Тетяна Щербаченко, БараБука 

Найбільш раннім літературним дебютом у світі вважається книжка американки Дороті Стрейт. Дівчаткові було шість, коли її рукопис «Як почався світ», пролежавши два роки в шухляді редакторів, вийшов у світ. Можливо, і в Україні батьки маленьких геніїв робили такі самвидавчі подарунки своїм малюкам. Сьогодні БараБука порозпитувала наймолодшу українську авторку, чиї книжки виходять у провідному видавництві країни, «Видавництві Старого Лева».

Дебют 16-річної письменниці можна зіставити лише з дебютом 17-річного на той час Любка Дереша. Інших подібних успішних появ нових імен у нас поки що не спостерігалося.

Отже, з нами – Оля Русіна. Сьогодні їй 18, уже дві успішні дитячі книжки, і вона – студентка одночасно двох вишів, Національного університету ім. Т. Шевченка та Яґеллонського – у Кракові.

– Олю, Ти вже маєш неабияку практику за фахом «письменник». Дві пухкенькі книжки – це суттєве досягнення й для дорослих, що вже казати про студентку першого курсу. Як Ти обирала майбутню спеціальність, коли прийшов час ставати студенткою? Чи задоволена обсягом знань, який здобуваєш?

– Я нині вивчаю водночас полоністику й журналістику. Журналістику обрала, поза всім іншим, трохи з огляду на свій літературний досвід. По-перше, ця спеціальність учить послуговуватися мовою в найбільш практичному розумінні. Мені кілька разів казали – мовляв, навіщо, я ж і так уже писала книжки. Однак усе-таки вважаю, що, по-перше, художні тексти й публіцистичні – це зовсім різні речі, по-друге, вчитися завжди є чого, навіть якщо маєш певний досвід.

Окрім того, мені наразі хотілося би пробувати себе в різній діяльності, писати різні за жанрами й стилями тексти, а оскільки, як я вже казала, журналістика – це щось зовсім відмінне від того, що я робила раніше, то вирішила спробувати. Поки що вибором дуже задоволена.

Чи вистачає пропонованих вишем знань – складне питання. Університет дає дуже добру теоретичну й загальногуманітарну базу, що необхідна в будь-якому випадку. Натомість у журналістиці найголовніше – практика, і тут уже все залежить лише від тебе.

– В Україні всього двоє прозаїків, які дебютували неповнолітніми. Любкові Дерешу навіть закидали, що то не він писав свої перші романи… Як гадаєш, що заважає зовсім юним авторам бути виданими й визнаними? Що порадиш їм, а головне – їхнім батькам?

– Так, коли моя перша книжка щойно вийшла, я теж кілька разів зіткнулася із ситуаціями, коли хтось не вірив, що це писала я сама…

Що заважає бути виданими й визнаними… Можливо, те, що неповнолітніх авторів ніхто не сприймає всерйоз? Тобто якщо доросла людина пише книжку, її апріорі вважають серйозною працею, а якщо ти неповнолітній автор, то мусиш іще довести, що це не дитячі забавки. Юним письменникам я б порадила не зважати на закиди, побільше писати й практикуватися, і – що навіть важливіше – побільше читати. А батькам – допомагати дітям і підтримувати їх. І читати всі їхні літературні спроби, обов’язково! :)

– Ти дебютувала як авторка «дитяча». А коли вперше відчула себе «письменницею»? Які жанри окреслила для себе, що хотіла б опанувати?

– Колись у дитинстві я мала таку мрію – стати письменницею. Років із семи почала записувати (спочатку дуже несистематизовано) якісь казки-оповідання власного авторства.

Але до того часу, як мені виповнилося 15 і я дописала свою першу книжку, перестала почуватися «письменницею» в тому розумінні, як це мислилося раніш. Я б сказала, довелося попрощатися з ідеалізованою версією поняття «письменник», яку мала в дитинстві. Перший завершений і виданий твір змусив подивитися по-іншому на багато речей.

Наразі я б хотіла пробувати побільше всього! Передусім – мені дуже подобається простір дитячої літератури в Україні, і прагну далі працювати в цьому напрямі. Також хотіла б написати щось для більш дорослої аудиторії… і, власне, спробувати себе в журналістиці. Можливо, також есеїстиці й подібних жанрах.

– Ти починала писати інтуїтивно чи навмисно начиталася теорії? Чи вистачало знань, здобутих на уроках літератури? Тепер вважаєш за потрібне вчитися «літературної творчості»?

– Ні, ніколи не читала ніякої теорії. Узагалі мені видається, що головне для молодого письменника – це твори вже визнаних митців, певна класика. Читаючи, здобуваєш досвід, якого не навчишся за допомогою теорії. Це звучить голослівно, але стосується також цілком «технічних» речей – стилю, побудови оповіді…

«Літературної творчості» можна вчитися, наприклад, на різноманітних зустрічах та майстер-класах, що їх проводять визнані письменники, але, знову ж таки, це не має бути основним. Це так само, як і з журналістикою – потрібно, з одного боку, мати теоретичну базу й бути відкритим до нових знань, а з іншого – писати, писати… «Виховати» в людині письменника, якщо вона справді цього хоче, може лише добросовісна практика.

