"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."
"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."

Лютневі книжки
Анастасія Левкова, ЛітАкцент
 
Цей огляд поєднає малопоєднуване, бо різне і за жанрами (епістолярій, історія, дитяча казка), і за епохами (fin de siècle, 1930-ті й позачасовість).
 
Зі спільного хіба те, що всі ці книжки пов’язані для мене з місяцем лютим. Не певна, що буду зрозумілою, але постараюся пояснити:
 
1. День народження Лесі Українки, чиї «Листи» пропоную в цьому огляді, – 25 лютого.
 
2. Читання книжки Володимира Тиліщака «1930. У.С.Р.Р. Повстання», хоч тут ні слова про сучасність, раз по раз викликало спогади про груднево-лютневі події 2013-2014-го.
 
3. Казка Віки Амеліної «Хтось, або Водяне Серце», оскільки порушує тему книжок і їх читання, змусила мене пригадати мить зневіри у культурі, пригадати думку, що вхопила була мене за горло, – думка, що читати – шкідливо й навіть злочинно. Це було 19 лютого 2014 року, на сходах львівської книгарні «Є». Після того були переосмислення, зневіра відійшла, на її місці поселилося міцне переконання, що культура має значення, а книжки важливі, – всі ці перипетії відобразились у блозі «Книжки. Любити, ненавидіти, любити знову», але мить запам’яталася назавжди, й коли йдеться про те, чому служить читання, завжди у спогадах виринає та мить.
 
Зрештою, в лютому ось уже три роки думається переважно саме про т о й лютий.
 
 
Вікторія Амеліна. Хтось, або Водяне Серце. Ілюстрації Марії Фої. Львів: Видавництво Старого Лева, 2016
 
У великому акваріумі живуть німі риби, стара Черепаха, що вже забула всі на світі наймення, і ще хтось (Хтось), хто не знає свого імені, бо жодна істота до нього ніколи не зверталась. Акваріумом опікується сумний самотній чоловік, який не знаходить у собі сил крізь власний смуток розгледіти істот коло себе як істот, а не як предмети.
 
Хтось вирушає на пошуки власного імені. І шукає його… у книжках.
 
Ця казка — про імена й потребу їх віднайдення. Асоціація нечітка й небезпосередня, але коли йдеться про імена, то йдеться також і про любов. Часом ми не можемо дібрати комусь імені, бо ім’я — це визначеність. Буває, вигадуємо для нього / для неї десятки імен, а буває, подумки звемо всіх інших — на чиєсь ім’я, ім’я когось одного.
 
Ця казка — про пізнання себе через любов іншого і до іншого. Казка про самотність, якої можна позбутися, якщо пильніше придивитися до світу довкола себе. Про те, що власне ім’я можна віднайти тоді, коли тебе люблять по-справжньому, так, що бачать твою суть, а не лише оболонку.
 
Ця казка — про пізнання себе, якому служать… книжки. Віка Амеліна у своєму тексті — вкотре, але нетривіально — проговорює те, чому книжки важливі, показує через метафору, як вони можуть стати для нас дзеркалом, звести нас із самими собою, віч-на-віч.
 
Зазвичай батьки хочуть, щоб дитяча книжка була і цікавою і повчальною.
Але повчальність може бути пласкою, надто прямолінійною — і я не певна, що діти добре запам’ятовують ті висновки, яких дійшли не самі, а які їм розжував автор. Зрештою, чи вчаться вони думати, якщо висновки занадто очевидні?
 
З іншого боку, «сила» (в сковородинівському значенні) може бути так глибоко захована, що може й не прочитуватись, а ще гірше — коли прочитується у протилежному значенні.
 
Як дотриматися балансу?
 
Ця казка — приклад того, як балансу можна дотриматись. Приклад дитячої – для дошкільнят і молодших школярів – книжки, яка і дорослим може щось відкрити.
 
Повний текст – у джерелі 
 
 

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage