Олена Рибка, Читомо; Фото Рожка Сергія

Героями 45-ти есеїв, які публікувалися в 2012–2013 роках на шпальтах газети «Україна молода» в рубриці «Уроки літератури від Леоніда Ушкалова», стали Сковорода, Квітка-Основ’яненко, Шевченко, Гоголь, Драгоманов, Франко, Леся Українка, Кобилянська, Винниченко, Хвильовий, Йогансен, Маланюк, Довженко, Яновський та багато інших авторів.  А напередодні цього року побачила світ збірка есеїв «Що таке українська література» у «Видавництві Старого Лева».

2016 року Ушкалов, літературознавець, письменник, доктор філологічних наук, професор Харківського національного педагогічного університету ім. Г. Сковороди, автор численних монографій і публікацій про українську літературу «від бароко до постмодерну»,  відзначає свій 60-річний ювілей. Про певні підсумки та нові задуми ми поговорили з ним після презентації нової книжки.

– Тексти вашої нової книжки написані в легкій публіцистичній манері й розраховані на широкі читацькі кола. Чи свідчить це про ваш рішучий відхід від академічного літературознавства?

– Ні. Есеї есеями, але я продовжую писати й академічні розвідки. Наприклад, до 180-ої річниці від дня народження легенди харківської філології Олександра Потебні я написав чималу за обсягом статтю «Потебня і Сковорода: ловитва невловного птаха». Мені здається, що це взагалі одна з найкращих моїх академічних праць. А до 1000-ліття подвигу святих Бориса і Гліба мені вдалося підготувати роботу під назвою «Святі Борис і Гліб на сцені театру часів Мазепи».

Крім того, я – нехай і дуже-дуже повільно – працюю над однією важливою для мене академічною книжкою про Драгоманова. Її робоча назва: «Михайло Драгоманов. Ненаписана історія української літератури»… Але правда й те, що робота над есеями, здається, вплинула на мою манеру письма. Хотів би думати, що тепер мої академічні роботи стали цікавіші за стилістикою.

– Подібними були й Ваші попередні проекти. «Моя Шевченківська енциклопедія», «Що таке українська література» та й навіть укладений Вами «Буквар миру» Сковороди – це напрочуд «затишне» читання, що робить фундаментальну науку близькою. Ви згадували, що свої «уроки літератури» писали, керуючись словами В’ячеслава Липинського: «Навчіть їх любити, а не ненавидіти один другого»… Чи є література таким собі «домом буття» для України й наскільки вона може навчити любові?

–  «Домом буття»?.. Мабуть, так. Я б навіть сказав, що література, поруч із піснею, – то наш «Ковчег Заповіту». А щодо літератури як «науки любові»… Я знов-таки відповів би ствердно. Зрештою, справа не в цьому. Пам’ятаєте, як колись Шевченко писав: «Окроме Бога і чорта, в душі нашій єсть ще щось таке, таке страшне, що аж холод іде по серцеві, як хоч трошки його розкриєш»?

Так ось, цитуючи Липинського, я мав на думці те, що коли вже й справді література відіграє важливу суспільну роль, то її завдання полягає не в тому, щоб будити оте «страшне», що дрімає десь у найтемніших закутках наших душ, і випускати його на волю. Ні. Суспільна роль літератури – запалювати в наших душах вогники віри, надії й любові… Знову я почав цитувати українську класику…

Тоді дозвольте навести ще одну цитату: «Хто любить і знає, той не може бути радикалом». Так казав великий український філософ-мовознавець Потебня. Чому не може? Тому що пізнання природи речей має своїм наслідком любов. І я поділяю цю думку.

– Під час подій на Майдані, у березні 2014 року, ви із жалем констатували, що заховатися у «вежі зі слонової кістки», тобто чистої науки, не суджено і що нам ще багато потрібно «каганцювати» – «ходити в народ», просвіщати, розповідати про українську культуру, щоб вона стала насущно потрібною. Для кого ви шукали відповіді на запитання: «Що таке українська література»?

– Для себе найперше. Бо я не маю готових відповідей. Я не педагог. Я науковець, а отже, людина, якою рухає подив, сумнів, цікавість чи щось таке, – словом, жага пізнання, кажучи високим стилем. А щодо «вежі зі слонової кістки»… Це не сховок, це моя робітня. Щоб працювати, мені потрібні самота, спокій, тиша… Та це аж ніяк не означає, що моє улюблене «знання заради знання» геть відірване від біжучого життя…

Пам’ятаєте, як згаданого Вами 2014 року різні «добрі люди» почали говорити, що Україна – це «искусственное образование», що насправді її ніколи й не було… Тоді я подав у мережі велику статтю «Михайло Драгоманов: що таке Україна». Вона мала кілька тисяч переглядів, і Оксана Забужко написала, що Драгоманов без жодних зусиль поклав тих «добрих людей» на обидві лопатки: Україна була, є й буде.

– А як Ви ставитеся до таких проектів, як «Шидеври української та світової літератури» доктора Падлюччо? Письменник Михайло Бриних устами цього персонажа також намагається зробити давно відомі й записані в розряд нецікавих тексти ближчими сучасному читачеві…

– Цілком позитивно. І до Бринихових «Шидеврів…», і до «Усіх кутів трикутника» Єшкілєва… Мені імпонує іронія, очуднення… Коли хочете, «енергія заперечення» імпонує мені не менше, ніж «енергія ствердження», бо наше життя – тому й життя, що це складна, а часом просто незбагненна «єдність речей суперечних»… Одне-єдине, чого я не визнаю у ставленні до класики, так це нігілізму.

– Тривалий час основною ділянкою, де ви провадили свої дослідження, був період давньої української літератури. Пам’ятаю, Тетяна Терен навіть влучно схарактеризувала Вас як «професора у стилі бароко». Але останнім часом Ваші статті присвячені більше літературі 1920-х років, зокрема часто про них йдеться й у збірці есеїв. Чому саме цей період?

– Тому що це дуже цікава й важлива доба нашої історії, зокрема літературної. Крім того, 1920-ті роки – це передовсім мій рідний Харків. По-третє, там можна зробити чимало відкриттів. У цьому я пересвідчився, коли на замовлення видавництва «Смолоскип» готував разом із сином і дружиною «Архів Розстріляного Відродження». А потім були статті про Хвильового: «Маркіз де Сад, Ломброзо та інші: західні паралелі до «Я (Романтики)»», «Хвильовий і компанія: зустріч з Європою». До речі, моя найновіша робота – я закінчив її тижнів зо три тому – теж присвячена цій добі. Вона називається: «Від Сковороди – до Маркса: есей про український футуризм».

– На початку двотисячних ви зазначили, що сприйняття багатьма українського реалізму як чи не найцікавішого періоду в українській літературі полягає в тому, що ми мало про цей період прагнемо дізнатися. Ваша книга про Панаса Мирного була покликана розвіяти цей міф?

– Ні. Це була спроба чесно виконати замовлення Інституту літератури імені Шевченка НАН України, тобто написати розділ про Панаса Мирного для шостого тому дванадцятитомової історії української літератури. А перед тим я писав про Панаса Мирного як про виразника ідеї богополишеності світу. «Нема в світі Правди, Правди не зиськати…» – ось про що всі його твори. Правда – це Христос. Словом, я спробував трактувати реалістичну манеру письма як кінецьсвітню стилістику, тобто стилістику Апокаліпсису. Трохи незвично, чи не так? Але щось у тому є – поза всяким сумнівом… Крім того, доба реалізму – то час життя трьох наших геніїв, яких я дуже люблю: Потебні, Драгоманова й Франка.

– Так чи інакше, але та персоналія, з якою найперше асоціюється ваше ім’я, – Григорій Сковорода, адже довгий час саме праці зі «сковородознавства» були вашою візитівкою. Зрештою, і за останній рік за вашею редакцією вийшов «Буквар миру», – книга, яку називаєте «вхідними дверима до доброго життя». Над яким сковородинським проектом працюєте нині?

– Нещодавно – буквально днями – київське видавництво «Дух і Літера» запропонувало мені написати книжку про Сковороду в жанрі інтелектуальної біографії. Я погодився. Але це поки що секрет!

– За останні роки популярності набув концепт Юрія Шевельова «П’ятий Харків» із тим смисловим навантаженням, що саме це п’яте покоління має можливість бути найбільш вільним. Якою є ваша концепція Харкова та культурного життя?

– Що для мене Харків? Мабуть, те, що й для Сковороди, – «сьоме Боже око», яке сяє, «мов сонце ясне» («sic sol verus erit…»). Принаймні в моєму житті це саме так. А можна трактувати Харків і як «нову Америку», тобто як символ українського урбанізму. Мені близький і цей образ міста…

Можна трактувати Харків як «українські Атени», тобто як столицю української науки, місто, в якому ще на початку ХІХ століття народилася сама новочасна українська ідея… І сьогодні тут живуть прекрасні люди. Ви можете сказати: люди бувають різні – і прекрасні, і не дуже. Ясна річ! Та я говорю про тих людей, з якими спілкуюся. Щоб далеко не ходити, розкажу одну історію тижневої давнини. На харківській презентації книжки «Що таке українська література» письменник і фотограф Сергій Рожко зробив кілька десятків чудових фото. Але найкращим серед них є фото двох юних леді – моїх студенток. Я надіслав його кільком моїм знайомим і написав: «Гляньте, які чудесні світлі діти! Ось заради кого я тридцять три роки ходжу на роботу в університет».

І знаєте, що мені відповіла професорка Вроцлавського університету Аґнєшка Матусяк? «Як би я хотіла, щоб мої вихованці дивились на мене такими очима!»… Це – до розмови про «п’ятий Харків».

– В «уроках літератури» Ви побіжно зазначили, що було би некепсько написати «книжку про українські сни від найдавніших часів до сьогодні». Як думаєте, чого було би в ній більше? Та й власне, чи в цьому задумі було би розмежування «національне/світове»?

– Чого більше?.. Світлого й прекрасного, ясна річ, тобто того, чого не завжди вистачає в реальному житті. Це – як у Шевченковому «Сні», отому що: «На панщині пшеницю жала…». І розмежування було б. За ідеєю, у всіх людей однакові архетипи. Та, мені здається, не все так просто.

Ось дивіться. Якраз перед поїздкою до Києва та Львова нам із дружиною наснився один і той самий сон… Майже сорок років спільного життя даються взнаки – тепер у нас навіть сон один на двох. І це наш сон – тільки наш і нічий інший. Бувають і національні сни. Словом, не лише свідомість – як блискуче довів свого часу Потебня, – має виразні національні риси, бо сформована нашою мовою. Несвідоме теж має національні риси. Поза всяким сумнівом.

– «Вступ до філософії українського фемінізму» – так промовисто звучить назва одного з ваших есеїв. Не так давно вийшла книга під ще промовистішою назвою «Сковорода, Шевченко, фемінізм…». Однак у вже написаних статтях та есеях ви оглядаєте період до ХХ століття. А чи буде «український фемінізм ХХ століття»?

– Справді, я писав про фемінізм ХІХ століття. То було замовлення від згаданої професорки Аґнєшки Матусяк. Вона готувала колективну монографію під назвою «Перехресні стежки українського маскулінного дискурсу». Для цього проекту я й підготував чималу розвідку «Жіноче питання в українській культурі ХІХ століття». Але жінкам нелегко догодити.

Питають: «Пане професоре, а можна ми змінимо назву Вашої роботи?». «На яку?» – питаю вже я. «А ось на таку, – відповідають: – «Чоловічий погляд на жіноче питання в українській культурі ХІХ століття»». «О! – кажу. – Дякую! Так буде значно точніше»… А чи буду я писати про фемінізм ХХ століття – не знаю. Хотілося б, звісно, – особливо про 1920-ті роки, час, коли в нас відбувалося одразу кілька революцій: національна, соціальна, культурна, сексуальна, – коли здавалось, що геть усе має бути інакше: нова Україна, нове суспільство, нова людина, новий побут…

– Один з есеїв збірки «Що таке українська література» присвячений сміхові в історії нашого письменства. Сміх постає як внутрішня оборона від зовнішніх реалій, які часто є нестерпними, і водночас – несподіваною для багатьох рисою таких авторів, як, наприклад, Сковорода. Знаємо вас як дуже життєрадісну й оптимістичну людину – чи це відповідає внутрішньому настрою? Яким є у своєму щоденному житті професор Леонід Ушкалов і що дозволяє Вам абстрагуватися від негативу?

– Коли ми з дружиною їхали в нічному потязі після львівської презентації книжки, дружина каже: «Знаєш, там – у книгарні – одна дуже мила пані підійшла до мене й питає: «Так це Ви – Беатріче професора Ушкалова?». «Я», – кажу. Тоді вона знов питає: «А який пан професор у побуті?». «Суворий», – кажу. – Я ж правильно сказала?». «Правильно», – підтвердив я, і ми обоє тихенько засміялись – люди у вагоні вже спали… А що дозволяє жити по-людськи, тобто бути на світлому боці життя?.. Дружина, яку я обожнюю. Прекрасний син та його обраниця. Прекрасні друзі. Прекрасна робота. Життя взагалі прекрасне.