– Чи маєш якісь взірці в українському письменстві – сучасному й класичному: за стилем письма, за стилем життя…?

– Мені дуже імпонує більшість української прози ХХ століття. Також страшенно шкодую, що ніколи не вдасться познайомитись і поговорити з такими поетами, як Грицько Чубай та Аттила Могильний.

Якщо говорити про «стиль життя», а це дуже цікава тема – мені подобається те, що роблять, приміром, Іван Малкович та Мар’яна Савка, їхні видавництва. Формувати сучасний український літературний простір – дуже складне, відповідальне й захопливе завдання. Людина, що видає книжки, даючи дорогу молодим українським авторам й одночасно роблячи переклади хорошої зарубіжної літератури, формує літературний смак пересічного читача.

Якщо йдеться про сьогоднішню перекладну літературу, мені здається надзвичайно цінним, що постають чудові українські переклади творів, які ми раніше мали тільки в російськомовній версії як спадок радянської епохи.

О, і ще з сучасних українських письменників мені дуже імпонують Тарас Прохасько та Олег Лишега.

– Ти чутлива до критики? :)

– Гадаю, швидше так, ніж ні :). Але чутлива теж у тому розумінні, що намагаюся завжди все брати до уваги. Конструктивна критика – одна з найкорисніших речей, яка тебе може спіткати. Її завжди варто осмислювати, навіть якщо з чимось не погоджуєшся. Коли задумуєшся, чому саме не згодна з певними речами, починаєш ліпше розуміти, чому пишеш так, а не інакше, як би хотіла писати надалі.

– Коли в Тебе вийшла перша, друга книжка, чи було відчуття «раптового дорослішання»? Що Ти вже не дитина, бо маєш дорослий досвід, певну славу?

– «Раптового дорослішання» не було. Було відчуття поступових змін, коли я почала брати участь у різних книжкових фестивалях, виставках, літературних зустрічах як авторка, нарівні з дорослими. Але все це також збіглося з дорослішанням у «позалітературному» житті – у період 15, 16, 17 років.

Якщо говорити про другу книжку, я відчувала більшу відповідальність за неї, ніж це було з першою. Писала її вже більш усвідомлено – як це роблю й для чого.

– Узагалі коли Ти відчула, що дитинство «закінчилося»? Чи це все просто вигадки дорослих – про «закінчення дитинства»?

– Я й тепер, якщо щиро, не почуваюся зовсім дорослою :). Але якщо говорити про якісь знакові моменти – пам’ятаю, як одного дня усвідомила, що моя молодша сестра, яка була героїнею першої книжки, має вже стільки років, скільки мала я, коли почала цей текст писати.

Сестрички :)

Але й тоді я не мала відчуття «закінчення дитинства», це радше було просто усвідомлення, що промайнуло вже цілих п’ять років і скільки за цей час усього відбулося. Узагалі, мені здається, не варто ділити все життя на такі періоди – «закінчення дитинства», «закінчення молодості», «середній вік» і подібне.

– Що треба знати про дітей, щоб писати для них?

– На мою думку, треба не знати, а розуміти. Зрештою, це й робить будь-який письменник, пишучи текст, – намагається зрозуміти щось важливе для себе, а потім завдяки цьому й читач може це осягнути.

Треба намагатися розуміти, як дитина сприймає світ, і писати, спираючись на це. Я дуже добре пам’ятаю деякі книжки, які сама колись читала в дитинстві, – часто відчувається дистанція між «дорослим письменником», автором, і його історією та читачами. Бо автор трактує і текст, і читачів із відстані свого віку, чи досвіду, чи ще бозна-чого. Така дистанція одразу відчувається й нічого хорошого книжці не додає.

Я не маю тут на увазі, що письменник не має чогось навчати чи передавати власний досвід. Але мені видається, що не варто цього робити з позиції «старший до молодшого» чи «досвідченіший до початківця» тощо.

– Батьки допомагали Тобі в самореалізації, зокрема у творчій? Вони підштовхували до чогось чи, може, навпаки – щось забороняли?

– Так, мама завжди була чи не першою читачкою і критиком усіх моїх творів. Бо якщо сестрі, приміром, подобалося завжди й усе, мама допомагала мені аналізувати тексти й редагувати їх.

Нам із сестрою завжди купували багато книжок, батьки могли відмовитися купити чергову іграшку, але на літературу такого «вето» ніколи не накладалося.

Не пам’ятаю, щоб батьки щось забороняли, якщо йдеться про творчу самореалізацію. Натомість завжди заохочували робити те, що подобається.