Костянтин Москалець: «Я – філософ літератури, осмислюю її з філософської точки зору»
Під час Книжкового Арсеналу у Києві відбулася презентація двотомного зібрання прози Костянтина Москальця – «Зірка на ім’я Марія. Вибрана проза» та «Стежачи за текстом. Вибрана критика та есеїстика». Разом із модератором – літературознавцем Євгеном Стасіневичем – говорили про «прірву» між літераторами 30-х і 60-тників,
про філософію тексту, про важливість і шкоду від заангажованості у літпроцесі, про втрачені покоління українських поетів, що згоріли під тиском історичних обставин.
Проза Костя Москальця – пошук відповідей на одвічні питання, що близькі кожному з нас: істинні життєві цінності, мета нашого існування, духовна нікомуненалежніть та психофізичні обмеження людини. Як письменник-вісімдесятник Костянтин подарував українській літературі унікальну філософію, витворену на стику західної та східної культурних традицій. Тож з’ява двотомного зібрання його вибраних прозових текстів (тут і літературна критика, і есеї, і художні тексти) стала справжнім подарунком для тих, хто любить і стежить за творчістю автора. «Чи можна розглядати цей двотомник як "риску", підсумок? В певному сенсі – так, – розповів під час зустрічі Костянтин. – Хотів покінчити з періодом "Келії Чайної Троянди". Я одружився, мешкаю у Києві, продовжую писати, зокрема вести свої щоденники. Тож назріла потреба перегорнути сторінку».
«Якщо говорити про деякі критичні статті, що увійшли у 2-й том – "Стежачи за текстом", – то їх можна визнати радше есеями на тему певного автора, – пояснив Костянтин Москалець. – Насамперед тому, що окрім досліджень творчості французьких структуралістів, у мене не було нагод надалі гострити інструментарій. Зразкова есеїстика для мене – це Еміль Чоран. Він дуже вплинув на мене, коли я ще в юності читав його у польських перекладах. А у критиці, крім Ролана Барта і Мішеля Фуко, я знайшов для себе геніальну критику Миколи Зерова».
«Критика Зерова мені дуже близька. Це як у дітей, що бунтують проти батьків, але люблять дідів. Тому мені Зеров-дід рідніший, аніж критики 60-тники. А з 60-тих, мабуть, найбільше імпонує критика Івана Дзюби. Я зачитувався його статтями у часописах (на той час вони не виходили книжками, а у мого батька залишалася пака журналів "Дніпро" з 60-х років). Досі пам’ятаю прекрасну статтю Івана Дзюби про Василя Голобородька "У дивосвіті рідної хати". Але коли у 90-му році вийшов двотомник Зерова, це стало одкровенням для мене. Наприклад, ми всі вчили вірші Рильського в школі, але подавалася його творчість так, що охота читати ці твори відпадала. Зеров "повернув" мені Рильського, Тичину – це те, що тривалий час шукав, якось пунктирно окреслював для себе, але довго не міг намацати».
«У "Стежачи за текстом" ви витворюєте паралельний канон української літератури, як мені здається, – зауважив Євген Стасіневич. – Хтось залишається поза увагою, а інший навпаки акцентується, огортається потрійною увагою, як той самий Римарук, Лишега чи Кашка, наприклад. Цікаво, наскільки ці акценти були свідомими, чи було це принциповою позицією – не писати про "офіціоз"».
«"Ми надійшли чи скопом, чи вертепом" – писав Римарук. Ми надійшли як нове покоління – 80-тники, принесли свій погляд на літературу і сутність письменника. "Офіційні" й "канонічні" поети для нас тоді не були тими, на кого ми б хотіли витрачати свій час та увагу. Цікавими й потрібними натомість були дисиденти – Стус, Чубай, Калинець. А найцікавішими та найближчими мені були "мої" 80-тники: Римарук, Герасим’юк, Малкович... Мені хотілося відчитати їх для себе, їхні особливості, їхню інакшість. Шкодую лиш, що не встиг написати про всіх, наприклад, про Аттилку Могильного – у його поезії є дуже сильні образи міста. Це в жодному разі не було "перебудовою літературної ієрархії", просто хтось "чіпляв", а хтось – ні», – пояснив Костянтин Москалець.
«Ще однією влучною цитатою Римарука є "поети не ми, поети в землі". З чого випливає, що все найкраще, найякісніше вже відбулося... », – продовжив Євген Стасіневич.
«Я вважаю, що усе найкраще ще попереду, – заперечив Москалець. – Література – це теперішній час, сьогоднішній день. І нові покоління принесуть ще більш наповнене розуміння "теперішнього". Поети відходять, проте література залишається, залишається мова творення текстів. Так само, як русло ріки звивається, але склад води незмінний. Чому не пишу критики про сучасний літпроцес? Лиш тому, що зараз у мене є захоплення – занурився глибоко у ХІХ століття. Досліджую творчість українського письменника та філософа Олексія Гілярова, який у 1901 році працею "Передсмертні думки ХІХ ст. у Франції" дав діагноз тогочасній літературі. Тому не знаю, як буде завтра, але поки що моя "іскра" – у ХІХ столітті».
«Якщо говорити про перший том – "Зірку на ім’я Марія" – і ваші художні тексти, то можна зауважити, що вони не про подієвість, радше – про атмосферність і про імпресію, – зауважив Стасіневич. – Мабуть, це й рятує їх від емоції розчарування, яка відчувається в пізніх творах багатьох 80-тників. У Римарука, наприклад, відчувається все більше сприкрення. У ваших же текстах немає цієї гіркоти, натомість читається шлях вигальмовування і заспокоєння».
«Я рано відійшов від літпроцесу свого покоління. Виїхав у село, осів у Келії Чайної Троянди (так само зробив Мідянка, наприклад, чи Олег Лишега, що поїхав у Тисменицю). Ця втеча з великого міста мене врятувала. А ще – усміхнена та відсторонена позиція, філософія, яку ми з Морозовим вигадали – "якось-воно-буддизм". Багато-хто у 90-х не витримав, зламався. Моє покоління гинуло від алкоголю, від беззахисності, від безгрошів’я», – відповів Москалець.
«Не існує правила для всіх: літератори повинні відсторонюватися або повинні йти на боротьбу з режимом, – додав автор. – Я, звісно, захоплююсь рішучими та сміливими. Але поважаю й тих, хто залишається у своїй вежі зі слонової кістки. Бо, можливо, ті письменники, які залишаються у вежі, в результаті напишуть твори, що підіймуть мільйони людей».
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно