Мар’яна Савка: «І українці, і росіяни мають зробити свій цивілізаційний вибір»
Бути поетом – це великий Дар. Мар’яна Савка, одна з колишніх Усамітнених Графоманок, авторка вишуканої зрілої поезії, зовсім несподівано знайшла себе в іншій іпостасі. Іпостасі видавця. Її дітище, виплекане з любов’ю, за понад 12 років переросло у поважне львівське «Видавництво Старого Лева». А наприкінці минулого року навіть встигло заявити про себе на увесь світ на книжковій виставці у Болоньї. Саме їхня книга «Зірки і макові зернятка» зуміла потрапити в одну з номінацій. Із тисяч інших книг! Однак такі перемоги – радше всупереч, ніж завдяки.
Мар’яна Савка розповіла газеті «Час і Події», чому в Україні немає аналогу польського Інституту книжки, чому закупівля книг через бібліотеки потребує кардинального реформування та чому українському авторові так важко дійти до іноземного читача.
- Ви – поет, прозаїк, письменник і, насамкінець, видавець. А ким ви себе насамперед відчуваєте?
- Я, напевно, передусім – видавець і співзасновник «Видавництва Старого Лева». Для мене видавництво – не тільки професія, це значно більше, ніж робота. Це – основа мого життя. Насправді мені з дитинства дуже хотілося займатися такою справою, яка б залишала слід – і в моєму житті, й у житті суспільства. Якщо ти пишеш вірші – то це інтелектуально-емоційне задоволення. А коли створюєш книги, то ця інтелектуально-емоційна складова зберігається, але додається ще й матеріальний продукт – книга. А крім того, дитяча книга – це те, що поступово змінює суспільство зсередини. І в мене впродовж тих років, поки я займаюся видавництвом і саме дитячою літературою, з’явилося переконання, що нашу країну (вважаю, що це моя, зокрема, місія) ми можемо змінювати, впливаючи на дітей, даючи їм ті книги, на яких вони виростатимуть небайдужими, щирими українцями і, водночас, справжніми європейцями. Я сама – людина широких поглядів, не люблю обмежень. І хочу, щоб діти нашої країни зростали вільними людьми. Всі вони – дуже різні, виховуються в різних соціокультурних середовищах. Та головне, щоб у них були єдині базові цінності: людинолюбство, повага до свого роду і до своєї держави, здатність толерувати думки інших.
- Себто, книга може й стати тим об’єднуючим чинником?
- Книга якраз і несе в собі важливі для цілого суспільства цінності, які дитина пізнає з раннього дитинства. Скажімо, в казках вона вже вчиться пізнавати добро і зло. Книга має зростати разом з дитиною і розмовляти з нею про те, ким є людина, яке її людське призначення, чого варто прагнути, як долати труднощі, як самовдосконалюватися. Мені дуже важливо, щоб діти виростали активними творчими людьми. Важливо, щоб книги виховували відповідальність. Бо коли дитина буде відчувати відповідальність не тільки за себе, а за всіх і за світ, у якому живе, це буде корелювати її вчинки. Книги дозволяють дітям через літературні приклади усвідомлювати досвід цілого суспільства.
- Але як у вік комп’ютерів і телебачення привчити дитину до читання?
- Діти дуже люблять брати приклад з інших дітей. Нашими найвірнішими партнерами у промоції є дитячі бібліотеки. Коли дитина потрапляє у середовище дитячої бібліотеки, коли інші діти захоплено переказують їй сюжет книги, інтригують, вона починає думати: «А може, у цьому дійсно щось є?» – і мимоволі починає читати. А є ще такі книги, які пробуджують інтерес до читання великої кількості дітей. Це так звані «книги моди». Сучасні діти «перехворіли» «Гаррі Поттером» чи книгами Стефані Маєр, і у багатьох із них прокинувся інтерес до читання. Дитина, яка не знає, про що там йдеться, вже не «в тренді». Далеко не одразу були створені фільми за цими книгами, тому велика частина дітей читала їх, аби «не випасти» з цього своєрідного дискурсу.
- А які книги «у тренді» зараз?
- Мені здається, що книга, яку ми нещодавно видали – «Напівлихий» Саллі Ґрін, може стати новим трендом. Не знаю, як це вдалося англійським видавцям – Penguin Books, але вони продали право на видання цієї книги вже у 47 країн ще до її виходу! Це якийсь такий карколомний маркетинговий хід. Наше видавництво отримало право на український переклад, його здійснив Віктор Морозов – до речі, чудовий переклад.
На виставці в Болоньї «пінгвіни» зосередили більшість своїх маркетингових заходів саме на цій книзі, з чого можна було зробити висновок, що вони роблять на неї дуже високу ставку, отож, книга має всі шанси стати бестселером. Тим більше, що це – частина трилогії. А через два роки вийде голлівудський фільм, який зараз саме знімають.
- Це все – частина маркетингу. Зрештою, «Оскар» – це той самий маркетинг.
- Так, звичайно. Все, що стосується книжкового маркетингу, ми проходимо методом власних проб, помилок та інтуїтивних проривів. І нам це непогано вдається. Але у них це все дуже серйозно розвинуто. Ми можемо хіба для себе брати якісь моделі. Інша справа: те, що працює там, не обов’язково спрацює тут – адже ми розвивалися різними темпами, різними векторами. Наш книжковий ринок існував у певному вакуумі. Навіть на польському чи російському книжковому ринку діють інші закони.
До речі, ми для них вже починаємо бути помітними і щось означати. Для прикладу, правовласники книги Саллі Грін були дуже здивовані, що з усіх закордонних видавців, які купили право на видання, наша українська версія надійшла їм першою – вони оцінили і нашу оперативність, і високу поліграфічну якість. Так само вони були приємно здивовані темпами продажу книги в Україні, значно вищими, аніж вони очікували.
- «Зірки і макові зернята» Романи Романишин та Андрія Лесіва отримали престижну нагороду «Opera Prima» на конкурсі Bologna Ragazzi Award 2014. Що вам дала ця перемога?
- Номінація «Opera Prima» й увага до України через політичні події були тими двома найважливішими чинниками, котрі пробили «стіну» між українським книжковим ринком і західним. І першим, хто купує права на цю книгу, є французьке видавництво Еditions Rue du monde. Вони також зацікавилися ще кількома нашими книгами. Загалом, ми маємо понад два десятки видавців, які зацікавилися нашим продуктом. Не знаю, скільки з них справді куплять права, але вже факт, що це – серйозно і що велика зацікавленість справді є. Ми починаємо опрацьовувати всі ці домовленості і дуже сподіваємося, що буде ще й позитивний результат.
Ми розуміли, що цього року увага до України буде зумовлена революційними подіями та анексією Криму. До нас приходило дуже багато людей, які висловлювали нам свою підтримку. Зараз дуже складна ситуація, але Європа справді готова підтримувати Україну. Багато різних фондів свою роботу переорієнтовують так, щоб Україна опинилася серед їхніх пріоритетних напрямків. Це дуже важливий і відповідальний момент.
І те, що книга потрапила до номінованих книг – це вже перемога. В одну номінацію входять тільки чотири книги серед неймовірної кількості книг, поданих на конкурс! Там же був практично весь світ. Я навіть не знаю, чи є якась країна, яка б не була представлена у Болоньї.
Наш стенд у Болоньї був дуже виразним. Ми отримали багато компліментів. Всі бачили, що це – книги з України. Ми зробили дизайн стенду з ілюстраціями «Зірок…». А іншу стіну покрили картою України – з нашого нового видання, яке скоро вийде друком.
Ці «Карти» – унікальний видавничий проект польського подружжя Олександри і Даніеля Мізелінських, які створили атлас світу для дітей. Як не дивно, там не було карти України. У нас не було іншого виходу, як створити разом з ними карту України. Ми цю книгу переклали українською, а поляки тепер будуть її разом з українською картою пропонувати у польському виданні. Але я переконана, що зараз абсолютно всі видавці захочуть мати цю карту з Україною, бо це стало дуже важливо для багатьох.
- Українські видавництва поволі освоюють іноземні ринки. Натомість, українські автори часто скаржаться на те, що їм досить важко потрапити до іноземного читача.
- Українська держава, на жаль, за всі роки незалежності не виробила стратегії, яка була б спрямована на культурний розвиток усієї країни і яка мала би цілісне бачення, цілісну концепцію гуманітарного розвитку країни.
На жаль, ми дуже багато втратили. Ми втратили неймовірну кількість часу. Усі попередні уряди (не знаю, як буде з цим, побачимо), нібито, намагаючись вирішувати економічні проблеми, завжди відкидали на маргінес питання культури. Зрештою, у нас же не розвивається кіно, животіє театр, музика, переживають великі труднощі і часом повний занепад музеї і бібліотеки. Книга, оскільки це не такий затратний бізнес, як кіно, і не такий дотаційний, як музеї, живе зусиллями самих видавців і споживачів.
Кожна країна, котра себе поважає, підтримує книжкову сферу. Перше – це планові закупівлі для бібліотек, фонди котрих постійно поповнюють новими книгами. А це означає, що видавці, котрі є на їхньому ринку, мають певність у тому, що вони, створивши потрібну книгу, продадуть великий тираж для бібліотечної системи й одразу отримають кошти на створення інших книг. Друге – це фінансування промоції. Скажімо, дитячі автори постійно мають зустрічі у школах, за це вони отримують гонорар, це фінансує держава.
В Україні закупівля книг для бібліотек проходить через тендери, які часто не є справедливими. Українським бібліотекам потрібно давати значно більше повноважень, аби вони могли розпоряджатися коштами самостійно і могли формувати списки потрібної літератури, залежно від того, що їм потрібно на даний момент. Бібліотеки знають свого читача, знають, що він потребує найбільше. В такій системі не можна видати книжку якогось політика, державним замовленням забезпечити нею всі бібліотеки України, тому що він так захотів. Я вже не кажу про книгу Януковича, якої ніхто не бачив, з гонораром 16 мільйонів гривень, що становить річний бюджет немалого видавництва.
На жаль, у нас немає такої інституції, яка би підтримувала видання української літератури за кордоном – як Гете-інститут, Британська рада, Fili, Французький культурний центр, польський Інститут книжки. Інколи видання українських книг підтримують закордонні інституції: у Німеччині це Фонд Роберта Боша чи Фонд Генріха Бьолля. При Фонді Роберта Боша, зокрема, діє програма VivaVostok, яка підтримує не стільки книги, як зустрічі з авторами зі східноєвропейського регіону.
А Польща ще ж, крім Інституту книжки, має у Києві Польський Інститут! Польща – це і є зразок того, як суспільство переорієнтувалося саме на розвиток культури і як воно виграло від цього. Маючи ці дві організації, поляки створили чудовий ґрунт для того, щоб видавець, який хоче видати книги польських авторів в Україні, отримав підтримку від Інституту книжки, і привіз польського автора для промоції – на кошти Польського інституту. В Україні такого нема. До речі, до нас підходили видавці-іноземці і питали, чи нема у нас подібної структури. Адже вони тоді б значно легше приймали рішення на користь купівлі прав на твори невідомих їм українських авторів.
- Можливо, ініціатива має йти саме від видавців, адже від держави створення подібної структури можна і не дочекатись?
- Ні, думаю, що це, все-таки, має бути поштовх від уряду. Але мені здається, що зараз, коли ні на що немає грошей, і на культуру насамперед, це нереально буде зробити. На найближчі п’ять років я б не була такою оптимістичною у своїх оцінках. Але, коли до цього нарешті дійде, думаю, що правильно зорієнтовані державні структури повинні опертися на підтримку видавців у створенні такої структури. Бо вже певний досвід існує, адже у нас є певні видавництва, які напрацювали зв’язки з французьким ринком, німецьким, англійським.
- До речі, ми з Польщею стартували майже однаково. Були часи, коли українці навіть жили значно краще, ніж поляки. Втім, кожна з країн по-різному скористалася своїм шансом. Поляки інвестували, насамперед, в освіту та культуру. Як і Японія свого часу.
- Можливо, причина у тому, що польське суспільство завжди було досить сильно консолідоване довкола однієї релігії, однієї мови і національної ідеї.
- Як-от, «єстем поляк»?
- Так, «Jestem рolakiem». У них немає мовної проблеми, яка є в Україні, у них немає поділу суспільства на регіони різного тяжіння, як у нас – коли Захід тягнеться до Європи, а Схід – до СНД.
Крім того, це монолітне, релігійне за своєю суттю, суспільство дало шанс владі не бути такою корумпованою, як в Україні. Все-таки, такої корупції, як тут, там не було. Якби «відкатати» це все до початку 90-х і уявити, що ми будуємо це суспільство…
- Так, зараз на вулиці – ніби ті самі 90-і…
- Так воно зараз і виглядає. Весь світ пішов вперед великими семимильними кроками. А нам тепер треба не просто бігти, а, захекавшись, на всіх парах летіти, щоб наздогнати втрачене. Але, думаю, це все цілком реально. Адже зараз – унікальний момент, тому що світ до нас відкритий. Так стається, що на тлі трагічних обставин в України знову з’явився великий історичний шанс – вирівняти свій шлях. Шанс, якого ще кілька років тому не було. Я часто мучуся думками, чому саме такою дорогою ціною. Але розумію, що потрібне було хірургічне втручання. Бо коли кістка зростається неправильно, її треба ламати і складати по-новому.
- Чому вже вкотре наша нація об’єднується перед загрозою зовнішнього ворога? Невже інші сценарії не діють?
- Не знаю. Це якась міфологема, напевно. Але в нас було багато і внутрішніх ворогів. Скільки часу суспільство існувало не у своїй моделі! Українці завжди тяжіли до самостійності, але постійно потрапляли не у свою модель: замість бути господарями – були підніжкою чужої держави.
Нам завжди дуже бракувало сильної політичної еліти, людей, котрі були б реальними провідниками народу і взяли б на себе велику відповідальність за все, державотворчими ідеями яких були б ідеї цілої Великої України.
- Чи має Україна шанс отримати президента, який зуміє об’єднати українців?
- Я буду голосувати за того президента, який найбільше проявлятиме себе як президент-інтегратор і сповідуватиме ідею формування нової політичної нації на основі взаємної толерантності між народностями, релігіями і соціокультурними середовищами. Мені здається, зараз визріває зовсім інша модель суспільства, ніж вона могла бути нами оцінена, скажімо, ще років зо десять тому чи навіть п’ять.
- Наскільки можливо об’єднати Схід і Захід України, при цьому не переходячи на офіційну двомовність?
- Думаю, що це цілком реально. Але реально лише у тій ситуації, коли людина, яка візьме на себе цю місію, опиратиметься на команду чесних людей, котрі не будуть заплямовані корупційними схемами, брехнею, і котрі створюватимуть систему нових цінностей для цілого суспільства. Така система вже давно обговорюється різними інтелектуальними групами нашого суспільства. Є середовище середнього класу, що гуртується довкола різних бізнес-шкіл чи довкола певних освітніх структур, яке шукає спільні точки дотику для людей на Сході чи Заході. Мені здається, що такі точки є. Зараз, щоби виграти, треба багато що відпустити. Відпустити ситуацію з мовою – зовсім не означає вибрати двомовність. Просто примус завідомо буде програшним варіантом. Громадяни мають здійснювати вільний вибір. Завдання державної ідеології – донести до людей, що українська мова є важливим чинником ідентичності, насамперед, у ситуації з Росією. І важливим ідентифікатором. Українська мова повинна асоціюватися з цивілізаційним вибором загальнолюдських цінностей, бо це мова тих, хто проти насильства, проти війни. А ситуація зі зовнішнім агресором, мені здається, навпаки, суспільство консолідує. Ми почали відчувати більше людей.
Я, до прикладу, взагалі не розуміла, що таке Одеса. Бо це місто мені здавалося за духом зовсім іншим, ніж Львів. А зараз виникло стільки точок дотику з Одесою! Ну і що з того, що вони розмовляють російською мовою? Це насправді не найбільший гріх у цьому суспільстві. Але вони сповідують ті ж європейські цінності, що й ми. Вони хочуть бути вільними людьми, хочуть спокійно розвиватися у напрямку Європи, яка також має певну систему, певний соціальний захист, інший рівень освіти. Не всі, звичайно, але в Одесі виявилося багато активних людей.
І тепер мені здається, що одесити дуже до нас, львів’ян, близькі. Ми, до речі, зараз організовуємо дні львівської поезії в Одесі. Будемо там у квітні, потім – у червні. Також видаємо книгу одеситки Зої Казанжи, причому, будуть книги і російською, й українською мовами. І це також якийсь такий об’єднавчий момент.
- Це книга справжньої української патріотки.
- Так, справді, вона – великий патріот, чудова і неймовірно діяльна людина, громадський діяч, до речі, прекрасно розмовляє українською. Оксана Думанська, львів’янка, переклала цю книгу українською, а Даша Ракова, харків’янка, зробила ілюстрації.
- Українські письменники, які пишуть і друкуються, здебільшого, в Росії, але є патріотами своєї землі, зараз опинилися в неоднозначній ситуації. Їхню діяльність, зокрема, обіцяли бойкотувати їхні російські колеги, серед яких і фантаст Сергій Лук’яненко.
Це якась шовіністична зашореність, яка не має якоїсь професійної чи жанрової прив’язки. Без різниці, чи це письменник, чи шахтар… Це все – наслідок потужного впливу пропутінської пропаганди. Серед письменників у всі часи були і чесні люди, і співці режимів. Мені шкода, бо це люди, які мали б значно більше бачити і чути. Це дуже нагадує часи сталінських репресій і те, як «таварісч» Сталін роздавав своїм улюбленим письменникам квартири, різні нагороди, а інших просто ліквідовував, абсолютно не задумуючись над тим, що це ж люди.
- Але ж Андрій Макаревич мало того, що не підтримав Путіна, але й висловив однозначну підтримку українцям. Хоча міг змовчати.
- Макаревич – людина світу. Він не міг би зробити інший вибір – тоді це був би не Макаревич. Коли ми говоримо про нові цінності, то це однаково актуально як в Україні, так і в Росії. На виставці в Болоньї до мене підходили росіяни і казали: «Нам справді дуже-дуже прикро і боляче, і соромно за агресію Росії. Ми ще в гіршій ситуації, ніж ви. Тому що ви боретесь у своїй країні, на своєму місці. А ми – в ситуації чужинців у власній країні». Думаю, ситуація, яка склалася у нас в країні, яка все розколошматила, розворушила всі «осині гнізда», так просто не закінчиться.
Ви пам’ятаєте, скільки в Москві вийшло людей на Марш миру? Ці люди ж нікуди не поділися. Вони не поміняли свої погляди. Завтра вони не прокинуться путінськими агентами. Вони – це люди, які зсередини ламатимуть систему. Це – однозначно. Вони також мають право на цивілізаційний вибір. І коли ми кажемо про Росію як агресора (нехай навіть цієї Росії більше), ми знаємо, що є ще інша Росія. Росія нормальних людей. В Україні також багато людей перебувають на рівні пітекантропів, а не вільнолюбних проєвропейських людей.
- Ви свого часу закінчили філологію, а згодом – театральну студію при театрі імені Леся Курбаса. Мріяли стати актором?
Так. Це, до речі, був перший запис у моїй трудовій книжці. У цьому театрі я працювала близько двох років. Але у цій сфері у мене нема якихось особливих здобутків. Мені завжди подобався і танець, і пісня, і театр. Мій батько – театральний режисер, тому я на сцені фактично виросла. Моєму батькові зараз вже 75 років (правда, йому ніхто не дасть цих років), він мешкає у Тернополі і далі «хворіє» театром, займається, здебільшого, зі студентами, створив театр «Новий Світ». Працюють в екстремальних умовах, не мають свого власного приміщення. Але це для нього є істинно справжнім життям.
Я можу бути хіба актором театру одного автора – себе самої (усміхається – ред.). Я люблю бути на сцені, спілкуватися з глядачем, але значно впевненіше мені займатися книжками.
- Це й зараз досить ризикована справа. Складно було починати?
- Насправді це було абсолютним безумством, тому що тоді у нас не було жодних передумов для створення такого бізнес-проекту. Не було ні коштів, нічого. Була ідея, було бажання, була воля до цього. Той шлях, який ми подолали, дуже непростий. У 2002 році ми вже почали видавати книги. Це вже 12 років! Час від часу ми були на грані дуже великих проблем, закриття. А крім того, ми виявилися абсолютно не захищеними від дефолтів, зміни курсу гривні. Це все було дуже відчутно, але щоразу так ставалося, що якісь ангели нам допомагали і витягували нас.
А в 2010 році ми почали співпрацю з інвестором – нашим партнером, мережею концептуальних ресторанів «!Фест». І з цього моменту почався новий етап. Ми отримали певну інвестицію на розвиток. Під’єдналися до значно потужнішої структури. І я вважаю, що головним потенціалом було відчути цю велику енергію великого успішного бізнесу і почати працювати по-новому. Останні два роки почали експансивний рух вперед. Почали втілювати в життя досить ризиковані, сміливі ідеї. І це дало результат! Ми якось непомітно перетягнули себе на інший рівень, на вищий щабель.
- У видавництві ви займаєтесь, радше, творчою стороною, ніж управлінською?
- Я, звісно ж, не займаюся цифрами, натомість, завжди займалася створенням продукту, загальною стратегією нашого розвитку, промоцією.
- Як ви обираєте, яку книжку можна пускати у друк, а яку – ні?
- На рівні інтуїції насамперед. Що у мене є, так це хороша інтуїція. Я добре відчуваю книги, причому, водночас виконую функцію художнього редактора, затверджую ілюстрації, дизайн. Скільки разів переконувалась, якщо мені щось не сподобалося, то потім воно дає свій негативний результат. І навпаки. Хоча, звичайно, треба багато всього зважувати, опираючись не лише на інтуїцію, але й на дослідження ринку.
Можна вважати, що я, крім того, що є творчою одиницею, ще й муза цього видавництва. Мені це найкраще вдається. І я дуже люблю всіх надихати (сміється – ред.).
- Під час Майдану ви написали кілька віршів, які розійшлися українським Фейсбуком. Серед них – «Христос без каски»: «Ти просто там стій. І тримай на долоні своїй Запалене місто-свічу, серед снігу і диму, Якщо тебе хтось не впізнає, дай знак, що ти свій, Що завжди стоятимеш поруч з синами своїми»…
- У той період не було іншої емоції, крім болю. У мене всі інші вірші перекрилися. Нічого світлого не написала. Ось тільки зараз почали з’являтися абсолютно мініатюрні вірші. А ці вірші про Майдан були словами, які самі собою написалися. І вірш «Мій Господи, ти, наковтавшись прогірклого диму», і «Пливуть гроби по морю, як човни» – не знаю, скільки разів був цитований, і скільки разів його зачитували і на радіо, і на телебаченні. Просто люди шукали слова, і слова прийшли ось у такий от спосіб. Мене запитували, чи дам дозвіл їх десь друкувати. Я сказала: ці вірші мені не належать, хочете друкувати – друкуйте. Я не буду зберігати жодних копірайтів на цих віршах. Знають, що я написала, і цього мені достатньо.
- Кажуть, письменники у якийсь момент перестають належати собі, а належать народу.
- Так і вірші перестають належати авторові. Вони починають жити своїм самостійним життям. У мене таке бувало, що люди, котрих зустрічаєш вперше в житті, починають розповідати якісь історії, пов’язані з твоїми віршами. І, виявляється, що це для них було чимось сокровенним…
Зоряна Франко
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно