0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
«Любий Ґабріелю». Уривок з книжки
Ця ніжна й подекуди глибоко відверта оповідь нагадує про чар дитинства і силу родини. Тому звернена до всіх батьків, які хочуть зрозуміти і прийняти свою дитину, не зважаючи ні на що.
 
 
Норвезький перекладач, критик, редактор та романіст Гальфдан В. Фрайгоф, щоб описати свої непрості стосунки з наймолодшим сином, обрав найінтимнішу та найчеснішу форму – лист.
 
Лист людини, яка щиро намагається зрозуміти іншого, до того ж таки іншого, який прагне зрозуміти світ і своє місце у ньому.
 
Лист батька до сина.
 
До Ґабріеля, якому у віці трьох років діагностували аутизм.
 
Фрайгоф правдиво і зворушливо пише про їхні розмови, пригоди та сварки, про взаємини в сім’ї та синові досягнення. Про такий важливий для них ландшафт – сувору землю "для життя, а не для туристів", що утримує, ніби якір, і не дає потонути. Про батьківську гордість та безумовну любов, яка бере гору попри всі складнощі й непорозуміння.
 
***
 
Чайка медитує на гребені дашка човнової повітки.
 
Вона вилискує білим та сірим на тлі старого темно-зеленого пожухлого моху з бурими підпалинами. Ось уже півстоліття жмути моху чіпляються за дах з підвітряного боку, ховаючись від північних вітрів, – лише для того, щоб підкреслити колір і текстуру шиферу. Це дуже гарно й десь у Всесвіті неодмінно має якийсь сенс.
 
Урешті птаха вдосталь намедитувалася, склала крила й протнула морську гладінь, пірнувши у свою потайну комору з запасами холодної мокрої поживи. Гадаю, інших намірів вона й не мала.
 
Море сьогодні тихе. Ліниве, немов мертве. Межа між морем і небом на видноколі розмита й нечітка, це іноді мене спантеличує. Я ліпше розумію, хто я, коли повітря й вода виразно розділені, коли я бачу між ними перепони й рубежі, коли знаю, де я, а де – ні, коли бачу, де саме моє місце.
 
 
Уночі знову дощило, я помічаю, що треба вичерпати з човна воду. З південного боку повітки, там, де дощ спроквола цебенить, стікаючи патьоками і всотуючись у стіну, облізла фарба – це я теж помічаю; цю стіну не січе зливами так, як північну, де рясно проступила сіль; від постійної вологи деревина ствердла, мов камінь, і стала гладкою, ніби відполірованою.
 
Треба вичерпати воду з човна. Сьогодні я вичерпаю воду. А навесні мусимо взятися до повітки.
 
Усе це мені видно з вікна кабінету, Ґабріелю, усе відбувається, бо воно існує, бо все, що має відбутися, повинне мати своє місце.
 
Є у світі й інші ландшафти, ландшафти без свого визначеного місця, де нічого не відбувається або ж відбувається так блискавично й одночасно, що ніщо не встигає зачепитися і зостається бездомним.
 
Але тут, з вікна кабінету, я спостерігаю пов’язаність. Не лише нашу з тобою, але вищу пов’язаність, яка живе й діє у цьому неспішному, майже незрушному ландшафті, на який ми можемо опертися, мов на стіну, хоч це всього лиш повітря, і вода, і ячання чайок.
 
Коли наша внутрішня пов’язаність слабне, нам потрібна стіна для опертя, тобі й мені. Іноді достатньо одного лиш доторку долоні, а іноді доводиться вибудовувати цілу споруду з розуміння та порозуміння, щоб не впасти, не потонути в немудрості, безпорадності й страху.
 
Іноді ми самі стаємо один одному стіною: ти – моєю опорою, але частіше я – твоєю, бо ти так легко можеш оступитися і впасти. І тоді, Ґабріелю, я, буває, лякаюся, коли сам не маю за що зачепитися, за що вхопитися, хіба за вітер, сонце й безмежне море, тому що раптом перестаю тебе розуміти.
 
Ми не розмовляємо про це в саду, коли ти повертаєшся зі школи й годуєш своїх кроликів. Про те, як нам обом пощастило, що ми маємо один одного, що живемо тут, поза людським галасом, де ландшафт має свою живу душу і відчутний на дотик.
 
Такі розмови ми ведемо лише тоді, коли з’являється зайвий час, коли я сиджу на краю твого ліжка, коли все видається цілком стерпним, або в авті, коли скло, метал і велика швидкість утримують зовнішній світ на відстані.
 
І те, що добре, і те, що смурне, – на все свій час, і не годиться розмовляти про це коли-будь.
 
Удома, після школи, варто зосередитися на буденному, такому, про що ми запросто могли б поговорити і вчора, тому ми тиняємося моріжком і теревенимо про звірят, про те, що тобі хотілося б отримати на Різдво або що ми їстимемо на вечерю.
 
Перемовляємося про речі, які торкаються нас безпосередньо, адже вони буденні й звичні, і це дозволяє утримувати в рамках надвечірні години, які загрожують усе зламати й зруйнувати, бо тепер вони не підпорядковуються жодному денному розкладу, бо тепер час не має для нас свого визначеного місця.
 
Можливо, я покажу тобі рукою на човнову повітку і запитаю, чи ти бачиш, як просів дах. Гребінь дашка немов угнувся посередині, кажу я, неначе його проломили важкі хмари, а може, там, угорі, дуже важке повітря…
 
Але погляд твій твердо відповідає – ні, і я розумію, що припустився помилки.
 
– Повітря не може бути важким! Повітря нічого не важить, – кажеш ти трохи роздратовано через те, що твій тато такий недотепа, і водночас трохи недовірливо: ану ж я жартую, ану ж це такий жарт, з якого треба сміятися. Ти немов відмахуєшся від почутого й сказаного і змовкаєш.
 
Але за дві години, коли я прибираю зі столу після вечері, і ми чекаємо на початок дитячої телепередачі, виявляється, що ти нічого не забув.
 
– Слухай, тату! Чому ти сказав, що над дахом човнової повітки повітря важке? Хіба ти не знаєш, що хмари й повітря нічого не важать? Повітря легесеньке! Ось поглянь!
 
І ти підносиш долоньки човником, щоб показати мені, яке ж воно легке.
 
– Чому ти так сказав, татку?
 
– Та я… ну, тому що…
 
Я затинаюся, тягну час, тому що іноді мені потрібні дуже прості слова й кілька секунд на те, щоб знайти відповідь, щоб вибудувати такий собі план відповідей, які заспокоїли б тебе й задовольнили твою цікавість, не поклавши початок нескінченній дискусії, бо це нікуди не приведе, бо на кожну мою відповідь ти матимеш нове "чому".
 
– Я просто пожартував, – отак відразу я не знайшовся на мудрішу відповідь.
 
– Пожартував! Та це ж навіть не правда!
 
Твій голос змінився, ти вже майже кричиш. Я бачу по твоїх очах, що ти не хочеш продовжувати цю розмову, ти почуваєшся несправедливо скривдженим, а це – біда!
 
Тобі потрібна допомога, не жалість, а справжня допомога, щоб вибратися з глухих логічних кутів, у яких ти, розгублений, на межі розпачу, заблукав.
 
Ти не можеш поєднати відверте безглуздя чи просто брехню зі своєю інстинктивною довірою до тата: усе, що каже тато, – правда.
 
Ти навіть не допускаєш думки, що сам помилився, помилився від самого початку, і що повітря таки може бути настільки важким, аби проломити дах човнової повітки.
 
Тобі, паралізованому безмежною потребою в безпеці, потребою знати, що у світі все надійно взаємопов’язано, має своє чітко визначене місце в незмінному ланцюжку причин і наслідків, необхідний місток, вірна рука, яка виведе тебе з лабіринту.
 
– Можливо, – роблю я спробу виправити ситуацію, – балка на даху прогнила від старості й проламалася сама собою. Як ти гадаєш? Може, вирушимо в експедицію і з’ясуємо, що там насправді сталося? Візьмемо з собою ліхтарик і шоколадне молоко?
 
– Воно не так називається! Ти неправильно кажеш!
 
Я відчуваю, як у твоєму дедалі голоснішому крику наростає паніка, і поспішно відступаю, ретельно перебираю свої слова: де ж я схибив?
 
Це триває кілька секунд, нарешті я збагнув.
 
 
– Вибач, я мав на увазі не "експедицію", а "інспекцію". Ти маєш рацію, ми ж не вибираємося на пошуки скарбів. Які можуть бути скарби в повітці? Я хотів сказати, що ми візьмемо ліхтарик, щось попити й проведемо інспекцію, чи все там гаразд. Хтозна, може, нам доведеться замінити весь дах. Що ти на це скажеш?
 
Ти дивишся на мене щирим, довірливим поглядом, трохи ніби скоса, і погляд твій такий близький і далекий водночас, що мені не під силу його перехопити й зрозуміти, що ти насправді бачиш.
 
Я не знаю, чи ти досі розчарований і трохи наляканий тим, що тато міг збрехати, сказавши, що повітря важке, чи вагаєшся, вибираючи між дитячою передачею та інспекцією повітки, яка в такому поганому стані, що тобі не дозволять дослідити її самому, а чи просто витаєш невідомо де.
 
У місці, про яке я нічого не знаю, де я не можу до тебе дістатися і довідатися, як ти почуваєшся: чи тобі там боляче, чи все байдуже, чи там просто твій прихисток.
 
Раптом ти щодуху кричиш: ТАК! І кидаєшся мені на шию.
 
Я бачу в твоїх очах, що ти повернувся до мене, знову став доступний, ніби забув свій страх, ніби забув, що почувався обманутим через мою брехню.
 
І ми беремося до справи, телефонуємо мамі на роботу, щоб розповісти їй про свої наміри, готуємо какао, гріємо молоко, намащуємо канапки. Тобто це я телефоную, грію і намащую.
 
Ти дивишся мені в руки, але я знаю, що насправді ти нічого не бачиш, бо знову перенісся у інший вимір, де відбувається те, що відомо лише тобі.
 
5 гривень від вартості кожної книжки будуть перераховані на підтримку дітей з особливими потребами Навчально-реабілітаційного центру "Джерело".
 
 
Вам може бути цікаво
Про Україну та українців: 10 книг до Дня незалежності
Ті, що без імен й облич, звучать гучніше у прозі
Лексикон львівський: поважно і на жарт
Москаль Михайло
Дидик-Меуш Ганна
Ястремська Тетяна
stary_lev Стежити
дописів читачів
Коментарі
Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.
Опублікувати