Мар’яна Савка: «Я роблю те, чим живе моя душа»
На даху Центру Довженка у Львові літературний вечір плавно перевтілився у ніч — Мар’яна Савка читала вірші, ділилася натхненням і досвідами, заспівала кілька пісень під акомпанемент гітари Сергія Гуріна. Щочетверга у межах проєкту Dovzhenko Talks тут спілкуються про літературу, проводять призахідне сонце і насолоджуються присутністю іншого на безпечній дистанції, але поруч.
Ми занотували кілька цитат із розмови із Мар’яною, але, перш ніж їх читати, уявіть, що вечорове небо близько, з нього проростають перші зірки, а всіма словами, віршами і піснями діляться зі щирістю і любов’ю. Під час карантину особливо загострилася потреба бути в колі близьких, підтримувати одне одного і збиратися на добру розмову.
***
Творчість в ізоляції — це спосіб порятунку. Під час карантину в мене був поетичний батл із Сергієм Осокою в фейсбуці. Ми писали по черзі вірші. Коли нема натхнення і реальний світ тривожить, то завдяки поетичному листуванню мали можливість потрапити у ліричний світ, де відбувалося щось зовсім інше, вірші жили своїм життям.
Захоплення аквареллю рятує, це моя арт-терапія. Коли втомлена, всередині вихор емоцій — сідаю і малюю квітку.
Найбільше ціную незалежність моєї країни, яку вона виборола, коли мені було 17 років. Одного разу мала неймовірне пережиття: на одному з масових заходів у той період читала на сцені вірш і побачила, як по залу рядами передають наш прапор, — в мені тремтіла кожна клітина тіла.
Я не розумію, як люди можуть без поваги ставитися до своєї держави, після стількох смертей. Для мене Незалежність — це чесне ставлення до того, ким ми є, наша ідентичність. Поки ми будемо загравати із силами зла, які руйнують наш складно вибудуваний простір, будемо толерантними до нетолерантності, доти ми чужинці в Україні і її легко забрати.
Культура, яка народилася одночасно із Незалежністю, має всі шанси відродити країну. Інформаційний простір, який створюють для нас чужі люди, нас і вбиває. Кожен на своєму місці має робити щось важливе, що відновить організм країни.
Наші статуси є часто стінами, що обмежують свободу. Суспільні стереотипи нав’язують, якими не маємо бути, що не повинні робити. Я довгий час жила в полоні мотузок із думкою, що скаже родина, що скажуть сусіди. Ми самі визначаємо рівень своєї свободи, ніхто інший. Я роблю те, чим живу, чим живе моя душа – і це найважливіше.
Мені хочеться, щоб люди скидали із себе стереотипи, позбувалися своїх залізно-бетонних статусів, має бути легкість. Єдиний статус, що має за нами бути — я людина.
Поезія — це метафізика, треба не просто якнайкраще розташувати слова, а розказати, що живе за ними значно глибше.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно