Магічний екореалізм «Землі загублених» Катерини Калитко
У рамках 24 Форуму видавців у кав’ярні «Дзиґа» Катерина Калитко презентувала свою збірку малої прози «Земля загублених, або Маленькі страшні казки», що вийшла у «Видавництві Старого Лева». Окрім цього, авторка представила свою фотовиставку світлин, зроблених під час мандрівок різними місцями, у тому числі – Кримом. До закінчення Форуму видавців (до неділі, 17 вересня) можна буде стати власником листівок-світлин та плакатів від Катерини Калитко, пожертвувавши будь-яку суму у спеціальні скриньки. Зібрані за час виставки-аукціону кошти будуть передані «КримSOS» для допомоги дітям кримських політв’язнів.
Центральною темою розмови, яку модерувала перекладачка Анна Вовченко, стала вдячність місцям та людям. Говорили про те, що і як позначається на особистості й робить її собою, за що цінувати і бути вдячними різним досвідам, у тому числі й таким, які здаються важкими чи непотрібними.
«Жоден із наших авторів не робить того, що робить Катерина Калитко – в її текстах війна є протиприродним явищем у прямому значенні слова «природа», – зауважила Анна Вовченко. – Не російсько-українська, Перша світова чи Друга світова – будь-яка війна протиприродна. Земля і війна взаємно впливають одна на одну. Навіть ті кримчани, які перебралися після анексії на материк, після своїх спорадичних повернень додому запевняють, що навіть повітря в Криму змінилося».
«Моє суб’єктивне відчуття – світ погострішав, – говорила Катерина Калитко. – Повітря стало гострим, як скло, ним важко дихати. І дуже болісно це відчувалося 2014 року. Спостерігається загальне людське «зневоднення» у плані психічних ресурсів, не лишилося сил у всіх сенсах. Літературний критик Ганна Улюра дуже влучно окреслила жанр «Землі загублених» – магічний екореалізм. Саме про взаємодію людських базових інстинктів із землею мені, певним чином, і хотілося поговорити у своїй книзі. Здається, дія будь-якої війни – це розбиття цих паралельних зв’язків, знищення дерева пам’яті (за аналогією фільму «Аватар»). Будь-яка війна нівелює сенс і образ того краю, землі, який люди тримали доти в голові. І вони повинні це якось по-новому для себе формувати, віддаючи, в тому числі, своє життя за це».
«Земля загублених» – це багато країн одночасно, її дуже складно віднести до якоїсь конкретної території. «Мені хотілося створити у «Землі загублених» притулок для тих, хто немає куди йти, – продовжувала письменниця. – Для тих, хто шукає свій сенс і свою землю. Я сама часто переживаю такі відчуття, знаю, що мої друзі теж. Захотіла створити метафоричний притулок. Землі тут присутні ті, про які хотілося трішки подбати, аби вони не пішли в небуття через «розщеплення сенсів». І ті, по яких мені хотілося прокласти дорогу, розмикаючи занадто товстий панцир української ідентичності».
Уявлення про землі, які можуть послугувати притулком для тих, хто його шукає, і лягли в основу фотовиставки. «Ця серія фото зроблена у знакових для мене місцях, віддалених одне від одного на мапі, але водночас і пронизаних дуже тонким спільним відлунням, – розповідала Катерина Калитко. – Тут є Крим, Вінниця, Сараєво, Герцеговина й Адріатичне узбережжя – місцини, які позначали важливі моменти мого життя й формували мене, ті, де цілком могли би жити герої «Землі Загублених». Є й барикада на Грушевського – тепер, із віддалі часу, мені здається, що ця точка функціонувала як портал у тонші світи. Я загалом багато фотографую, сприймаю процес як унаочнення пам`яті, яка є водночас найважчим тягарем і найбільшим благом. Місця з цих фото вклали найбільше сенсів у Землю Загублених – і тепер моя черга їм віддячувати».
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно