0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
Людмила Таран: «Розмова з кожною із моїх героїнь – документ епохи»
Учора, 2 грудня, у київській Книгарні «Є» Людмила Таран, авторка збірки розповідей «Яблуня», разом із героїнями книжки Наталкою Білоцерківець, Оксаною Забужко та Софією Майданською презентували видання. На зустрічі говорили про те, як писалася книжка та відбувалися розмови, про власних матерів та їхні біографії, які вже стали частиною нашої історії.
Ми занотували декілька цитат із презентації для вас!
 
Людмила Таран:
 
«Розмова з кожною із моїх героїнь – це документ епохи. Ця книга може бути цікавою і з цього аспекту. Попри те, що у книзі теми, які, здавалося, вже багато хто проговорював, водночас тут і багато інтимних моментів. З багатьма питаннями я навіть зверталася не до своєї мами, а до мами, наприклад, Софії. Я б хотіла багато про що розпитати свою маму, але вже не можу. Часто думала над тим, чому я в дитинстві так заперечувала мамині смаки, мені хотілося все робити навпаки. Але ж це може бути інакше, донька може наслідувати матір. Я досі розгадую цю загадку, доля матері для мене вишита білим по білому. Тому одним із рефренів цієї книжки є заклик говорити, дізнаватися більше про своїх матерів».
 
Наталка Білоцерківець:
 
«Я дуже вдячна за ідею поговорити про наших матерів. Ця книжка – заклик як і дізнатися про наших матерів, так і згадати власних. Наші мами не змогли реалізувати себе, як мали би. І це викликає глибокий сум. Переживши ще дітьми війну, Голодомор, відсутність свободи слова, вони просто не могли досягти всього, чого прагнули, за цих умов. Як реалізувалися їхні ровесники в діаспорі. На жаль, покоління наших батьків не могло відбутися, а матерям було ще важче. Моя мама мала своє прізвище, і батько із цим погодився. Для 1950-х це було дуже дивно. Спочатку вона пояснила це тим, що багато жінок мають псевдоніми, як Леся Українка чи Марко Вовчок. Але згодом я зрозуміла, що вона хотіла, щоб із її прізвищем збереглася пам’ять про її батька та родину, яка загинула в роки Голодомору».
 
 
Софія Майданська:
 
«Мою маму знали багато людей. Її доля неймовірна. Якось я натрапила на листи, які мама писала з таборів бабусі. І вони мене страшенно вразили. Тож я вирішила, що їх обов'язково потрібно зберегти. Моя мама була дуже творчою людиною. Вона вчилася у румунській гімназії, потім у Львові на архітектурі, а водночас і на вокалі в Оперному. Вона провела багато часу у таборах, де я і народилася. Але в дорослому віці вона мене заспокоювала, виводила з депресивних станів, хоча згодом я зрозуміла, що це я її мала підтримувати, а не вона мене».
 
 
Оксана Забужко:
 
«Завжди була вдячна Людмилі за це інтерв'ю із моєю мамою. Це зразок навіть не журналістської цікавості, а людської. І це було єдине інтерв'ю із нею. Більшість героїнь цієї книжки уже не розпитаєш. Весь цей тяжкий комплекс проблем кожної родини – невміння розпитувати та говорити, страху договорювати перед собою. Ми всі є нащадки напівприхованих біографій. Ми походимо з країни, де ніхто не говорив про своє походження. Але у нас жіночі родоводи краще збереглися, ніж чоловічі. Тому й ці історії цікавіші, ніж на Заході. Людмила Таран зачерпнула те, що ще насправді, тільки починає проговорюватися».
 
«Я з великим інтересом прочитала історії матерів і Софії Майданської, і Наталки Білоцерківець. Це цікава, змінена оптика, яка вкладається мені у втрачене покоління дівчаток, народжених у 1920-х роках. Це історії нереалізованих жінок. У них прагнення збереження та виживання стояло набагато гостріше та актуальніше, ніж сьогочасні проблеми самореалізації та творчості. Тоді таких питань не було. Це все були талановиті жінки, які встигли народити доньок і пустити в майбутнє з посилом: “Я не змогла, але моя дитина зможе”. Але так начебто не має бути. В цій книжці купа питань, на які я не маю відповіді. Це дуже важливий документ часу, за яким наші діти і внуки будуть складати чорну діру історії цього століття, яку ми ніяк не заповнимо. Це книжка про покоління дівчаток 1920-х років, яке вже відходять, і ми, на жаль, не встигли їх розпитати».
 
 
 
Вам може бути цікаво
Від Нью-Йорка до Неаполя: яскраві жіночі історії «нежіночих» романів
«Найважливіше – наприкінці»: роман про сімейне життя, яке ніколи не буває ідеальним
Пострадянський колаж Олега Сенцова
Галина Вдовиченко зустрінеться з читачами у Луцьку
Під прицілом «Оптики Бога»
Озброєні
stary_lev Стежити
дописів читачів