0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
Мар’яна Савка: «Успіх приходить тоді, коли позбуваєшся страхів і віриш у людей»
Тетяна Моісеєва, Урядовий кур'єр
 
«Мамо, я прочитала її за день. Усю. Не могла зупинитися», — видихнула мені в слухавку 14-річна донька. Ішлося про 240-сторінкову «Таємниці катакомб»  найвідомішого нині  норвезького письменника Тома Егеланна, надруковану у  «Видавництві Старого Лева». Книжками цього видавництва наша родина зачитується вже  багато років, і коли бачу їхній стенд на книжкових виставках, тепло й приємно так, ніби зустріла давнього друга.  
 
З головним редактором «ВСЛ» Мар’яною Савкою ми зустрілися в останній день  дитячого  форуму видавців. Вона саме закінчувала інтерв’ю з ілюстраторкою  Юлією Піліпчатиною й здавалося, що жвавий гамір форуму ще більше відтіняв витонченість, спокій і жіночність обох. Зізнаюся, я йшла на інтерв’ю чи не з єдиним запитанням: як цій тендітній жінці таланить встигнути те, що не вдається більшості: разом з чоловіком Миколою Шейком керувати одним із найуспішніших наших видавництв, бути щасливою мамою однорічного хлопчика, творити нові проекти, писати вірші. І все це щиро, відкрито й натхненно.
 
— Пані Мар’яно, щоразу, коли дізнаюся про ваш новий проект — чи то «12 неймовірних жінок», чи то листування у віршах з Маріанною Кіяновською, на думку спадає  одне  запитання: де беруться сили? 
 
— Останнім часом часто про це думаю. Я дуже щаслива людина. Мабуть, це такий мій дар —  відкритість до світу, любов до всіх людей, котрі є в моєму житті. Можу навіть у якийсь момент не спілкуватися з людиною, але це не означає, що викреслюю її зі свого внутрішнього світу. Все це створює таке міцне й комфортне середовище, в якому позбуваюся страхів, власних обмежень й отримую значно більше, ніж віддаю.
 
Ми дуже переплетені стосунками. І з цього плетива ти або починаєш створювати килим, або зав’язуєшся в ньому, лишаючись маленьким вузликом. І мені дуже важливо не зав’язати себе у вузлик,  а йти цією ниточкою життям, ще більше розширюючи простір довкола.
 
Нещодавно зрозуміла, що видавництво — це абсолютно необмежений горизонт. Не просто бізнес, а ціле життя. Успіх приходить тоді, коли ти позбуваєшся страхів, віриш у людей, створюєш можливості, щоб вони реалізовувалися.  Тоді вони виправдовують твої сподівання. Людина не може бути універсальною у всьому: за прекрасним художником, твори якого побачили світ, стоять  ті, хто доніс його творчість до інших. Це важливо у видавництві, яке є  дуже складним творчим процесом.
 
Чотири роки тому ми познайомилися з Миколою,  моїм другим чоловіком, і  це  був  такий дивовижний момент синергії,  коли  разом зійшлися інтуїція й логіка.  Ми обоє лідери, але так само розуміємо, що треба давати одне одному й іншим людям простір для розвитку. Тоді,  коли створюєш  таке силове поле, розвивається справа, з’являються люди, котрі хочуть до тебе йти, бо вони відчувають, що їх  розуміють. Це поле не обмежується  нашими редакторами, ілюстраторами, перекладачами, продавцями. Воно  поширюється на наших читачів, на їхніх друзів. Щоразу розумієш, що створюєш не видавничий бізнес, а  середовище, і в такий спосіб впливаєш загалом на країну.  І від цього усвідомлення з’являється неймовірна радість усередині. 
 
А ще коли в тебе є дитина, яка щодня надихає,  це дає таку радість. Тепер, думаю, що не боюся навіть старості.
 
 
— Северинко народився трохи більш як рік тому, й  відтоді, здається, навіть  з усіх ваших  дописів у Facebook вихлюпується стільки тепла й ніжності…  Що для  вас змінилося після народження сина?
 
— Я зрозуміла, що таке безумовна любов. Колись мама казала: я  тебе так люблю, що можу віддати за тебе життя. Тільки коли народжуєш власну дитину, розумієш, як це. Це досвід, про який  неможливо прочитати в книжках. Це не просто  продовження тебе — це народження ще однієї галактики. Ми, матері, можемо тільки  любити своїх дітей і вірити в те, що твоя дитина гідна бути серед найкращих людей цього світу. Коли передаєш цю віру, гадаю, це неминуче впливає на те, що з дитиною стається в житті. 
 
Я народила Северинка у зрілому віці: він з’явився на світ 19 лютого, а 21  мені виповнилося 42. Це той вік, коли ти передумав і усвідомив певні речі, а головне — багато чого прийняв. Найголовніше в житті — не стільки усвідомлювати, скільки приймати — різні життєві ситуації, людей із їхніми поглядами, себе — такою як є. Тільки тоді людина може досягти більшого, рухатися далі. Я багато, як губка, вбирала усього протягом життя, а нині в мене такий період, коли дуже хочеться ділитися. Це внутрішня зрілість, коли ти готовий віддавати, коли приходить розуміння: що більше даєш, то більше отримуєш. Можливо, й Северинка народила саме зараз, коли з’явилося бажання ділитися. Коли була молодшою, не розуміла старших людей, які казали, що їм значно приємніше дарувати, ніж отримувати подарунки. Але в цьому щось є.
 
— Пані Мар’яно, ви спільно з чоловіком керуєте видавництвом. Як вам вдається поєднувати й водночас розділяти родинне життя й бізнес?
 
— Раніше робота була невід’ємною від родини: видавництво ми створювали спільно з Юрієм Чопиком, моїм першим чоловіком, і розмежування «родина-дім» не було. З Миколою ми працюємо в офісі. У нас спільний кабінет, і з чотирьох місяців Северинко жив у ньому, почуваючись в офісі дуже комфортно. Коли з’явилася няня, він проводить там значно менше часу. Це дуже приємно: повертатися додому й не займатися вже роботою. Тепер я дозріла до того, щоб розмежовувати дім і роботу та перемикатися з одного на інше. Як і раніше, видавництво — це мій простір для життя. Але  нині з’явився такий собі синдром мами: мені хочеться, щоб мій дім був моєю фортецею. Можливо, таке «гніздування» властиве всім матерям маленьких дітей, але насправді я тішуся, що наше пташенятко дуже любить цей домашній простір. І водночас люблю, коли туди приходять хороші рідні люди.
 
— Пам’ятаю, що для моєї родини любов до «Старого Лева» почалася з книжки Джеремі Стронга «Мій тато і зелений алігатор». Доки читали, реготали всією родиною.  А яка книжка для вас стала особливою в історії видавництва?
 
 — «Країна Мумі-тролі», яку відкрила для нас Наталка Винничук, котра переклала повісті — Янсон зі шведської. Я прочитала цю книжку вже дорослою,  й вона сподобалася мені саме моделлю стосунків у родині: є така собі сучасна Мумі-мама, не переобтяжена домашніми клопотами, але вона й тортик спече для синочка, й прийме  всіх його друзів у своїй хатинці. Ця психологічна розкутість, природність і свобода у стосунках мене просто пройняла.  Серед українських авторів найближчими до Туве Янсон, гадаю, є Тарас і Мар’яна  Прохаськи з «кротячою епопеєю».
 
— Був період, коли ви грали на сцені. Це захоплення від батька, професійного театрального режисера?
 
— Частина театру була в моєму житті завжди. Так, передовсім це пов’язано з батьком. Замолоду він працював актором драматичного театру в Тернополі, потім переїхав до містечка Копичинці, щоб створити власний театр, аматорський. Багато років він плекав цей колектив. Ставив серйозні вистави, одного разу на базі нашого театру проходила навіть міжнародна театральна лабораторія. Батько — дуже прогресивний режисер, і водночас людина-оркестр: він нас вчив акторської майстерності, як накладати грим, створив для школярів театральну студію, перекладав з російської й білоруської п’єси. Коли вони з мамою переїхали до Тернополя, вже не міг керувати копичинським театром. Але не зміг без самого театру, тож і в Тернополі створив молодіжний колектив.
 
Звичайно, я перейняла частину цього захоплення. Ще в школі виходила на сцену, коли була студенткою, захопилася театром Леся Курбаса і навіть трішки попрацювала там. Тож мій перший запис у трудовій — актриса другої категорії.
 
Потім стала працювали в науково-дослідному центрі періодики при Львівський бібліотеці імені В. Стефаника. Це був серйозний світоглядний вибір, бо мені раптом стало затісно в театрі. З іншого боку, хотілося займатися тим, що лишилося б по мені, чимось матеріальним. Після багатьох років роботи в НДЦ назріло велике бажання щось змінювати — і тоді з’явилася ідея видавництва.
 
— Що ви взяли для себе з театрального етапу життя?
 
— Без нього я була б інакшою. Ще коли була школяркою, участь у виставах допомогла мені позбутися комплексів, навчилася бодай говорити так, щоб мене чули. Театр Курбаса став неймовірною школою розкріпачення тіла й голосу, бо це була серйозна робота із пластикою та вокалом. А через тіло розкріпачується й дух.
 
Років із вісім тому я брала учать у школі перфомансу «Мапа». Це був короткий, але важливий період життя. Я усвідомила багато своїх слабких місць. Це вразило. Стало зрозуміло, що в мене до самої себе накопичилося багато запитань, і відповідь на засадниче — чим хочу займатися й ким хочу бути — не була зрозумілою.
 
Були й інші ситуації й роки, які мене дуже змінювали. Три місяці 2007-го, проведені у США, коли лишилася сама в іншому просторі й серед інших людей. У таких обставинах починаєш краще розуміти, хто ти. Мабуть, упродовж життя людина має ставити найголовніші запитання: ким я є й чи цікава сама собі? Це добре — бути цікавим для когось. Але якщо розумієш, що недопрацював сам для себе й собі не цікавий, це створює неймовірний дискомфорт. Але все це — в людській голові. Якщо намагаєшся шукати, в певний момент щось ніби клацає — і розумієш, що свідомість, як театральні лаштунки, розсувається. Тоді обрій, який здавався дуже вузеньким, ширшає і стає фактично необмеженим.
 
— Чи траплялися в житті люди, які допомагали розсувати ці лаштунки свідомості?
 
— Трапляються щодня. У колективі видавництва є такі неймовірні люди, в яких постійно чогось вчуся. До прикладу, Катя Міхаліцина — вона прекрасний автор, редактор, перекладач, комунікатор, без неї все спілкування і з українськими, і з іноземними авторами було б далеко не таким якісним. Насправді про кожного з наших «левів» можу говорити дуже довго — і про тих, хто творить дизайн, і про тих, хто промоціює книжки.
 
 
А ось яка зустріч колись стала для мене доленосною, то це з Дарією Цвєк. Вона була вже дуже поважного віку, коли ми познайомилися, але мені було важливо усвідомити, що людина, попри вік, не приречена на старість. Вона залишалася цікавою й потрібною, мала дивовижне відчуття власної гідності. Це надзвичайно, коли бачиш, яким життєлюбом залишається людина в 90 років, як вона передає цю енергію іншим і, розуміючи скінченність земного життя, бореться за кожен день. Попри те що тремтять руки, друкує на машинці бодай аркуш щодня.
 
У США неоціненним було знайомство з Аскольдом Мельничуком. Він відкрив для мене світ людей, які є абсолютним світлом, що віддають себе іншим і роблять це навдивовижу легко. Важливим було знайомство із Вірком Балеєм — чудовим диригентом і багаторічним товаришем Юрія Іллєнка. Та й сам Іллєнко — неймовірна глиба й харизма — також мав вплив на моє життя. Віктор Морозов і його донька Мар’яна Садовська, які дуже багато роблять для нашої країни. Але головне — вони такий енергетичний ресурс, біля якого хочеться хоч трохи побути, щоб мати натхнення працювати далі. Гадаю також, що дуже важливо створити таке собі кумулятивне середовище, коли об’єднуєш і знайомиш багатьох людей, які, можливо, без тебе не мали б причини перетнутися й творити разом.
 
«Видавництво Старого Лева» — це такий простір, де перетинаються різні люди, починаючи щось нове, з’являються нові творчі тандеми. Ось щойно спілкувалися з харків’янкою Юлею Піліпчатиною, яку ми фактично відкрили для українського ринку. Перша книжка з її ілюстраціями вийшла в Україні саме в нашому видавництві, й тепер Юля дуже затребуваний художник. Настя Стефурак прийшла до нас студенткою, ми видали її дипломну роботу, а тепер вона надзвичайно популярний ілюстратор.
 
Абсолютною зіркою став Андрій Маслюх, який переклав з італійської маленьку повість «Мій дідусь був черешнею» Анджели Нанетті, що її ілюструвала Настя. Тепер Андрій переклав дуже серйозну роботу — «Самотність простих чисел» Паоло Джордано. І всі побачили, який Андрій самородок і життєлюб і яка в нього незвичайна доля. Через фізичні обмеження йому складно пересуватися, але він дивовижно харизматичний і добрий, вміє ділитися й віддавати.
 
Ми працюємо для себе, але одночасно розуміємо, що робимо це для інших. Бачимо, як ростуть та змінюються наші читачі, й видавництво росте разом із ними. І це наше найважливіше завдання: читацька аудиторія розвивається так швидко, що видавництво має встигати і навіть іноді трішки випереджати, щоб бути цікавим. Не маємо права ні зупинятися, ні пригальмовувати. Дай Боже, нам у цьому сил і довгого дихання.
 
 
Вам може бути цікаво
Фінн-Олє Гайнріх: Завдання письменника — торкатися непростих тем, які хочеться оминути у власному житті
Арт-студія «Аґрафка»: Прокладати містки між епохами ілюстрацією – найцікавіше завдання
Ніколя Матьє: «Діти їхні» — роман, що став книгою поколінь
Будуючи стіни, не забувайте про мости, а налаштовуючи мости – про стіни, – Вахтанґ Кебуладзе
Про унікальність Річардаса Ґавяліса і «Вільнюського покеру»
Ольга Войтенко: Дуже багато досвідів ми беремо з книжок
stary_lev Стежити
дописів читачів