Маленька книжка про маленького хлопчика і його тата
Ульф Старк написав повість про хлопчика Сікстена в 1987 році, в 1994 у Швеції по книзі зняли фільм з однойменною назвою, сценарій до нього написав теж Ульф Старк. А писати він вміє про самі складні проблеми просто і ясно таким чином, що зрозуміло навіть дорослим.
Сікстенові батьки розлучилися, тож тепер хлопчик із татом живуть лише вдвох і щосили намагаються вдавати, що їм дуже весело. Але Сікстен вже втомився від цього прикидання і від татової опіки. Та добре, що в Сікстена є найкращий друг Юнте, а в того — чудові ідеї, як переключити татову увагу на когось іншого. Хлопці починають шукати йому... нову симпатію. Що з усього цього вийде, адже татові, здається, байдуже до жінок?
Книжку видано за підтримки Шведської ради з питань культури KULTURRÅDET.
Уривок
ЙОМУ ТРЕБА ЗНАЙТИ СОБI ДРУЖИНУ
Сікстен знає, де шукати Юнте.
Він у свого приятеля Сліпого Свена. Юнте любить заходити туди після занять, говорити на дорослі теми і дивитися кіно.
Сліпому Свенові п’ятдесят років. Він тримає невеличку крамничку, що зветься «Тютюн та відео». Юнте йому в усьому допомагає. Скажімо, виставляє рядами консервні бляшанки і пачки з цигарками. Насипає в коробки на полицях всілякі лагоминки і рахує гроші.
Юнте подобається допомагати. А ще він любить кіно.
У комірчині Сліпого Свена за крамничкою він може дивитися його скільки завгодно.
— Привіт, Свене, — кричить Сікстен, заходячи в двері. — Це Сікстен. Юнте тут?
Сліпий Свен обертається від полиці з французькими фільмами. Він перекочує губами сигару в куточок рота й дивиться на Сікстена своїми сірими невидющими очима.
— Він у комірчині, — відповідає Свен. — Іди туди. Тільки не сидіть там довго. Бо сьогодні до мене в гості прийде жінка.
У комірчині темно. Там витає запах хтозна-колишнього диму. І так тісно, що ледве вистачає місця для телевізора та двох крісел.
В одному сидить Юнте.
— Сідай, — каже він і киває на друге. — Зараз побачиш кохання.
Потім Юнте натискає на пульті кнопки, поки знаходить те, що хоче показати.
— Бачиш? — шепче Юнте. — Вони просто дивляться одне на одного. Їм не треба нічого говорити. Бо для них немає нікого іншого в світі. Оце таке кохання, Сікстене. Воно схоже на розмову подумки.
Вони ще трохи дивляться. Сікстен бачить чоловіка й жінку, що стоять, притулившись одне до одного. І йому на думку спадає Емма.
Потім Юнте вимикає телевізор і каже:
— Ходімо до мене.
Удома в Юнте вирує життя. У великій кімнаті його малий братик тренується розвертатися на скейті. Він їздить між прасувальною дошкою, де тато прасує випрану білизну, й мамою, що розбирає на підлозі шкарпетки. А у дитячому манежику перед телевізором щось голосно поспівує його сестричка.
— Привіт, Сікстене! — гукає тато Юнте.
А мама, коли вони її минають, махає їм шкарпеткою. Вони заходять до кімнати Юнте. Кімната затишна. На одній стіні висить фотографія Бетховена — та, де в нього скуйовджене волосся, — і Мадонни в корсеті. На письмовому столі стоять шахи, глобус і друкарська машинка. Біля незасланого ліжка — аудіосистема.
— Пограємо в шахи? — питає Юнте і прибирає із столу якісь папери.
— Ні, — відповідає Сікстен. — Не можу. Мені треба бути вдома, коли дзвонитиме тато.
Юнте сідає за письмовий стіл. Він морщить лоба.
— Так не годиться, — каже він. — Ти ніколи собі не належиш. Невже він думає, що ти мала дитина?
— Не знаю, — мимрить Сікстен. — Такий він уже є.
— Просто йому треба одружитися, — каже Юнте.
— Навіщо?
Сікстен витріщається на Юнте. Але Юнте відводить очі. Він дивиться на Мадонну, бо вона для нього найкрасивіша жінка в світі.
— Йому треба одружитися зі справжньою жінкою, — каже він.
— Ет, викинь це з голови, — каже Сікстен. — Він не хоче одружуватися. Він уже був одружений.
Але Юнте не з тих, що поступаються.
— Тоді він дасть тобі спокій, — веде своєї він. — Бо матиме інші клопоти. І тобі не доведеться весь час бути біля нього.
— Йому байдуже до жінок. Справді, — каже Сікстен.
— Просто він не зустрів підходящої, — каже Юнте.
Потім він обертає глобус. Так ніби хоче показати на ньому підходящу для тата жінку.
— А як йому її зустріти? — питає Сікстен.
— Ми щось придумаємо.
Але цього вечора вони нічого не придумують. Бо Сікстен уже поривається іти додому. Та Юнте хоче, щоб він послухав його новий вірш. А той вірш доволі довгий. Юнте починає налаштовувати мікрофон і крутити ручки на аудіосистемі. Він хоче, щоб голос із гучномовця звучав як належить — цебто був схожий на приглушений голос справжнього поета.
Сікстен усідається на ліжку зручніше і чекає.
— Вірш називається «Ніколи», — каже Юнте.
А потім починає читати.
Ніколи я не відчував
гарячих вуст жіночих на своїх губах
вночі, коли бузки цвітуть, мов зорі.
Ніколи кров не закипала в моїх жилах
так, що в небі бліднув місяць.
— Як тобі? — питає Юнте, коли закінчує читати.
— Здорово, — каже Сікстен. — Але мені пора йти.
Сікстен біжить цілу дорогу додому. Бо він поспішає. Уже посутеніло. А він забув повісити випраний одяг.
Тільки-но він відчиняє вхідні двері, дзвонить телефон.
Сікстен знає, хто це.
ТАТО НЕ ХОЧЕ ТАНЦЮВАТИ
Сікстен і тато запізнюються на збори з нагоди закінчення навчального року. Бо Сікстенові довелося ще й сушити одяг, який він учора виправ. Він сушив його феном. На щастя, фен ще не поламався.
— Ти вже скоро? — гукає тато.
— Скоро, — відповідає Сікстен.
Коли Сікстен із татом заходять у клас, там уже співають «Пора квіток надходить». Вони стоять у дверях, а Емма в цей час збирає у всіх квіти, щоб подарувати вчительці.
Емма вбрана в кофтину з торочками й поношені джинси.
Такою Сікстен її ще ніколи не бачив.
— Це від усього класу, бо ми всі збирали гроші, — каже вона вчительці.
— Так, назбирали десять крон, — додає Бобо.
Батьки сміються. Атож, шкільний рік уже позаду, і тепер їх легко розвеселити. І вчительку також. Вона радісно всміхається, притискаючи червоні троянди до своєї квітчастої сукні.
— Дякую, — каже вчителька. — Дякую вам усім.
Аж тут вона помічає Сікстена та його тата, що стоять біля дверей. Сікстен — в одному черевику. А тато — в уніформі водія автобуса.
— А от і Сікстен, — каже вчителька. — Це він намалював цю чудову корову.
Вона відступає трохи вбік, щоб усі могли побачити корову.
Під задраним угору хвостом корови було написано БОБО.
А намальована стрілочка показувала вниз — на невеличку брунатну купку.
— Ось і все, — каже вчителька. — Можете йти купатися й засмагати. Бажаю вам приємних літніх канікул!
І діти підводяться. І разом зі своїми батьками йдуть потиснути вчительці руку. Лише Бобо швиденько вшивається. Арне та Мікаель Бурфош слідом за ним.
— Може, вже підемо? — питає тато.
— Ні, спершу попрощаємося з учителькою, — відповідає Сікстен.
Тато стає в чергу. З самого краю. Перед ним, тримаючись за живіт, стоїть Еммина мама. Потім підходить Емма і стає біля Сікстена.
— Привіт, — каже вона. — Учора було весело.
— Так, — каже він.
— Бачиш, як я вбралася? — питає вона.
— Так, — каже він.
— Я сьогодні теж натягнула на себе, що захотілося. Побачимося згодом на узбережжі?
— Так, — відповідає Сікстен.
Коли Емма та її мама пішли, лишається тільки Сікстен зі своїм татом.
— Це мій тато, — каже Сікстен.
— Та я це зрозуміла, — каже вчителька. — Бажаю вам веселого літа.
— Дякую, — каже тато і простягає їй руку.
— Мама не тут. Вона живе в Данії. І знов одружилася. Тож ми з татом живемо самі. Він водить автобус.
— Он як, — каже вчителька і дивиться на татову уніформу.
— Але замолоду він був боксером, — додає Сікстен. — Тепер йому тридцять дев’ять. Правда ж, це ще не старість?
— Звичайно, ні, — усміхається вчителька.
Тато забув відпустити вчительчину руку. І лише тепер відпускає. До того ж його обличчя стає кольору червоного автобуса.
— Ну, тоді дякуємо вам за все, — каже тато. — Дякуємо, дякуємо.
Він іде до дверей. Сікстен — за ним. Але потім зупиняється.
— Пані вчителько, а ви любите танцювати?
Вчителька мовчки киває головою. І тепер вона здається Сікстенові ще красивішою, ніж завжди.
— Тоді ви могли б разом танцювати, — каже він. — Тато страшенно любить танцювати. А я можу побути сам. Я звик бути сам уночі. Мені це навіть подобається.
— Мені також, — каже вчителька.
Тоді тато тягне Сікстена за руку.
— Ми вже підемо, — каже він. — Вибачте.
Але Сікстен не хоче йти. Йому дещо треба запитати у вчительки. Тоді тато каже, що вийде надвір і почекає його на свіжому повітрі.
— Ну, про що ти хочеш запитати? — цікавиться вчителька.
— Про свій правий черевик, — відповідає Сікстен. — Я думаю, він лежить в ящику для шкільних підручників.
Надвір Сікстен виходить в обох черевиках.
На шкільному подвір’ї тато грає у футбол з Бобо, Арне, Мікаелем Бурфошем та ще кількома хлопцями.
Він веде м’яча, легко обходячи Бобо. Потім підгилює його носаком і підкидає головою вгору.
Хлопці завмирають на місці, захоплені його майстерністю.
— Оце-то клас, — сопе Бобо.
— Ходімо, тату! — гукає Сікстен.
Тоді тато вдаряє по м’ячу, посилаючи його в бік Бобо.
Той приймає удар головою.
— Чудовий прийом, — каже тато.
Потім Сікстен з татом ідуть геть. Вони простують алеєю у затінку зелених дерев. Тато спітнілий і щасливий. Іде і пританцьовує на жорствяній стежці.
— Сікстене, — озивається тато.
— Га?
— Чого це ти згадав про танці?
— Я не знаю. Просто спало на думку.
Тато простягає руки й кружляє в танці — одне коло… друге.
— Хтозна, коли я востаннє танцював. Мабуть, сто років тому.
Сікстен збентежено розглядається довкола. Ген удалині їдуть на велосипедах у їхній бік якісь школярі.
— Мабуть. Але годі вже танцювати, — каже Сікстен. — Який ти подарунок хочеш на день народження?
— Мені однаково, Сікстене. Який завгодно. Тільки б це був сюрприз.
— А я хочу велосипед, — каже Сікстен.
Увечері вони сидять на канапі. Адже тато якийсь час працюватиме вдень, тож тепер вільний. Він міцно обіймає Сікстена за плечі.
Вони дивляться телевізор.
Там показують, як у Норвегії ловлять раків. Зображення періодично мерехтять. Сікстен дивиться на воду. І тоді йому на думку спадає узбережжя та Емма.
Тато дивиться на раків у телевізорі й усміхається.
— Правда ж, нам добре? — питає він. — Нам із тобою добре.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно