0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
Література очима літературознавців, або 4 книжки про книжки
Тетяна Петренко, Читомо
 
У цій добірці чотири книжки українських дослідників літератури, які розкривають свої способи прочитання художніх текстів, розповідаючи, що вони знайшли у текстах класиків і наших сучасників. Дві з них – «Таємний агент Микола Гоголь» і «Як писали класики» — вочевидь, розраховані на широку аудиторію, а дві інші – «Есеїстика у пошуках джерел» та «Реактивність літератури» – є більш «герметичними», хоча назвати їх вузькоспеціальними ніяк не можна.
 
Петро Кралюк. Таємний агент Микола Гоголь, або Про що розповідає «Тарас Бульба».
Львів: Видавництво Старого Лева, 2016. – 176 с.
 
 
Письменник, публіцист і професор Острозької академії Петро Кралюк написав науково-популярну книжку про Миколу Гоголя, в якій досліджує дражливі аспекти біографії останнього: чи був Гоголь автором антипольським чи антисемітським, імперським, а чи антиімперським? Чи займався плагіатом, чи працював на «Третій відділ»? Відповіді на ці питання Кралюк шукає безпосередньо у текстах Гоголя, і передовсім у повісті «Тарас Бульба», яку він прочитує вкрай уважно, акцентуючи на тих фрагментах, де автор «проговорюється» і підтверджує або ж спростовує міфи про себе.
 
Проте під кінець книжки читачі так і не дізнаються, чи був Гоголь на 100% таємним агентом, антисемітом і тощо, оскільки автору цікаво радше поділитися своїми зачіпками і здогадами, а от потреба їх обґрунтувати його турбує мало. Істотна частина книжки базується на порівнянні історичних та біографічних фактів з відомостями в текстах Гоголя – і це порівняння виглядає дуже невпевнено. Кралюк повсякчас окреслює припущення щодо Гоголя, базоване на загалом слабкому, але ймовірному аргументі: наприклад, що стосунки в межах родини Тараса Бульби могли бути проекцією стосунків всередині родини самого письменника. Таке заповнення біографічних прогалин інтерпретацією тестів дійсно можливе, але потребує куди серйозніших доказів. Автор свідомий цього, тож прямо проговорює, що більшість його теорій можуть мати сенс, але цілком можуть його і не мати. Після багатьох подібних гіпотез читачу лишається або самому зайнятись ґрунтовним дослідженням спадщини Гоголя, або ж оперувати цікавими, однак сумнівними і загалом бездоказовими припущеннями про життя і погляди українсько-російського класика.
 
Значно краще виглядає порівняльний аналіз двох редакцій «Тараса Бульби», які дозволяють Кралюку більш обґрунтовано демонструвати хід думок Гоголя і помічати в процесі перечитування ті цікаві деталі, які ми могли й проґавити. Наприклад, що Тарас Бульба мав неправдоподібно велику вагу або не менш гротескний приклад науки на Січі, яку Бульба протиставляє науці синів в академії, та яка, простежує Кралюк, полягає хіба в непомірному пияцтві.
 
Ярослав Поліщук. Реактивність літератури.
Київ: Академія, 2016. – 192 с.
 
Працю літературознавця Ярослава Поліщука цілком можна назвати посібником із найновішої української літератури. Вона по-своєму доповнює такі літературознавчі книжки, як «Післячорнобильська бібліотека» Тамари Гундорової та «Сучасна українська проза. Постмодерний період» Роксани Харчук, описом найновіших тенденцій і змін в українській літературі. До того ж, вона надається і до використання як підручника для університетських курсів із сучукрліту.
 
Більшість розділів книжки базуються навколо актуальних історичних подій в Україні останніх років і описують характер «реактивного» відгуку літератури на Майдан, Донбас та війну на сході. Ще два розділи стосуються переосмислення історії: мова про феномен родинних саг (на прикладі «Музею покинути секретів» Оксани Забужко та «Країни гіркої ніжності» Володимира Лиса) і спроби переписати наявну історію (на прикладі «Аптекаря» Юрія Винничука і «Магната» Галини Пагутяк).
 
Аналізуючи сучасні процеси в літературі, автор вписує їх у широкий культурний контекст, демонструючи типологічні і генетичні зв’язки між різними феноменами і текстами. Наприклад, розбираючи «Вірші з війни» Бориса Гуменюка, Поліщук зазначає, що перед нами зразок фронтової лірики, яка в українській літературі тільки починає витворюватись, оскільки фронтова лірика часів Другої світової була переважно спотворена цензурою. Або порівнює сучасні українські історичні процеси і спроби їхнього художнього осмислення з аналогічними процесами і спробами на Балканах.
 
Проте велика проблема «Реактивності літератури» полягає саме у виборі творів, що мають ілюструвати аналізовані тенденції. Автор і сам неодноразово зазначає, що тексти, на яких він зупиняється, не бездоганні, і видно, що Поліщук обирає найкраще з наявного. Проблема, власне, в тому, що дослідник формує мініканон, для витворення якого ще просто бракує часу. Очевидно, що сьогодні ми чекаємо на появу куди кращих текстів, а доти цей маленький перелік буде сприйматися, як відчутно вторинний.
 
Ростислав Семків. Як писали класики.
Київ: Pabulum, 2016. – 240 с.
 
Книга «Як писали класики» виросла з лекцій літературознавця, критика і викладача Києво-Могилянської академії Ростислава Семківа для Центру літературної освіти. Вона водночас є і підручником для письменників-початківців, і однією з небагатьох українських нон-фікшн книжок про літературу, орієнтованих на широку аудиторію. Видання містить есеї про шістьох письменників (Орвелл, Бредбері, Воннеґут, Кундера, Варґас Льйоса, Еко) і одну письменницю (Агата Крісті) та зосереджена головно навколо трьох аспектів. По-перше, біографія автора, а саме: які біографічні події і в який спосіб вплинули на його світовідчуття і письмо; по-друге, це поради самого класика, викладені у відповідних текстах і есеях; врешті, це те, що сам автор не висловив і не відрефлексував, але що можна самостійно виокремити як пораду з його творів.
 
Така форма книжки відкриває перед Семковим одразу дві приємні перспективи. По-перше, можна докладно поговорити про улюблених письменників, а по-друге – уникнути закиду, що критики й літературознавці не мають давати порад письменникам, бо самі ними не є. Власне, Семків тут і не дає порад, принаймні від свого імені: він стає медіатором, через якого говорять добре відомі автори, хоча ми й здогадуємось, що рекомендації писати регулярно, лаконічно і для широкої аудиторії – це рекомендації не тільки від Воннеґута чи Бредбері.
 
Що цікаво, всі аналізовані тут письменники – це популярна класика ХХ століття, до якої читачі звертаються без примусу шкільної програми. Певно, в цьому ми теж можемо вбачати пораду від автора книжки-підручника: не писати надто складно і герметично, не орієнтуватись на Джойса чи Кафку (про яких час від часу згадується у книзі). І з цього погляду проаналізованих авторів можна сприймати як альтернативний популярний канон літератури ХХ століття, канон важливих, але не герметичних книжок, обраний самими читачами.. І такий канон доводить: класиками можуть бути не тільки автори складних чи давніх текстів – Агата Крісті виглядає тут також цілком доречно.
 
Марко Роберт Стех. Есеїстика у пошуках джерел.
Київ: Пенмен, 2016. – 743 с.
 
 
Назва книжки есеїв та інтерв’ю українсько-канадського письменника, літературознавця, автора циклу телепередач «Очима культури» Марка Роберта Стеха відсилає до латинського вислову «ad fontes» – «до джерел». Пошук джерел стосується передовсім ролі літератури в еміграції, яка є важливою темою багатьох есеїв Стеха. Але також це стосується і методу автора, який у своєму аналізі багато звертається до Карла Ґустава Юнґа і його концепції колективного несвідомого й архетипів. А це, своєю чергою, дозволяє розглядати широкий міфологічний пласт уже сучасної літератури чи релігійні образи й есхатологічні мотиви у текстах Миколи Куліша.
 
Над-завданням Стеха стає пошук місця для емігрантського «сегмента» в українській культурі, який лишається відірваним від «материкової» України, а також розвінчання стереотипів про українську діаспору, яка часто сприймається винятково як джерело грошей для розвитку культури, але ніяк не як власне культурного джерела. Хороший приклад того невидимого літпроцесу, який відбувається за межами України, описано в есеї «Антонич англійською». У ньому Стех змальовує тамтешні процеси дослідження і перекладу поета та рецепцію і популяризацію Антонича серед іноземців, тобто унаочнює ту роботу, якій завдячуємо саме діаспорі.
 
Повернення до джерел – це також і повернення в українську літературу її блискучих, але маловідомих письменників, таких як Юрій Косач та Ігор Костецький.  Проте інтеграція в широкий культурний контекст цих постатей наштовхується одразу на кілька проблем. З одного боку, це емігранти, яких, на погляд Стеха, «материкова» культура не поспішає приймати як повноцінних членів літературного процесу саме в силу їхнього статусу. Інша ж проблема полягає в не бездоганній біографії цих письменників. Співпраця з радянською владою Косача чи Віктора Петрова-Домонтовича, про якого також згадується у книзі, робить цих авторів зрадниками і персонами нон-грата. Хоча й очевидно, що шкодить такий погляд передовсім самій українській культурі.
 
 
Вам може бути цікаво
Уривок із книги «Іван і Феба» Оксани Луцишиної
Богдана Бондар проведе майстер-клас з малювання у Києві
Літературний клуб Навиворіт: підлітки обговорять «Під скляним ковпаком» Сильвії Плат
Карибська кримінальна драма: Directed by Ernest Hemingway
Галина Вдовиченко презентує новий роман у Києві
Олег Сенцов: «Я пишу про те, що мені болить»
stary_lev Стежити
дописів читачів