Stary Lev Logo
На жаль, нічого не вдалось знайти за вашим запитом.
wishlist
Stary Lev Logo
На жаль, нічого не вдалось знайти за вашим запитом.

«Коротка проза – інтенсивніша і може бути глибшою, ніж роман», — Людмила Таран про збірку «Айвенко, або Чоловіки — це…»
У межах 28 фестивалю Book Forum відбулася дискусія про фемінізм у літературі «Такі різні чоловіки. Такі різні жінки» за мотивами нової книги української письменниці та журналістки Людмили Таран «Айвенко, або Чоловіки — це…». У центрі книги — чоловіки різних поколінь і характерів, а поряд з ними постають жіночі образи. А у ході розмови учасниці Людмила Таран, Галина Крук, Галина Вдовиченко та модераторка Ольга Ренн вийшли далеко за її межі: про коротку прозу як жанр, чоловіків та жінок в літературі, стереотипи, травми та тілесність. Пропонуємо вам найяскравіші уривки з розмови.

Людмила Таран про коротку прозу

В Україні варто заснувати окрему премію для жінок, авторок, які пишуть малу прозу. Для мене мала проза (оскільки я знаю, що це моє) – це мені рідне і дороге. Для мене це повязано з бігом – я в житті була спринтерка, а на марафон не здатна – от напевно у мене й вистачає дихання на писання короткої прози. Це цікаво, коли є багато різних історій, всі вони якось між собою пов’язні. Це інтенсивніше і може бути глибше, ніж роман.
 

Галина Крук і її досвід короткої прози

Для мене мала проза – це жанр, в якому я в бачу багато потенціалу. Мені подобається, що якусь історію можна почати з середини, не підступати до неї дуже довго, залишити якусь недомовленість, залишити персонажів в якомусь місці, в якому вони перестали тобі бути цікавими, а не розповідати якусь довгу історію життя цілої родини, покоління. Мені теж порівняння зі спринтерським бігом близьке, я теж була спринтеркою. У мене дихання внутрішньо поставлене для малої форми. Коли я пишу довшу форму, 5 чи 7 сторінок, я починаю непокоїтись, що забагато слів вжила, що треба завершуватись, скорочуватись. Мені подобається оця сконденсованість, що є можливість не розписуватись довго, лаконічно скористатись мовою, не розмазувати її по великій площині. Це дуже продуктивна форма.

Галина Вдовиченко про жінок і малу прозу

Я теж ловлю себе на думці, що мої улюблені авторки малої пози – це жінки. В малій формі помітні всі ганжі, тому автор, який пише, сам більш прискіпливо ставиться до своїх оповідань, викидає все зайве і дуже особливими засобами розповідає певну історію. Я одразу відчуваю, коли треба написати оповідання – що ця тема, цей епізод, який раптом виник в голові, ляже в форму оповідання. Це ніяка не частина роману. Я від самого початку знаю, що з нього буде оповідання і ніщо інше. 
 
Людмила Таран Про чоловіків і жінок в книзі «Айвенко, або Чоловіки — це…»

Я понаписувала багато робіт, де в заголовку є жінка. Мені навіть закидували, чому я пишу про жінок? Бо я їх найкраще знаю. А потім я вирішила, що треба чоловіків вивести в центр. В цій книзі не обійтися і без жінок, адже світ складається і з чоловіків, і з жінок. Оскільки я собі дала таке завдання – то вслід пішли конкретні сюжети, описи. Коли ти укладаєш якусь книжку, то помічаєш речі, які були колись в інших позиціях. Контекст справді велика річ. Вона діє досить позитивно: утворюються якийсь такий метанаратив і утворюється зовсім інше прочитання деяких речей навіть і для самої авторки.

Людмила Таран про відвертість у текстах

Я не гранично відверта, я не уявляю свого життя без невеликих моїх таємниць, про які ніхто не знатиме. Я не готова до відвертого оголення, плюс я не люблю брутальності. Я зараз мучусь над темою насильства, якого так багато в нашому світі. І цей образ жіночий мене переслідує, бо я мушу в неї перевтілюватися, переживати зсередини цей уявлюваний досвід. Відвертість буває дуже різна. Мене не цікавить брутальний вияв відвертості. Коли мова про фемінізм – не дай Бог, щоб я написала б якийсь роман-помсту чоловікові, про що нас колись попереджала письменниця Вірджинія Вульф. У моєму досвіді є якісь речі, які я могла б дуже цинічно відтворити, але я себе від цього остерігаю. Може це моя неготовність чи невміння це показати.
 

Галина Крук про літературу й відвертість

Для мене відвертість має свої межі, і це межі етичні та естетичні. Там, де щось перестає бути етичним і естетичним, я не бачу доцільності говорити про це в тексті. Література створює ідеальну умови для помсти. Цим грішать не тільки чоловіки, а й жінки. Коли автор добре володіє словом і може спотворити того, кому хоче помститися, настільки, що потім цілі століття читачі будуть ставитись до цих персонажів негативно. Це і є ця етична межа.
 
Галина Вдовиченко про літературну помсту та правдивість історій

Колись мені було цікаво записувати свої враження від знайомства з авторами. А потім я зрозуміла, що одна й та сама подія може виглядати по-різному з точки зору різних людей. І те, що мені виглядало так, для іншої людини може мати зовсім протилежне забарвлення. Коли пишеться художня проза – я ніколи не використаю якусь правдиву історію правдивої людини так, що після її прочитання їй стане боляче. Натомість щодо себе самої – тут я можу бути безжальною. У тексті я можу бути дійсно відкритою.

Людмила Таран про особистий досвід, героїв книги та уяву

Я маю в житті певні проблеми зі здоров
ям, і я не відважилась про це писати. Я перенесла частину цього досвіду на героя-чоловіка: він хворий, він має певні думки, які я пережила. Я ловила себе на думці,стоячи на кухні і ріжучи якесь м'ясо – я дуже хотіла себе штрикнути ножем в руку. Звісно, я себе стримала. А виявляється, що я хотіла помститись своєму тілу, що воно змусило мене страждати. Але моє тіло – це я. Ці речі хотіли прозвучати десь ширше поза мною самою, і вони вилилися у тих начебто несказаних думках мого героя. Завжди знаходяться способи, коли ти можеш уявний досвід екстраполювати на якогось героя чи ситуацію. Коли я писала про посттравматичний синдром, я мала увійти уявою в чоловіка, який побував на фронті, мала входила у певний стан, бо писала про цю людину. Але для того, щоб знати, що таке окріп – не варто пхати руку у киплячу воду, для цього є уява. Головне завдання увійти в цей уявлюваний досві, і передати його героєві, так щоб цим досвідом і переживаннями перейнявся читач.
 


Галина Крук про фемінізм, тілесність та стереотипи

Я не знаю, що означає чоловік і жінка, якщо не брати до уваги тіла. Ми не завжди знаємо, де пролягає оця межа між загальним людським та досвідом чоловіка й жінки, тут є багато стереотипних уявлень. Це часто буває проблемою, коли чоловіки створюють жіночі образи чи жінки – чоловічі. І вони намагаються створити їх стереотипно. У цьому є великий ризик, коли ти починаєш трактувати якийсь образ протилежної статі, керуючись цим стереотипом.
 
Галина Вдовиченко про сприйняття текстів

Коли я розумію, що відпускаю текст в люди, у мене йде неймовірний викид енергії. Я переживаю, бо кожна людина буде сприймати цей текст по-своєму, буде бачити іноді щось глибше, ніж я хотіла сказати. Хтось буде розуміти його так, хтось інакше. Але якщо ти до цього не готова – не пиши.

Ольга Ренн про прозу Людмили Таран

Людмила асоціюється з письменницею, у якої завжди потужні жіночі образи та голоси. У збірці «Айвенко, або Чоловіки — це…» багато особистого досвіду, інтерпретованого. Це сміливість говорити про якісь болісні речі: про посттравматичний синдром, смерть, втрату. Це боляче читати, і авторка підтвердила, що це й боляче писати. Перша асоціація для мене – це відвертість. Ця проза відверто чесна, вона виявляє чесність зі собою та читачем.


 

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage