Мар’яна Савка: «Комусь твої вірші можуть стати ближчими, аніж тобі»
Її вірші зіткані із багатої палітри почуттів, які здатне переживати жіноче серце. У них переплетені трепет та енергія, відвертість та недомовленість. І вони завжди є мандрівкою.. Мандрівкою, яку читач здійснює у себе, супроводжуваний образами та підказками, які закодувала автор у своєму поетичному сюжеті.
Чутливий «нерв» української поезії Мар’яна Савка ділиться своїми міркуваннями про поетичні майстерні, вагу слова, пригадує, коли вперше відчула себе поетесою та про те, як живуть вірші після написання.
Про вплив акторського та театрального середовища
Молодіжний вплив на мене мав театр Леся Курбаса і режисер Володимир Кучинський, надзвичайно загадкова особистість і дуже глибока. Згодом знаковими моментами стали зустріч із Володімєжем Станєвським і з Юрієм Ільєнком.
Я була присутня на перших знімальних днях стрічки «Молитва за гетьмана Мазепу», готувала матеріал для газети «Поступ», який називався «За що варто вбити Юрія Ільєнка?». Ільєнко справив на мене колосальне враження. Це був надзвичайно сильний чоловік. Коли помирав, кажуть, що його сини його підняли і він помер стоячи. Це був його заповіт, який свідчив, про дивовижну міць духа цієї людини. Один із циклів у моїй книжці, присвячений Ільєнку, він називається «Вакаційний синдром».
Момент коли відчула себе поетесою
Відчуття поетичної місії до мене прийшло з усвідомленням сили слова, його впливу. Це було на зорі української незалежності, коли я писала дуже патріотичну лірику. Писала неймовірно щиро. Пригадую, це був 1989 рік. Я написала у віршах «Сповіль до Тараса Шевченка». Цей вірш сколихнув якусь частину суспільства, бо був надрукований у пресі та в діаспорі. Я читала його на величезний зал, зал театру «Березіль» у Тернополі, який був повністю заповнений людьми.
Під час читання відчувала, що «вібрую», я стала неймовірним резонатором. Цей вірш читала так, як згодом ніколи більше в житті не читала жодну поезію. В якийсь момент зал піднявся і люди почали передавати синьо-жовте полотнище. Це був екстаз. Це був той момент, коли ти розумієш, що слово має неймовірну дію на людей.
Потім в період декадансу, дев’яностих років, коли ми вже були постмоденістами, а не українськими патріотами, ми писали вірші під впливом «Бу Ба Бу», з карнавальними мотивами. Це був період суспільної депресії, відтак існувала потреба переключитись на щось зовсім інше.
Тоді радість та насолоду від читання своїх віршів я отримувала під час перших фестивалів, які в цей час почали зароджуватись. В мене було присутнє усвідомлення себе на сцені як людини, яка читає свою поезію. Я почала слухати себе з середини і отримувати задоволення від цього «прослуховування». Тоді я страшенно боялась говорити з авдиторією, тому казала: я нічого не розповідатиму про себе, а почитаю вірші. Відтак, вся моя відвага йшла на читання. В цей момент я себе відчула поетом.
Коли я читаю вірші, то компенсовую те, чого не отримала, не віддавши своє життя театру. Тому я люблю перфоменси, люблю коли на сцені є музика.
Про процес написання віршів
Коли я пишу вірші, то отримую неймовірне задоволення. Який спосіб любити себе може бути кращим? Писання віршів неможливо ні з чим порівняти. Вірші – це насправді послання любові людям, котрі потребують цього. Але коли ти пишеш, ти про це не думаєш. Ти можеш потім це трактувати, особливо, коли отримуєш приватні відгуки. Ніколи не знаєш про що пишеш. Я переконана, що в нашій мові є універсальні коди цінності і закладені сюжети. Поет просто в якийсь момент може знайти цей ключ. Воно само приходить. Якоюсь фразою, якоюсь кількістю слів і ти розумієш до цієї кількості слів наступними будуть саме такі слова і ти усвідомлюєш, що їх неможливо поміняти місцями, бо вони саме так приходять.
Коли не пишу, я розумію, що я не поет, бо я в цей момент не пишу. Коли ж творю, що відчуваю: так це воно.
Життя віршів і їхні пошуки адресатів
Вірші живуть окремим життям. Після написання вони мандрують. З цього моменту вони вже не твої. І комусь вони стають навіть значно ближчими аніж тобі. Мені часто доводить чути на різноманітних літературних читаннях та презентаціях: як ви знали, що цей вірш про мене? Це якраз є універсальні речі, яких ти знати не можеш.
Я не люблю конструювання віршів. Я знаю, що є письменники, які так творять. Мені ж простіше не писати певний час, аби згодом все само прийшло, аніж намагатися витягнути з себе щось і сконструювати.
Про шлях віршів до читачів
Я думаю жоден письменник в Україні не може похвалитись тим, що дійшов до своїх читачів. Всіх потенційних людей, які могли б прийняти його слово за своє. Якби існували якісь промоакції, на кшталт: прочитай вірш і станеш щасливим, – то можливо це спрацювало б. Я думаю це була б ідеальна картина. Але я не впевнена, чи є в цьому потреба. Людина вибирає собі те, що їй потрібно. І її вірші її знаходять.
Зараз вірші знаходять людей в значно простіший спосіб. Скажімо, через Інтернет, різні блоги, соціальні мережі. В такий спосіб, заходячи на певний ресурс, ти бачиш вірш і твоєю спонтанною реакцією є прагнення його прочитати. Таким чином вірші отримали значно більшу авдиторію. Це також гарний спосіб здобувати нових читачів.
П.С. Поезія не мусить виходити стотисячними накладами. Але люди читають, чекають поезію і навіть вимагають.
Роксолана Савчин
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно