"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."
"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."

Любов Якимчук та її подорож довкола українського світу
Головне фото — Ната Коваль
 
Я мала небагато часу – тиждень, і видавництво запропонувало мені сім міст для нових презентацій «Абрикосів Донбасу». Моя знайома бібліотекарка назвала це турне «подорожжю довкола світу». І щось у тому є, якщо думати про світ, що лежить на Дніпрі та на його лівому березі.
 
Про особливості кожного з міст хочу розповісти у серії колонок для газети «День».
 
Подорож довкола українського світу. Запоріжжя
 
- Куда ты бежишь, старая курица, - закричав водій у відчинене вікно на старшу жінку, яка перебігала дорогу на червоний. За пару хвилин він люб’язно мені пояснював, коли я маю вийти. Я в Запоріжжі, і правила дорожнього руху тут порушують усі — і пішоходи, і водії. І це ще нічого, бо тут же я побачила, як машина женеться за жінкою, котра перебігає дорогу в недозволеному місці на широчезному, як тутешній Дніпро, проспекті Леніна.
- А вас не дратує, що вас називають сходом? — питаю я в місцевих.
- Дратує.
 
Звісно дратує, бо запоріжці точно знають, про що це південне місто.
 
В усіх українців Запоріжжя асоціюється із козацькою Хортицею, боротьбою за українську державність та з широкими, як Чорне море, шароварами. Ну, або Дніпром. І значно менше — із Дніпрогесом, гідроелектростанцією, про яку стільки віршів та прози було написано у непрості 30-ті. А про місцеві зразки архітектурного конструктивізму взагалі мало хто знає. Із захопленням запоріжці розповідають про свій район Соцмісто. Так називалися житлові масиви, що будувалися в 1930-і роки за єдиним планом у різних містах колишнього СРСР. Кажуть, його не добудували, утім, строгі лаконічні споруди прикрашають міський простір і досі.
 
Під час нинішньої війни у місті з’явився «Укроп». Ні, зовсім не партія, а кав’ярня, у якій коптяться десятки кілограмів сала, що пакують у герметичні кульки та відправляють бійцям на фронт. На етикетці напис: «Врагам — свинец, героям — сало». Є навіть розробка для розвідників розміром із сірникову коробочку, що можна носити в кишені.
Нинішнє Запоріжжя — ця вражаюча еклектика історично українського (патріотичного) з орієнтацією на європейський добробут та радянського, від якого нема куди подітися. Ночувати мені доводиться на вулиці Чекістів. Такий готель міг стояти де-небудь у Берліні і нічого би йому не бракувало. Добротні номери і чемний персонал. Міг би стояти, але не стоїть, бо в Берліні вулиці, присвяченій чекістам, так само, як і фашистам, просто бути не може. А в нас ще не перейменували. Але, мабуть, чекати вже не довго.
 
Він — Кривий Ріг
 
Куди їхати наступного дня після Запоріжжя я дізнавалася, розшукавши у стосику квитків той, що підходив за датою та географією. Не покладалася на пам’ять, щоб не помилитися і не збитися з маршруту. Це були міста Південної, Центральної та Східної України.
 
Із Запоріжжя до Кривого Рогу маршруткою їхати чотири з половиною години. Біля Каховського водосховища починає підкидати так, що замовкають навіть найбільш балакучі пасажири — машина їде дорогою, що більше нагадує терку.
 
Перше, що я бачу на автовокзалі, це — білява голова культурної менеджерки Іри і тільняжка журналіста Володі, котрого я часто зустрічаю в різних містах, переважно на фестивалях.
 
- Знаєш, мені здається, що тебе кілька штук, — кажу я йому і розумію, що я вже відходжу від поїздки.
 
- До нас приїхало багато переселенців. Нам і самим немає роботи, а тут ще вони приїхали. Що нам робити? — питає мене жінка, яка вже на межі того, щоб сказати «панаєхалі тут». Її монолог довгий-довгий, як протяжність цього міста. І я слухаю-слухаю і розумію, що до цих «пахаєхавших» до Кривого Рогу належать і моя шкільна вчителька з української літератури, і моя університетська викладачка античної літератури, і ще хтозна скільки людей, які покинули Луганщину чи Донеччину. Тепер хтось із них живе у цьому промисловому (може, й тому такому рідному), але прекрасному місті, на яке вони мають таке ж право, як і всі українці. Звісно, мені хочеться захищатися і захищати, пояснювати, що не «понаєхавшиє» винні у цій війні. Усім нам тепер доводиться бути кращими, щоб справитися психологічно, більш професійними, щоб конкурувати на ринку праці. Але нічого іншого, як терпіння та роботи над собою побажати не можу, і не знаю, чи це зрозуміло комусь.
Сам Кривий Ріг зелений й протяжний — громадським транспортом їхати з одного кінця в інший більше двох годин. Є там і багатоповерхові спільні райони, куди спаковуються люди на ніч, і будиночки приватного сектора, де можна й город посадити, й виноград виростити.
 
Іра називає це місто «він»:
- Бо він сталевий, він чоловік.
 
На горизонті видніються домни «Криворіжсталі», а в одну з діючих залізорудних шахт навіть водять екскурсії.
 
Ввечері мене запрошують на вечірку в “ШELTER+”. Це місце стало спільним дахом для дітей і дорослих, спортсменів і музикантів, волонтерів та тих, хто просто хоче потусувати в хорошій компанії. Кілька активних молодих людей на спонсорські гроші викупили приміщення недіючого дитячого садочка і за десять з гаком років перетворили його на потужний культурно-громадський центр, де щоденно відбуваються різноманітні події, уроки англійської, репетиції та тренування, а також заняття для дітей. Не все було просто та швидко, але вони працювали довго і наполегливо і досягли, чого хотіли.
 
Я їду звідти і думаю, що мова інколи — найбільш беззмістовна річ. Вона може озвучувати як і те, що є, так і те, чого нема. Окрім мови є інші більш важливі речі, про які знає це місто. І від цього стає радісно.
 
Харків звучить нагадуванням
 
- Какой адрес? – питає один з міліціонерів і гуглить його в смартфоні.
 
- А почему вы не спросите у полиции? – несміливо коментує інший. Ще троє поряд посміхаються, але я не реагую.
 
У цей день я прокинулася щаслива вже від того, що на годиннику восьма, а не п’ята, як це було в останні два дні. Прокинулася в поїзді, який мене привіз із Кривого Рогу до Харкова. Тут я не вперше, а розташування готелю запам’ятала з google map, тож, вирішила, що дістануся громадським транспортом. Бо ж я з Харковом уже на «ти», і вранці користуватися метро, це як сказати місту, що я вже володію його просторами, що я тут, як удома. Іншого розумного пояснення, чому я так зробила, у мене нема, бо готель недалеко і на таксі туди дешево. Тож, врятували мене міліціонери, які вигрівали спини на площі Конституції.
 
- Де я можу попрасувати сукню? – питаю в чергового адміністратора. Вона кличе покоївку і питає, чи вільна пральна машина. Може хтось і вміє прасувати пралькою, але це не я. Утім, покоївка все чудово розуміє та розмовляє прекрасною українською. Усі ці кумедні ситуації такі характерні для цього міста.
 
Харків для мене — це архітектурний конструктивізм, це знімки і кінохроніка 20-30-х років, на яких зафіксована українізація і взаємообернена русифікація — її видно на плакатах, вивісках і в очах людей. Це історична пам'ять, а передусім— будинок «Слово», де у 30-х роках мешкали чи не всі найпомітніші митці, поки їх не репресували до таборів, психлікарень (ще той метод репресій) або не розстріляли. Один з них, Іван Сенченко, врятувався, поїхавши працювати на Донбас. Працював на Луганському паротягобудівному заводі ім. Жовтневої революції і писав про нього книгу. А тепер, з новою війною, біженці з Луганська рятуються в Харкові, і в ньому непомітно розчиняються.
 
Це місто, з яким могло статися те саме, що й з окупованими східними містами, це місто, якому просто трохи більше пощастило, бо українська влада навесні минулого року не вирішила вести з бойовиками і сепаратистами в Харкові політичні перемовини, як це було з Луганськом і Донецьком, а просто відбила захоплені будівлі. Харків — це ще й нагадування про щось, що пішло не так. І поки неясно, чому воно так пішло. Але нагадування є, і ним звучить Харків.
 
Місце сили. Краматорськ і Слов`янськ
 
- Жить хочется, как никогда, - говорить моя попутниця, яка теж сіла в Харкові. Ми їдемо ранковим поїздом, що, здається, от-от розвалиться та до Краматорська покотяться самі колеса.
 
У Валентини (так її звати) був великий будинок і бізнес у Горлівці. Починала з роботи в цеху в нічну зміну, а потім відкрила свою справу. Коли прийшла війна, вона годувала в себе перших біженців, які прибивалися до міста. Люди втікали з більш загрожених міст у менш загрожені, а потім знову були змушені їхати подалі від небезпеки. Коли в її будинок потрапив уламок снаряду, вона теж його покинула.
 
- Ценности теперь другие. Хочется просто смотреть, как растут внуки, работать. Лишь бы было спокойно. — Її натхнення та енергії вистачить на десятьох. Вона не пропаде у будь-якому місті, але хоче повернутися додому.
Останніми днями я зустрічаю багато людей, які хотіли би повернутися. Вони тужать за своїми містами, у яких їм було добре. Колись про це думали краматорчани, які під час окупації міста покинули свої домівки. Але були й такі, котрі під час військових дій знаходилися в Краматорську, бо не хотіли просто так його віддавати. Серед них і цей хлопець, скажімо, його звати Сергій, і він мені показує місця бойової слави та безслав’я.
 
- В детстве мне часто снилась война. А потом война началась и приснился другой сон — что за нами идут. Папа сказал: «Собирайтесь — Сергею сон приснился!» — Він сміється. — Ночевали мы в другом месте.
 
Саме ця історія — вступ до історії партизанщини в Краматорську, що складається з вервечки маленьких оповідок про те, як збиралася інформація про розташування техніки ворога і передавалася українським військовим, про те, як гинули найближчі друзі, про те, як люди добували воду та їжу. Історія, яку переказувати небезпечно для самих місцевих партизанів, але нам треба знати, що рух був, і що ці люди заслуговують на повагу.
 
Тоді люди жили внутрішнім відчуттям небезпеки, вони дослуховувалися до інтуїції, тому так часто зустрічаються випадки чудесного порятунку. І якби не було людей, які діють часом іраціонально, трупів у посадках та під уламками будинків було би більше.
 
У Краматорську тепер знаходиться Донецька облдержадміністрація, а серед інтелігенції точаться розмови про те, чи варто, щоб після війни обласний центр знаходився у Донецьку.
 
- Донбасс делиться на Север, Центр и Юг. Мы разные. Для того, чтобы попасть в Краматорск при Союзе нужно было пройти конкурс, поэтому сюда попадала интеллигенция. В центре и на юге совсем другая история…
 
Вони відчувають сили, що можуть щось змінити. Мені згадують легенду про гору Корочун, битву князя Ігоря з половцями, яка відбувалася недалеко від Слов’янська та Краматорська, а ще — Булавинське повстання (одна з важливих битв була саме біля містечка Тор, нинішнього Слов’янська). Згадують і війну, яку вони мали в місті і яка від них пішла. Вони знають, що тут — місце сили, і цьому посприяли історичні події, які тут відбувалися сотні, а то й тисячі років тому.
 
Місто, не схоже на свою назву. Кіровоград
 
Із Краматорська та Слов’янська прямую до Кіровограда.
 
- Вы из Западной Украины? У вас такой язык, - питає мене дівчина із пухнастим волоссям і розумним голосом, яка підсіла в Дніпрі.
- Ні, з Луганська.
- Правда? – радісно вигукує вона.
А потім:
- Я понимаю — Донецк. А Луганск? Почему это произошло с Луганской областью? Там же нет шахт.
- Як нема? Шахти, заводи, шахти, заводи. — не втомлююсь повторювати я.
- Вы переворачиваете мое представление. — говорить вона після кожної тези про довоєнний стан речей.
- У слові Луганськ не відчуваєш того звуку машин, що у слові Донбас. Але це місто не лише про луки та степи, а й про шахти.
 
