Вперше бестселер Халеда Госсейні «Ловець повітряних зміїв» видали українською в 2018 році. Цьогоріч роман повернувся в книгарні у перекладі Катерини Міхаліциної та оновленій обкладинці Назара Гайдучика, і це стало гарною нагодою обговорити книгу.

Катерина Міхаліцина, літературна редакторка видання Катерина Перконос і журналіст Василь Шандро зустрілися в прямому ефірі на Facebook-сторінці «Видавництва Старого Лева» для розмови про цей роман. Учасники дискусії розповіли про Халеда Госсейні та його еміграцію з Афганістану, обговорили сюжет і головні теми його книги, а також паралелі між афганськими подіями та українськими.

Відеорозмову ви завжди можете переглянути на нашій Facebook-сторінці, а просто зараз ділимося вибраними цитатами з обговорення.

 

Василь Шандро: Афганістан — це тема, яка з кінця літа знову увійшла в наш інфопростір. В Україні ми за цим стежимо в різних контекстах, адже в нас є своя радянська й пострадянська пам’ять про цю країну. Можливо, нам навіть вдасться частково зачепити цей контекст, бо в книжці він присутній. А нам теперішнім, які перебувають у стані війни з Росією, контекст цієї книги видається досить проукраїнським. Якщо говорити про те, як ми тлумачимо історію й намагаємося інтерпретувати принаймні події ХХ століття.

Халед Госсейні — дуже відомий автор. Автор, який написав книжку за канонами сучасної літератури. Це не фахова оцінка, але, як на мене, книга цілком американська. І на дуже важливу тему. 

ПРО ХАЛЕДА ГОССЕЙНІ

Катерина Міхаліцина: Халед Госсейні — це американець афганського походження, як він сам про себе говорить. Ця його чесність дуже мені подобається. Халед — син батька-дипломата і мами-викладачки. Тобто він з освіченої, висококультурної родини з обширним культурним контекстом, яка не обмежувалася Афганістаном як таким, але яка цю належність до своєї культури дуже цінувала. У них була родинна тяглість пропагувати і пояснювати, хто вони і звідки. Не цуратися цього.

Коли радянські війська прийшли в Афганістан, то батько Халеда вирішив залишитися в Парижі. А згодом сім’я зрозуміла, що вертатися вже немає куди. Безпечної домівки нема і найближчим часом не буде. В Афганістані гинули й інші дипломати, й багато знайомих Госсейні. Сім’я Халеда попросила притулку в Сполучених Штатах і переїхала, коли хлопцеві було 11-12 років.

Переїхавши в Америку, він абсолютно не знав мови. У книжці теж є ці мотиви, коли батько головного героя потрапляє в абсолютно іншу культуру з незнайомою мовою і без розуміння реалій. Як я вже казала, родина Госсейні була досить високопоставленою, а в США у них цього не було. Батькові довелося працювати на заправці, мама мила посуд чи працювала в кав’ярні, а Халед потрапив у нову школу і отримав цей досвід інакшості там. Потім, щоб підтримувати і забезпечувати батьків, він пішов навчатися медицині та здобув освіту. В родині багато говорили про Афганістан, який вони втратили. Сам Халед ніколи не казав, що він знає той Афганістан, який є зараз. Його перший візит в країну відбувся аж на початку двохтисячних. Він ніколи не вдавав, що збоку розуміє все, що відбувається у теперішньому Афганістані. Просто мав свою скарбничку пам’яті про світський, висококультурний і розвинутий Афганістан, який потроху стирався з лиця землі.

Отож, Халед дізнався, що одним із перших розпоряджень Талібану була заборона гри в ловитву повітряних зміїв. В якомусь інтерв’ю він сказав, що це було так, ніби в нього вдруге забрали дитинство. Ніби він знову втратив, відпустив ниточку прив’язки до своєї землі. Ця земля й так була далеко, і не було можливості туди повернутися. А тепер у нього забрали останнє, що до цієї землі прив’язувало. Забрали дитинство.

Тоді текст полився сам.

 

ПРО ПЕРШЕ ПРОЧИТАННЯ

Катерина Перконос: Я читала переклад паралельно з оригіналом. Раніше книгу англійською не читала, тож знайомилася з текстом вже з перекладом Каті. Це було чотири чи п’ять років тому перед першим виданням «Ловця повітряних зміїв» українською. Тоді ніхто не передбачав, що в Афганістані будуть такі події, як цього року. Особисто я вперше читала цю книжку, звертаючи більше уваги — як читачка, а не редакторка — на міжлюдські взаємини. Стосунки головного героя з батьком, з його братом-другом (не хочу раптом проспойлерити сюжет). Ось це мене зачіпало найперше. В Афганістан і його історію я занурювалась також, але це було не так боляче, як зараз. Тепер, коли я перечитувала цю книжку, мене значно більше торкалася саме лінія Афганістану і трагічних подій, які там відбувалися. Перше прочитання і прочитання тепер — це два різні погляди на текст. Мені здається, що саме в цьому і є сила Госсейні. Він створив багаторівневу книгу. Він привертає увагу до історії своєї країни, нагальних проблем у ній. Але не робить це основою і єдиною темою. Чіпляє й іншими моментами — зрозумілими й важливими навіть для тих, хто не цікавиться Афганістаном.

 

ПРО ПАРАЛЕЛІ З УКРАЇНОЮ

Катерина Міхаліцина: Повернуся до питань про закладені в книжку пласти і перегук з українською ситуацією. У романі є одна суто людська інтенція — зберегти те, що втрачається. Мені здається, що так можна і на нашу зараз Донеччину і Луганщину дивитися. Зберегти те, що губиться. Бо ж губиться, безперечно. Бо ж будь-який військовий конфлікт — це завжди про втрату. Людську, культурну, будь-яку. Зберегти те, що губиться, — в цьому і полягає універсалізм історії Госсейні.