Лише чотири: Євгеній Стасіневич обирає важливі українські книжки 2019 року
Української прози цьогоріч вийшло достоту багато, це правда. Тут і Шиян, і Чех, і Карпа, і Українець, і Горіха Зерня, і Рафєєнко, і Гримич, і Завара, і Бабкіна, і Астапенко, і Дністровий, і Луцишина, і Павлюк, і Слапчук, і Махно, і Сорд. Та й українського нон-фікшену додалося: була есеїстика, репортажі, історії успіху. Але це, сказати б, загальна картина, літературний процес як він є. Та чи все з цього обов’язково варто читати? І що зі «свого» у 2019-му таки варто запам’ятати? Що додати у список must-read? Прискіпливо відбирає те, про що цікаво думати після прочитання, літературний критик Євгеній Стасіневич.
Леонід Ушкалов «Чарівність енергії. Михайло Драгоманов»
ДІЛ, 2019Великий сум і радість водночас, так буває: науковець-інституція Леонід Ушкалов помер, але його книга, присвячена одному з найбільших інтелектуалів усієї української історії, таки вийшла друком. Масштаб події можна краще усвідомити, якщо знати, що книжок про коло «Громади» – організації, з якої фактично проклюнулась ціла модерна Україна, – не було бозна-скільки. Якщо хочете, це наша відповідь біографії Ейнштейна руки Айзексона (вага німця для сучасної науки цілком співмірна зі значенням дядька Лариси Косач для «українського проєкту»), щоправда, з певними застереженнями. Адже харківський знавець Сковороди та українського бароко (також цілком зіставний із самим Чижевським) – передовсім дослідник і куди меншою мірою популяризатор. Так, Ушкалов пише про Драгоманова в Гадячі та Києві, Львові та Женеві, Гайдельберзі та Флоренції; він розповідає про Драгоманова як студента і політемігранта, члена своєї феноменальної родини й дезорієнтованого хворого викладача, «кару небесну» для Франка і двигун найбільших українських дискусій другої половини ХІХ століття.
Однак цікавить Ушкалова передовсім еволюція і конструкція драгомановських ідей, а не перипетії ой якої строкатої біографії головного невротизатора імперії. Лібералізм і соціалізм, фанатичні спроби переплести «праве» з «лівим», історичні розшуки та мовознавчі концепції, політизована етнографія і мрії про федеративну автономію – саме це висвітлено прожекторами методичного й затятого харків’янина. І це прекрасно: коректно зрозуміти вектор розмислів Драгоманова досі є справою для наших інтелектуалів украй принциповою. Проте таке фокусування зрізає шмат потенційної аудиторії. Ні, це не книга для своїх, жодним чином, але братися за неї без хоч якоїсь компетенції в україністиці – незлий челендж.
Словом, новітній підступ до Драгоманова більш ніж вдалий, ерудиція Ушкалова змушує екстатично заклякати. Але цю тему – інтелектуал в обіймах української бурі, або ж просто інтелектуал-буря – він геть не закриває. Насправді – зводить електроопори для наступних шаленців.
До речі, в комплекті з ушкаловським Драгомановим має йти «Повість про Миколу Зерова» Володимира Панченка, який також помер у 2019-му. Такі непрості для гуманітаристики часи, такі необхідні книги.
Тираж закінчився
Фоззі «Червоні хащі»
У цьому є логіка: нову молодечу кров у жили сьогоднішньої української прози вливають не «професійні літератори» і навіть не «зухвалі дебютанти», а люди дещо збоку. Не прям андердоги й точно не аутсайдери, але ті, на кого мало хто ставить: мовляв, пишуть собі, ну і ок. Фоззі, який показав свій перший дорослий україномовний текст (а заразом і десяту книгу), урізноманітнившись і стилістично, і сюжетно, якраз із таких.
«Червоні хащі», де колишній учитель продав своє помешкання і добровільно переїхав у будинок для людей похилого віку, а там раптово і ворожнеча, і дружба, і буттєва осмисленість, можна сприйняти по-різному – і це вже добре. Можна побачити сентиментально аранжовану історію в дусі «Поки не зіграв у ящик» із флером «Польоту над гніздом зозулі», бо куди ж то Сидоренко без саркастичної соціальної критики через демонстрацію специфічних закритих спільнот. Смерть – це те, що трапляється з кожним, це трапляється і з героями книги, з-поміж яких вичленити головного геть нелегко. Всі жадають персональної хвилини слави, всі прибріхують і виповнені химерним шармом. Описати траєкторії зближення із життєвим фіналом, невідступним, але не катастрофічним, не тиснувши при цьому коліном на горло, – це також слід зарахувати до талантів автора, яких, може, не так і багато, але ті, що є, він продовжує доточувати й витончувати.
А можна побачити атмосферну розповідь із відчутним нальотом пізньорадянської (анти)естетики, яка тут, попри локалізацію в нульових, присутня і яка віддавна добре вдається Фоззі: задуха, запиленість, тихий сухий відчай і примарна можливість дива (порозуміння старих і злих – це теж воно), що має хоч якось це все збалансувати й виправдати. Якраз оця робота зі специфічними декораціями допомагає, між іншим, прочитати «Червоні хащі» і як роман-розверстану метафору, де можна побачити і модель «радянського раю з пролетарським обличчям» (дивні радості колективізму та несподівані трансформації інтелігентності), і день сьогоднішній у ядучій, проте впізнаваній мініатюрі (ніхто нікому не потрібен, від того сильнішим є бажання спільної мети, хай навіть сто разів надуманої, як той мундіаль).
А втім, такий символізм не дратує: Фоззі відчутно полегшує собі життя, говорячи від першої – і дуже втомленої – особи, але його текст пульсує. Він про старість і смерть, але ця проза принципово жива. Геть неідеальна, та від того лише більш симпатична.
Максим Нестелєєв «Лабіринти американського постмодернізму»
«ТЕМПОРА», 2019Нестелєєва знають як перекладача, хоча коло його професійних інтересів видає впертого адепта й апостола постмодернізму, не менше. Того постмодернізму, про який у нас так багато досі говорять і про який так мало насправді розуміють. Та чи це взагалі можливо – зрозуміти про нього щось фундаментальне? Нестелєєв береться це з’ясувати, проте пише не так вступ до теми, як путівник для вже посвячених. Хоч трохи, але ангажованих.Узагалі «Лабіринти» по-хорошому сектантська книга, пристрасна і суб’єктивна: балансуючи між твердою науковістю (а іноді й пташиною мовою фанатичних теоретиків) і викладом науково-популярним, автор однаковою мірою досліджує (постійно звертаючись до авторитетних джерел) і зізнається в коханні, боронить і вступається за постмодернізм. Мовляв, легітимність тут на лице, ось основи, ось параметри, першорядні імена, ключові дати; все чисто, хоч і заплутано.
Виструнчити це Нестелєєву допомагають знані теоретики, що самі деінде стали предметами культу: першопроходець Гасан, розумний лівак Джеймісон і менш очевидний у наших широтах Макгейл – їм присвячено окремі розділи. Як і періодизації: від хіпстерів через бітників і гіпі до кіберпанків і знову хіпстерів. А от далі починається, певно, найцікавіше, оскільки власне авторське – інтерпретація канонічних фігур, життів і книг. Такі деталізовані портрети улюблених, яких тут п’ять: Гоукс, Бартелмі, Делілло, Макелрой і Пінчон. Багатьох бракує (бо де Ґеддіс, Воннеґут, Остер?), але начебто це лише перша частина проєкту; ну подивимось.
«І навіщо це читати?» – може прозвучати цілком доречне питання. По-перше, з цілком прагматичних міркувань: до всіх цих книг – а певна частина з них реально важлива для сьогоднішніх культурних контекстів – ви самі навряд чи колись дотягнетесь, а тут коротко і по суті, ще й з теплотою особистих симпатій про них розказано і за нас пережовано. А по-друге, нам таки вже час розібратися з постмодернізмом (як стилем, напрямом, «станом» – потрібне підкреслити), що про нього ще з 90-х тут часто квазінауково дискутують. Розібратися не для фінального освячення чи кращого використання тамтешніх напрацювань, а можливо, якраз навпаки: з метою врешті зрозуміти й перетравити, аби рухатися далі; «вперед до модернізму», якось так.
У Нестелєєва вийшла книга, що потенційно цікава не лише випускникам Могилянки і буде помічна в тому, щоби перестати множити маячню про речі, які вже відійшли в минуле. І в цьому її очевидна сила.
Костянтин Москалець «Стежачи за текстом»
Так складається, що пропустити повз увагу цьогоріч можна саме гуманітаристику, чого робити якраз не варто: у нас вона віддавна в дефіциті. Взагалі у Москальця – поета та прозаїка, перекладача і критика – вийшов двотомник най-най, де одна книга віддана під прозу. Але з роками стає все більш зрозуміло: його тексти про літературу відчутно вириваються вперед, саму його літературу затіняючи і відтісняючи.
Фактично перед нами вибране за багато років, де і «Бахмач Пасажирський», і «Дар безсоння», а ще студії над Лишегою, Чубаєм, Герасим’юком. І Малковичем, і Свідзінським. «Критику» тут відокремлено від «есеїстики», проте цього можна не робити: у Москальця більшість текстів (за якими стежити має тепер уже читач) – це така довкола літературна есеїстика; критика, переплетена із камерною мемуаристикою, коли глибоко і атмосферно. Ну або – якщо хочете – це такий спосіб існування в тексті, коли саме письмо – чуже, але також і власне – постійно проблематизується; це в’язання вузлів із біографії, літературознавства і загальнокультурних рефлексій. Москальцеве ноу-гау. Бо ж, наприклад, у тексті «Ми були, як ви; ви будете, як ми», присвяченого батькові та написаного про нього, натрапляємо ось на що: «Книга – це те, заради чого хочеться прокидатися щоранку, єдине, останнє джерело мотивації до життя». І запідозрити автора в любові до патетики неможливо – особливо, якщо читаєш книгу планомірно. Це справді його спосіб існування, modus operandi: потреба пірнати, роззиратися по сторонах і максимально точно називати й окреслювати те, що бачиш.
Звісно, така тяга до всього ускладненого і герметичного притаманна мало не всім вісімдесятникам: плакатній і пласкій пізньорадянській реальності треба було щось протиставити. Однак якраз ці риси «техніки й світогляду» Москалець препарує із вправністю й методичністю військового хірурга, позаяк і сам є частиною славного й проблемного покоління (а чи були в нас колись інші?). Він бачить ситуацію зсередини. До речі, серйозною заслугою автора книги є те, що на рівні книги й оприявнилось: витворення дещо паралельного канону української літератури останніх п’ятдесяти років, його ословлення та інтерпретація, де важливе місце посідає і сам Кость Москалець. З його злегка «підземною» – тобто малопопулярною нині – манерою писати й думати: неспішно, по-благородному тихо (і тут він більше Зеров, ніж Євшан), ваговито (звідси авторове небажання без угаву множити тексти; тому ми й маємо «лишень» чотириста сторінок). Певно, «культурна есеїстика перехідної доби» такою і має бути.
Лише читаючи підряд ці тексти і проводячи з ними достатньо часу, який геть не шкода на це покласти, розумієш, як нам бракує подібної інтонації та модуляції голосу на наших культурно-критичних просторах. Але тепер бракує дещо менше, бо книга є. І вона чудова. І гра триває.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно