Ким є «Посол мертвих»? Уривок з роману Аскольда Мельничука
Аскольд Мельничук — американський письменник українського походження, поет, перекладач, видавець, професор Масачусетського університету в Бостоні.
О 1994 року в Бостоні Аскольд Мельничук презентував свій перший роман «Що сказано», роман про українців, у котором розказана історія української родини, яка втікає від війни, нацизму, сталінізму. В тому є багато автобіографічного, велика кількість родинних історій Мельничука. У минулому році в Україні вийшов переклад книги «Що сказано», в романі — опис побиту родини Ворогів-Забобонів, яка втекла з окупованої нацистами батьківщини, щоб знайти прихисток у Сполучених Штатах. Майбутнє цих людей непевне, а минуле — нікому не потрібне. Цього літа у видавництві «Старого Лева» виходить «Посол мертвих» — не автобіографічний в буквальному сенсі слова роман, «Посол мертвих» сповнений відчуттями й міркуваннями американця, який намагається осягнути, пояснити собі романтичну міфологію і болісну історію своїх предків. Його уявлення про них незвичні, тим цікавіше читати.
Аскольд Мельничук. Посол мертвих / Пер. з англ. Г. Яновська. Львів : ВСЛ, 2018
…
Як виявилося, того літа я востаннє бачив «старого революціонера». Наступного року Адріана Крук набула нечуваного серед емігрантів статусу — розлучилася. Її чоловік Лев почав жити з дев’ятнадцятирічною секретаркою зі заводу.
У Рузвельті, прогулюючись у неділю після церкви, мої батьки обговорювали Хрущова та Кеннеді. Також багато обговорювали й Аду, яка, здається, шоковим методом намагалася повернути решту парафіян у теперішній час, ходячи в химерних капелюхах і в спідницях із розрізами. Надійшли шістдесяті роки — а серед цілої громади зміни в житті, здається, вловлювала тільки вона.
— Не забувай, що сталося з її батьком, — заступився за місіс Крук мій тато.
— А що? — спитав я.
— Це — не для дитячих вух! — заперечила мама.
До теми. Купити книжку «Посол мертвих»
— Йому треба знати, — відказав батько.
— Потому. Як підросте, — мама закрила тему.
Наступного серпня дорогою на Кетскіллс мама знову повторювала, що нам треба по-доброму ставитися до Круків. Те, що Лев пішов зі сім’ї, — це жах. Вона чула, що хлопці геть відбилися від рук. Ада не вміла дати їм ради.
— Ти що, не можеш гратися з кимось іншим? — запитала вона. — Такі друзі тобі не пасують.
Цей рефрен дедалі частіше повторювався в наступні місяці. Від мого лоба скло нагрівалося. Людей, котрі сновигали тротуаром, змінили корови на лужку. Раз у раз я дивився, як батько тримає кермо. Широкі чорні брови сходилися над його носом, наче пальці. Якщо він утече чи загине — хто ж вестиме машину? Хто повезе мене до лікарні чи піднесе важкі торби сходами? Чи могла б мати впоратися з нами сама? Щось я сумнівався. Мені стало шкода Алекса і страшно за себе, тож я вирішив обов’язково з ним дружити. Алекс у свої десять іще залишався маленьким, худеньким і недоладним — і без ворожки було зрозуміло, що, на відміну від його атлетичного брата Пола, він шукав пригод на свою голову. Я хочу сказати, що волю він, без сумніву, мав. І жагу дій — теж. На нього було приємно дивитися — на цей уважний погляд із-під каштанового чуба. Коли Алекс зосереджувався, він морщився, його великий рот наче цілував повітря, а очі обабіч горбатого, проте шляхетного носа мружилися. Він був швидкий, але незграбний, наче воював сам зі собою, і лишалося тільки здогадуватися, які голоси та команди лунають у його голові.
Коли ми зупинилися перепочити на платному шосе, я забрів у соснячок, де кора з дерев облуплювалася, мов обпечена шкіра. Кого і що перебачили ці дерева! Далі, на галявині, бовваніла порожня оболонка будинку, який майже цілий вигорів ізсередини. Рама без шибки гойдалась у повітрі. Зазирнувши, я помітив піаніно з повним ротом поламаних клавіш; випотрошене крісло, оббите шкірзамінником, залізну раму від ліжка, на якому колись забавлялася якась пара. Повернувшись до машини, я знайшов, як гадав, кістку від пальця. Та коли я показав її батькові, чиї знання в усіх сферах: від акцій до троянд — дивували кожного, той розвіяв мої сподівання, запевнивши, що то просто хребет білки.
Коли ми наближалися до озера Блек-Понд того другого літа, мою печаль змінила ейфорія. Я згадав наші ігри: ту ж таки «таємну поліцію», озеро… Коли ми підходили до свого будиночка, я вже усміхався.
~ ~ ~
Надвечір Адріана Крук сиділа над озером у своєму чудернацькому солом’яному капелюсі, з-під якого кучерявилося пишне люто висвітлене волосся. Напевно, вона тоді була на піку своєї краси — такий другий розквіт буває у розлучених жінок. Її шкіра приймала золотаву засмагу як належне. Хоч і як важко їй було зі Львом — тими спогадами вона ні з ким не ділилася. Покинутість була їй до лиця. Семен, який разом зі Львом працював на фабриці, помітив, як я задивляюся на його давню симпатію.
— А бачив б ти її двадцять років тому! Найкрасивіша дівка в таборі була. Усі навколо неї так і крутилися. Ми були як ті змії в озері. Такі очі, така краса!
Ада, яка сиділа навпроти нас, звернулася до Семена:
— Не їдеш сьогодні ввечері до міста?
— Тільки список давай! Усе, що хочеш, привезу! — відгукнувся Семен.
— Дякую. Правда, гарно на сонечку? Всюди гарно.
Вона поправила сонячні окуляри і посунула бретелі купальника.
У Рузвельті Ада працювала офіціанткою.
— Знаєш, — додав Семен, і його голос здригнувся від спогаду про давню закоханість, — вона ж не розуміє, що з нею сталося. Вона й далі намагається жити старим життям. Сподівається, що все владнається саме собою.
А тоді радше до себе, ніж до мене, промовив:
— До Америки треба по-справжньому хотіти.
— А ще, — додала місіс Ґвалт, яка слухала нашу розмову, — треба не забувати, звідки ми прийшли.
— Семене, можна ще лосьйону?
— Аякже!
Я дивився, як Семен підійшов до неї, ляпнув собі на долоні «Ban de Soleil» і почав його втирати в округлі засмаглі плечі Ади. За кілька хвилин вона сказала:
— Дякую, — і зупинила його руку довгими пальцями. — Дізнаюся, що треба хлопцям.
Вона різко сіла і поправила купальник.
Я дивився, як вона поволі йде до свого будиночка: спина поблискує, гарні довгі ноги рухаються обережно.
За кілька хвилин Семен підвівся.
— Піду зберуся. Нічого з крамниць не треба? Хочеш зі мною? — спитав він у мене.
— Ні, дякую.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно