер Елізабет Ґілберт, яка підкорила світ романами «Їсти, молитися, кохати» та «Природа всіх речей».
 
 
Це інтригуючий роман про жіночу сексуальність і свободу, про відвагу бути собою і право жити так, як тобі хочеться. А ще — історія дуже незвичайного кохання, на яке наклала свою тінь війна, та справжньої дружби, яку нелегко знайти, зрозуміти та оцінити, особливо в такому непростому і мінливому місті, як Нью-Йорк.
 
Роман «Місто дівчат» починається 1940 року, коли дев’ятнадцятилітню Вівіан Морріс виганяють з престижного коледжу. Батьки відправляють доньку на Мангеттен до тітки — власниці невеликого, проте дуже ексцентричного театру. Несподівано для себе Вівіан опиняється у справжньому вирі довоєнного богемного життя. Знайомства із зірками, незвичайні теат­ральні постановки, нестримний секс, ріки алкоголю і відчуття цілковитої свободи спершу заворожують та спокушають, а потім вибивають землю з-під ніг. І це лише початок шляху Вівіан довжиною в життя, який необхідно пройти, щоб зрозуміти: ти не мусиш бути хорошою дівчинкою, щоб бути хорошою людиною.
 
Роман нещодавно вийшов у українському перекладі у «Видавництві Старого Лева».
 
***
 
Мене відправили до Нью-Йорка потягом — і потяг той був просто фантастичний.
 
«Емпайр-Стейт-Експрес», прямо з Ютіки. Блискучий хромований засіб для перевезення неслухняних доньок.
Я чемно попрощалася з мамою й татом і віддала свій багаж носильнику, відчувши себе поважною пані. Усю дорогу я просиділа у вагоні-ресторані: сьорбала солодове молоко, поїдала груші в сиропі, курила цигарки й гортала журнали. Я розуміла, що їду у вигнання, але ж… із шиком!
 
У ті часи, Анджело, потяги були набагато кращі. Обіцяю, що не писатиму тобі трактатів про те, наскільки все було краще за моєї юності. Коли я була молода, слухати не могла, як старі люди без кінця про це стогнали. (Та всім начхати! Начхати на вашу «золоту добу», досить про неї бекати!) І повір мені: я знаю, що у 1940-х роках багато що було, навпаки, гірше. Антиперспірантів і кондиціонерів, наприклад, дуже бракувало, тому всі немилосердно смерділи, особливо влітку, а ще тоді жив Гітлер. Однак потяги в ті часи були безумовно кращі. От ти коли востаннє насолоджувалась солодовим молоком і цигаркою в потязі, га?
 
Я сіла в потяг у світло-синій приталеній сукенці зі штучного шовку із жайворонками — жовтий візерунок біля горловини і глибокі кишені з боків.
 
Та сукенка так добре мені запам’яталася, бо я, по-перше, ніколи — справді ніколи! — не забуваю, хто в чому був одягнутий, а по-друге, я сама її пошила. І пошила не абияк. Спідниця сягала до середини литки, і це виглядало грайливо й ефектно.
 
Пам’ятаю, що мені так відчайдушно хотілося бути схожою на Джоан Кроуфорд, що я пришила до сукенки додаткові підплечники — хоча не впевнена, чи це щось дало. У скромному капелюшку-дзвоні та з позиченою в мами простенькою синьою торбинкою (в якій, крім косметики й цигарок, майже нічого більше не було) я скидалася не так на спокусницю з екрана, як на ту, ким я насправді й була: на дев’ятнадцятилітню незайманку, яка вирушила в гості до родички.
 
А супроводжували цю дев’ятнадцятилітню незайманку до Нью-Йорка дві великі валізи: одна з одежею, акуратно загорнутою в тонкий папір, а друга напакована тканинами, оздобами і швейним причандаллям, щоб я могла щось собі пошити. А ще товариство мені складала міцна коробка з моєю швейною машинкою — важкою і громіздкою бестією, яку було дуже незручно тягнути за собою. Але без тієї божевільної пречудової сестрички я жити не могла. Тому вона поїхала зі мною.
 
Тією швейною машинкою — і всім, що вона подарувала мені в житті, — я завдячую своїй бабці Морріс, тому про неї варто розповісти трохи більше.
 
 
Прочитавши це слово — «бабця», ти, Анджело, мабуть, уявила собі милу старшу пані з сивим волоссям. Але то не моя бабця. Та була висока літня жінка — запальна кокетка з фарбованим темно-рудим волоссям, за якою вічно тягнувся шлейф парфумів та пліток, і вдягалася вона як на циркове шоу. Вона була найяскравіша жінка на світі — яскрава у всіх значеннях цього слова. Бабця носила сукні з м’ятого оксамиту у вишуканих кольорах — вона не називала ті кольори «рожевий», «темно-червоний» чи «синій», як публіка з бідною уявою, а казала на них «попелясто-трояндовий», «кордовський» і «делла Роббіа».
 
Бабця мала проколоті вуха — у ті часи поважні леді такого не робили, а ще було в неї кілька плюшевих скриньок для прикрас із цілими клубками дешевих і дорогих ланцюжків, сережок та браслетів. Бабця мала дорожній костюм для пообідніх виїздів за місто, а її капелюхи були такі великі, що займали в театрі окреме місце.
 
Вона дуже любила кошенят і обожнювала косметику поштою; захоплено читала статті в жовтій пресі про сенсаційні вбивства і писала романтичні вірші. Та найбільше бабця була закохана в театр. Вона ходила на всі-всі вистави, що йшли в місті, і вчащала до кінотеатру. Я не раз складала їй компанію, бо ми з нею мали однаковісінький смак. (Нас із бабцею Морріс вабили історії, в яких невинних дівчат у легеньких сукенках викрадали підступні чоловіки в чорних капелюхах, а потім їх рятували інші чоловіки з випнутими підборіддями.)
 
Звісно, я її любила.
 
А от решта родичів — ні. Усі, крім мене, соромилися бабці. Особливо від сорому згорала її невістка (моя мама), яка не була особою легковажною і постійно кривилася, коли бачила бабцю Морріс, яку вона називала «вічною дівкою». Мама, ясне діло, романтичних віршів не писала.
 
Саме бабця Морріс і навчила мене шити. Вона була вправною швачкою. (Бабцю навчила шити її бабця, яка зуміла всього за одне покоління перетворитися зі служниці-емігрантки з Вельсу на заможну американку, і не в останню чергу завдяки тому, що вміла так спритно орудувати голкою.) Моя бабця хотіла, щоб я теж стала майстерною швачкою. Тому коли ми не поїдали ірисок у кінотеатрі й не читали вголос одна одній журнальних статей про біле рабство, ми сідали за шиття. Усе було дуже серйозно. Бабця Морріс не боялась вимагати від мене досконалості. Вона шила десять стібків, а наступні десять мала шити я — і якщо мої стібки були не такі бездоганні, як її, бабця випорювала їх і змушувала мене все переробляти. Вона навчила мене давати собі раду з різними неслухняними матеріалами, як-от сіточка та мереживо, і я перестала боятися будь-яких тканин, навіть найпримхливіших. А моделювання! А підкладки! А викрійки! У дванадцять років я вже вміла спритно пошити корсет (з китового вуса, ага) — хоч десь із 1910 року корсет із китового вуса вже нікому, крім бабці Морріс, не був потрібен.
 
 
За швейною машинкою бабця була дуже строга, але мене її вимоги не дратували. Бабцині зауваження були колючі, але не болісні. Одяг цікавив мене настільки, що я хотіла навчитися сама його шити і розуміла, що бабця прагне тільки одного — удосконалити мої вміння. Вона мало коли мене хвалила, та її похвала живила мої пальці. Я стала вправною.
 
Коли мені виповнилося тринадцять, бабця Морріс купила мені швейну машинку, яка одного дня поїхала зі мною потягом до Нью-Йорка. Лискуча чорна модель «Зінґер-201», убивчо потужна. (На ній можна було шити шкіру! Я б могла пошити на ній оббивку для «буґатті»!) Відтоді ніхто не дарував мені ліпшого подарунка. Я привезла машинку до пансіону і завдяки ній здобула високий статус у товаристві привілейованих дівчат, які всі як одна хотіли гарно вдягатися, але потрібних навиків не мали. Коли школою розійшлися чутки, що я можу пошити будь-що — а я таки могла, — учениці Емми Віллард день і ніч стукали у двері моєї кімнати й благали, щоб я вшила їм сукенку в талії, переробила шов або перешила на них строгу сукню старшої сестри з минулого сезону. Шкільні роки я просиділа, скоцюрбившись за швейною машинкою, як за кулеметом, але воно того вартувало.
 
Я стала популярна, а в школі-пансіоні це ж єдине, що має значення, справді. Та й не тільки там. Мушу сказати, що була ще одна причина, чому бабця навчила мене шити: я мала дивну фігуру. Змалку була надто висока й худорлява. Підлітковий вік прийшов і пішов, а я ще більше витягнулася. У мене роками не було грудей, про які варто згадувати, а тулуб мій був широчезний, як стіна. Руки й ноги — мов ті патики. Одяг, куплений у крамниці, ніколи не сидів на мені так, як треба, тому варто було навчитися шити його самій. А бабця Морріс — нехай з Богом спочиває! — навчила мене вдягатися так, щоб вдало підкреслювати свій зріст, а не виглядати як та вулична актриса на дибах. Звучить так, ніби я критикую свою зовнішність, але насправді ні. Я просто описую свою поставу: я була висока й худа, от і все. Тож якщо тобі здається, що я збираюся розповісти історію про гидке каченя, яке поїхало до міста й дізналося, що воно насправді гарне, — не хвилюйся, моя історія не про те.
 
Я завжди була гарна, Анджело.
І завжди це розуміла.
 
Вам може бути цікаво
Ганна Яновська: «Ця книжка виникла внаслідок абсолютно химерного параду подій»
Безсмертя
«Казки під ялинку» – ідеальна книга для сімейних вечорів
«Феміністки не носять рожевого та інші вигадки». Історія Емми Вотсон
Творити від нуля до безкінечності: рецензія на збірку Марії Титаренко
Книжки під подушку й під ялинку: 10 порад від Старого Лева
stary_lev Стежити
дописів читачів