Перевернувши «представление» виходжу в нічному Кіровограді. І хто зрозуміє мою радість? Тут плюс шістнадцять і скоро, мабуть, піде дощ. Серед чистих речей в мене лишилися лише теплі та болоньєва куртка, яку й одягаю в нічне місто. Утім, в темряві не виходить нічого роздивитися. Я вдивляюся в заледве освітлені вулиці (економія!) і не розумію, що там є. Ми їдемо — я не розумію.
Коли настає ранок, помічаю довкола себе зовсім не Кіровоград. Ну, тобто зовсім не те, що уявляється, коли чуєш цю назву. А уявляється індустріальне радянське місто, а ще — той страшний 34-й рік, коли його так назвали, коли вже і допитували, і засилали, і розстрілювали. І настільки ця практика була поширеною, що потребувала створення окремого управління виправно-трудових таборів і трудових поселень, і його таки створили того ж року. Натомість у вікно машини спостерігаю маленьке, чистеньке, зелене і низькоповерхове місто, яке саме до кінця не розуміє, як йому називатися, адже стільки вже разів його переназивали. Спершу з Єлисавету воно перетворилося на Єлисаветград, а коли прийшла радянська влада — на Зінов’євськ. Як тільки комуністичного патрона міста Зіновєва заарештували, а Кіров перетворився на мертвого героя, а значить героя надійного, який не зверне з «правильної дороги», місто нарекли Кіровоградом. І вже за незалежності були спроби його перейменувати, але все чогось не вистачало — то волі людей на референдумі, то волі влади.
 
 - Про що ваше місто? – питаю я в кіровоградців.
 - Про театр — відповідає одна дівчина, очевидно маючи на увазі перший український професійний театральний колектив, що був створений тут наприкінці ХІХ ст. (Тобілевичі, Занковецька і компанія).
- А як ви хочете називатися?
- Єлисаветградом. Це ж історична назва, – відповідає друга дівчина.
 
Хтось мені говорить про Злотопіль, а комусь до вподоби як назва міста — Тобілевичі. І якщо провести опитування, мабуть, кожен скаже, що він живе у геть іншому місті, з іншою назвою, і комусь воно буде про уран, який тут видобувають (Ураноград, кажете?), а комусь про театр і мистецтво, а ще комусь про погане залізничне сполучення. Таке воно місто, що не схоже на свою назву. І це місто не треба перетворювати новою назвою, йому треба згадати ту, яка точніше говорить про його якості. Просто треба згадати.
 
Вуйко Роман. Дніпропетровськ
 
Він заходить із трояндою, чекає, поки я закінчу розмову, хвилин двадцять чекає, простягає мені квітку – червону, аж чорну.
 
- Ваша книжка дуже переплітається з моїм життям, - каже він. І згадує свою роботу в шахті у 80-х (працював у забої два роки), показує на руках темні зарубки від вугілля («руки були як підошва»), розказує, як любить пробіжки («усе, як у вас», каже). А потім відкриває книжку і каже своїй кумі:
 
- А ти знала, що годинник хреститься? А «масонське око терикона»! — він сяє.
 
Так і є, це він, мій ідеальний читач. Можна прожити все життя і так і не зустріти його, ту людину, у чий життєвий досвід настільки добре вкладається твоя книга. Він захоплений і дивується усім словам, що там записані, як дитина. І йому не треба пояснювати, чому там є абрикоси, а про забій він і сам може говорити скільки завгодно. І я боялася його розпитати більше, щоб не порушити цю магію, та й зрештою він і сам дуже багато всього розповідав, тому я жадібно слухала.
- Книжки! Література! Поезія! Як це може не подобатися?! — захопленим голосом проголошує журналістка, яка щойно мені казала:
- Розкажіть щось про вашу книжку!
- Що саме розказати?
Мій гість просить підписати йому вже прочитаний примірник.
- Книжки! Література! Поезія! Як це може не подобатися?! Книжку «Абрикоси ДоМбасу» презентує…  – вона перечіпляється об слова і починає знову.
- Для кого підписати? - питаю я.
- Мене звати вуйко Роман.
Усі, хто заходить у книгарню, чують про те, «як це може не подобатися».
- Та може, може, — кажу я.
Здається, цій бідній дівчині таки вдається записати підводку до своєї передачі.
- А що означають червоний і чорний на обкладинці? – питає вуйко Роман наприкінці презентації, питає не тому, щоби дізнатися, а щоби взяти участь.
- Як відомо, червоне – то любов, а чорне… – то вугілля.
 
Це його улюблені кольори. Він це знає, і я це знаю.
 
От і все, сім міст подолано. І в поїзді я строчу багато літер.
 
- Девушка, уже ночь, выключайте свет, — сусідка по купе хоче, щоб я вимкнула лептоп і свій ліхтарик в головах. Пхикнула і відвернулася.
 
Їду додому, їду в Київ.
 
 

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage