0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
Маятник хитнуло: підсумки літературного 2018 року
Маятники, спіралі, серійні компенсації, параболи. Все це відомі метафори, якими описують культурні процеси. Крок вперед – крок назад, стрибок вправо – стрибок вліво: чи то танго, чи то пасодобль. Бадьоро і під музику.
 
Ганна Улюра, Лівий Берег
 
2016-й був роком художніх перекладів; переклад темпів не втратив, до речі, просто надбання і перемоги в цій галузі стали звичними, від буму 2016-го фіксуємо стабільний якісний приріст. Минулого року літературний процес в Україні мав виразний прозовий профіль; при чому серйозний мейнстрим обмірковував проблеми рівня «чому люди коять зло? і хто зве це злом?». І замовкла на часі поезія; принишкла, мабуть, ошелешена тим, що проза влізла заповзято на її тематичну територію. 2018-го маятник різко хитнуло: українська проза мовчить, поезія повернула собі давно заслужені місця в авангарді літератури.
 
Черговий літературний рік минув, поперемінно коливаючись на хвилях безпідставного оптимізму «ну от-от-от-от з’явиться нарешті добрий роман» до дев’ятого валу «вийшла чергова шалено прекрасна поетична збірка». Принаймні маємо шанс тішитися власною екстравагантністю: найкращі українські книжки 2018 року з’являлися в тому сегменті словесності, де в усіх без винятку літературах є найменше читачів.
 
Драматургія
 
Для тих, кого ці життєствердні коливання маятнику літпроцесу закачують, є добра новина. В галузі книговидання, що опікується оприлюдненням драматургії, все стабільно: на рівні плюс-мінус нуль. Без сюрпризів, за всю видану драматургію цього року звітується пів-книжки Леся Белея «План порятунку України» – поза конкуренцією.
 
Проза
 
Сказати, що художню прозу цього року не видавали чи видавали в очевидно меншому обсязі, буде неправдою. Нових книжок було чимало, тільки дебютів – більше як півтора десятка (а число «дебютанти-на-рік» – завжди важливий показник динаміки літпроцесу). Тільки-от біда: добрі книжки були, а доброї літератури – не те щоб дуже.
 
Про кого варто згадати обов’язково? Андрій Любка написав повільний детектив, де глибоко рефлексивний герой глибоко читає Овідія (детектив, чесно-чесно, «Твій погляд, Чіо-Чіо-сан»). Христя Венгринюк зібрала книжечку малої прози, концентровану в сенсі афектованих реакцій героїв («Народжуватися і помирати взутими»). Цікавезна заявка на складнопідрядний історичний роман Мирослава Лаюка «Світ не створений», як і заявка на химерну проза Остапа Українця «Транс», не спрацювали, бо сказався поспіх «другої книжки». Зате влучною луною, наприклад, до виданих наприкінці 2017-го «Людей в гніздах» Олега Коцарева прозвучала «Третя кабінка – Лос-Анджелес» Олени Захарченко. Завжди популярні у нас родинні романи, що перебирають на себе вічну «нестачу» історичного роману і мелодрами, явно шукають нових форм. Історія двох родин – волинської і полтавської, – яку розказує Захарченко, теорію струн доводить переконливіше за роман Лаюка, який це на меті має. Втома від простих історій в мейнстримі дає взнаки – навіть щодо майстерної прози Андрія Куркова. Проза помалу воліє ускладнюватися (нарешті!).
 
 
Цьогорічні «Сірі бджоли» Андрія Куркова поповнили корпус творів про війну. Пенсіонер-інвалід (йому під п’ятдесят) живе неподалік Горлівки. Там опікується бджолами. Він у «сірій зоні» – між сепаратистами і українською армією. Його самотність прикрашає друг дитинства, з яким уже п’ять десятиліть точиться конфлікт. Приватна війна на тлі загальної. Цього року про війну здебільшого так і міркували: як про приватний випадок тотальної катастрофи. Творів про АТО більшає. 2018-го зокрема дебютував Валерій Пузік збірником оповідань «Моноліт». Моноліт із назви – це будівельний матеріал, а не пам’ятник. На будівництвах працюють АТОшники Пузіка, які фізично до мирного життя повернулися, але у снах говорять із померлими побратимами. Сильна проза – не так про війну, як про посттравматику у тих, хто повернувся звідтам, і тих, хто тут на них дочекався. От тепер один до одного припасовуватися і притиратися, щось разом будувати. Але ці дві книжки про війну – одна: дуже майстерна проза, друга: наївна, тим і «бере» – тільки дві серед десятків відверто кон’юктурних творів (що їх так само більшає).
 
Тож у мейнстриму цього року є круті проблеми. А тут ще й почався «відтік мозків», тобто стрімка примусова міграція, тобто, даруйте, депортація книжок художньої прози у необжиті волості есеїстики. Я говорю зараз про прецедент, заданий короткими списками (і переможцями) премії Книга року ВВС і закріплені шортлістом Премії імені Шевельова. Передбачити, які наслідки для сучукрліту матиме таке ґвалтовне розмивання кордонів між прозою, що есеїзується (і ніде правди діти), та власне есе, складно. Але наразі це не кумедний курйоз, а більше схоже на гнітючу тенденцію. Отже, в номінації «Есе» потрапили дві книжки, які до есе жодного стосунку не мають – «Церебро» Андрія Бондаря і «The Ukraine» Артема Чапая. «Церебро» – фантасмагорія, мала проза, сильно структурована і при цьому слабо сюжетна (так треба уміти). Шістнадцять невеликих творів – почасти алегоричних, почасти емблематичних – про спроби (невдалі переважно) припиняти визначати один одного, про свободу анонімності (в глобальному сенсі). «The Ukraine» – соціальна проза, добротний реалізм із тонко виписаним психологічним малюнком, продуманою концепцію «пережитого» і «відтвореного» досвіду, з живими і правдоподібними героями.
 
Прикра новина ще й в тому, що ці книжки – дві найкращі художні прози 2018-го. І їм би віддуватися вдвох за весь змілілий раптом мейнстрим, але ні, тепер вони засвідчують високий рівень есеїстики 2018-го.
 
І от поки найкращих гравців мейнстриму відправили до іншої ліги (грати в гольф волейбольними м’ячами, якось так), на поле укрпрози зненацька вийшла команда вічних наших аутсайдерів – «жанру». 2018-му варто зі сльозами на очах подякувати за наочну акцію «не одними Максом Кідруком і Люко Дашвар український жанр живий» (між іншим, у них теж по одному, черговому, роману вийшло). Бо таки виявилося, що сучасна українська жанрова проза нишком накопичувала сили для якісного стрибку, і цього року змусила з собою рахуватися.
 
Авантюрний детектив Наталії Тисовської, міське фентезі Марини Макущенко і Наталії Матолінець, комедійні тревелоги Марини Гримич, вправні жахастики Євгена Ліра (ще один примітний дебют!), тихі мелодрами Марини Смагіної, сатиричні замальовки Леся Белея, постапокаліптика Тані Малярчук, виробничі комедії Доржа Бату, субкультурні романи Анастасії Нікуліної і Андрія Войніцького, тощо. І нарешті два вибухові жанрові дебюти – «Білий попіл» Ілларіона Павлюка і «Лазарус» Світлани Тараторіної, два фентезійні детективи, написані про Київ початку-середини ХІХ ст.
 
Та й два успішні колективні прозові проекти – «Лялька: оповідання про дитинство» і «При надії» (при всіх численних питаннях до другого щодо сумнівного добору авторів) – теж стосуються «жанру». Доступність теми дитинства оманлива: власне ми пам’ятаємо здебільшого як викривленні спогади чи розказані батьками історії про нас. В книжці «Лялька» тексти більш-менш чітко групуються якраз за двома означеними в заголовку темами. Хтось із авторів (їх тут тринадцять) згадує іграшки, якими бавився в дитинстві. Хтось згадує саме дитинство. Отже, і оповідання складаються різні: у когось елегійні, у когось мемуарні. Та зрештою, це просто тринадцять цікавих історій про те, як доросла уже людина шукає в минулому момент, в який усвідомила себе маленькою людиною. Зокрема, це є і темою збірника «При надії», де дитинство головних героїнь закінчується, коли вони самі стають матерями.
 
 
 
І нарешті, один із різновидів жанрової прози (в широкому сенсі), звитягу якого в сучукрліті прогнозують і передбачають рік за роком, але поки що без особливих підстав. Я говорю про художній репортаж. Цього року українська репортажна проза приросла двома дебютними книжками – «Наші Інші» Олесі Яремчук і «Над прірвою в іржі» Павла Стеха. Яремчук пише ґрунтовні класичні за формою репортажі про національні меншини України, в який «фільтрує» Велику історію через приватні історії своїх героїв. Стех подорожує українськими електричками, підслуховує і підглядає чуже життя протягом тих годин спільної подорожі і ділиться з нами тими краденими фрагментами. Авторів із такими різними підходами до репортажистики варто пошукати. Але ці дві книжки письменників, що прийшли в документальну прозу яскраво і очевидно надовго, роблять ставки на українську репортажистику в найближчому майбутньому вельми обнадійливими.
 
Коротше, 3:1 на користь жанрової прози. Якщо межі між есеїстикою і красною писемністю у нас розмивають штучно, то межі мейнстриму і жанру розмиваються природно, і цього року цей рух назустріч як ніколи очевидний. Мейнстрим поволі вчиться розважати і спокушати, а жанр – бути складним і розумним. Очевидно, стати розумним «жанром» легше, ніж бути спокусливим мейнстримом: прозовий 2018-й свідчить.
 
Поезія
 
Сергій Жадан, Катерина Калитко, Остап Сливинський, Оксана Луцишина, Маріанна Кіяновська, Борис Херсонський, Наталія Бельченко, Юрій Іздрик, Катерина Хаддад, Геник Бєляков, Олександр Моцар, Ольга Брагіна, Світлана Поваляєва, Василь Махно, Олег Короташ, Артем Полежака, Олександр Корж, Лесик Панасюк, Дмитро Лазуткін, Сергій Татчин, Еліна Свенцицька, Ігор Астапенко… І це тільки авторські збірники-2018, і то не всі, бо поетичних видань цього року набереться до сотні. Імена ж авторів – просто як для антології якоїсь підібрані.
 
А до речі, про антології: 2018-го вийшла друком «Антологія молодої української поезії ІІІ тисячоліття» (упорядник Мирослав Лаюк). І ця книжка – з тих книжок, за якими будуть писати історію літератури, антологія в найбуквальнішому значенні. Твори 70 українських поетів, народжених після 70-х, тих, хто формує нашу актуальну поетичну мапу. Упорядники тактовно вказали на місце певного поета на цьому рукотворному олімпі, включивши в книжку певну кількість його/її віршів – від чиїхось трьох до чиїхось сімнадцяти. Та і якщо читати «Антологію» з початку до кінця, то постане не наочна історія прогресу звісно що (який прогрес може бути в поезії?), але примітна історія руху. Вкрай оптимістична за «діагнозом» і «прогнозом» книжка, яка побачила світ в рік, що його уже можна з абсолютним переконанням назвати роком для укрліту саме поетичним.
 
Між іншим, на прикладі поезії 2018 року видно, що оригінальні твори і переклади взаємодіють в полі літератури як компліментарні, точніше компенсаторні величини. Тож, якщо з оригінальною поезію цього року – все більш ніж прекрасно, то у перекладній – затишшя. Варто ж бодай три книжки перекладної поезії відзначити, в них і оригінальний текст як ніколи вчасний і успішний, і перекладацька робота гідна: «Світлопримус» Пауля Целана (Петро Рихло), «Прийду за мить» Барбари Корун (Наталя Хороз, Мар’яна Климець), «Блюз для божевільної дівчини» Вацлава Граб’є (Софія Челяк). Все ж саме перекладна поезія у нас уже багато років є «кузнею», в якій апробують прийоми, що згодом ми їх побачимо в оригінальних текстах.
 
При такому шаленому різноманітті поетичних книжок в 2018-му говорити про якусь загальну тенденцію – немислимо і нерозумно, ладнати якісь штучні двобої провідних авторів – цікаво, але безперспективно, відзначати шалено високий рівень дебютів... Хоча останнє якраз не завадить.
 
Дебютанти-поети 2018 року дивують уже тим, що вони – дебютанти. Перша поетична книжка відомої, визнаної навіть, поетки Світлани Поваляєвої, наприклад. Так, саме перша її книжка поезій, «Після Криму»: тонко зроблені замальовки на тему «любов під час війни». І любов тут різна – від еротичної до материнської, від відданої до згубної. І поетична інтонація (а вона таки тут є!) – від глосолалій жінки-блазня до крику жінки-святої. Але я не про «Після Криму» хочу сказати.
 
 
У списках дебютантів є дві поетичні книжки, які по всіх формальних і змістовних ознаках посідають конечно протилежні точки спектру. Спільне одне: верлібри. Раціональна холодна високо технічна поезія Катерини Хаддад «Ніч чужинців» і на позір розхлябана настільки, що тільки на сюжеті і тримається купи (це ілюзія, повірте!), нарвано-соціальна поезія «Так чи інакше» Гєника Бєлякова. Обоє поетів уже теж відомі і популярні, але ці книжки-2018 – таки їхні перші авторські збірники. Бєляков пише поетичну історію спальних районів Києва, епос навіть. Війон зустрічає Аллена Гінзберга на хаті Мільтона. Даруйте таку злегка-профанацію і злегка-фамільярність, але і профанація, і фамільярність – методи «Так чи інакше». І той, хто говорить із цієї книжки, є завжди спостерігачем, навіть якщо включений в історію. Він не «набридає» нам густотою своїх емоцій і переживань, він просто розказує, що побачив у вікна своєї типової N-етажки. Хаддад натомість тонко аналізує кожен емоційний малюнок кожного найменшого інтимного спогаду. І не просто аналізує, а раціоналізує, добираючи до кожного приватного переживання метанаратив, що здатний його, переживання, розкрити. Вона пише тривіальну поїздку в нічному бусику як глибоку дослідницьку роботу з кризи комунікації. А здавалося б, просто ж роздивляється, як жестикулює (під музику) глухонімий хлопець. Адрієнна Річ читає Ділана Томаса з коментарями Романа Якобсона, якось так. Дві цьогорічні сильні поетичні книжки, в яких під «поезією» будемо розуміти щось докорінно розбіжне.
 
Так, як розходиться щось подібне, зближується цього року щось, між собою зовсім не схоже. Скажімо, «Сталіна не було» Бориса Херсонського (українською мовою книжка) і «Вірші Феліцити» Оксани Луцишиної. Обидва поети пишуть міфічний світ: Херсонський ладнає своє міське Середньовіччя, Луцишина вирощує заміську Античність. Поезія в обох цих книжках – сакральне, ерзац-релігійне навіть. Або от ще дві книжки, що ідуть на зближення (і не лише тому, що саме з цих двох доведеться зрештою обирати найкращу поетичну збірку року). «Зимовий король» Остапа Сливинського і «Бунар» Катерини Калитко, їх єднає якраз інтонація. Вірші в обох цих книжках беруть початок зі злості, накопиченої і довго утримуваної (просто в тілі, просто в горлі). Тільки «Зимовий король» – це за мить до того, як злість розірветься у вірші, а «Бунар» – за мить після. Це поезія війни, не про війну, а саме війни; інакше її не назвеш.
 
Український читач поезії – підготовлений і загартований, але і він буде збентеженим, коли йому пропонують десятки книжок дуже різних стилістично та тематично/проблемно. Питання «А це таки поезія?» не уникнути ніяк. Утішимося, друзі мої розгублені: коли ми бачимо поезію, ми знаємо, що це поезія.
 
Щоб зрівняти показники поезії і прози, книжковий 2019-й має виставити на поле давно очікуваних гравців, здається. Перший роман Катерини Калитко, новий роман Софії Андрухович, новий роман Оксани Луцишиної, нові прози Тараса Прохаська, а то і новий роман Оксани Забужко… Розмріялася? А що такого? Рік 2018-й майже закінчився, час складати списки побажань щодо подарунків «під ялинку».
 
 
Вам може бути цікаво
Три книжки про підліткові драми «сімнадцятирічних»
Канікули з користю: 10 дитячих книг про дружбу, пригоди і здійснення мрій
Про що говорять «Тіні» Марічки Крижанівської
Результати розіграшу #поетичнийберезень від Старого Лева
Березневе ворожіння на поетичних книжках
Книжка, яка задовольнить нашу внутрішню цікавість до космосу
stary_lev Стежити
1690 дописів 39182 читачів