«Корабель шаленців». Фрагмент
Від редакції: LB.ua публікує фрагмент з нової книги філософа Тараса Лютого "Корабель шаленців", яка вийшла цього року у "Видавництві Старого Лева" і була презентована на Книжковому Арсеналі.
***
У суспільстві упродовж усієї історії людства завжди були такі особистості, які своїм психоемоційним станом суттєво відрізнялися від загалу. Їх часом називали божевільними чи психічно хворими безумцями — але де межа між безумством та геніальністю? Іноді таких людей іменували юродивими, але чи не могли вони глибше за інших пізнати світ і наблизитися до святості?
Мандрівка «Кораблем шаленців» є унікальною нагодою простежити історію розвитку і трактування понять шаленства, ейфорії, манії, екстазу, юродства, мудрості і глупоти у літературі, живописі, психології, у суспільній та релігійній думці від античних часів до сьогодення — крізь різні культури та епохи.
***
Середньовічний світогляд становить особливий вихідний пункт, з якого бере початок нове уявлення про людські таємниці душі. Саме тут важливого значення набуває образ шаленства. Він постає з першорядної християнської ідеї про земний уклад. З одного боку, шал проявляється через потяг людини до зла, а з іншого — в ньому наявні елементи святості й невинності. Віра, хоча й позбавлена виваженої раціональної основи, однак вимагає того, щоби бути зрозумілою, тобто раціонально представленою. Себто віруючий завжди не від світу цього. Його не втиснути в рамки звичності. Він ніби трохи, говорячи по простому, «як сам не свій». Та пізніше, саме через подібну амбівалентність, філософи намагатимуться уникати поняття шаленства, прагнучи не випускати його з обіймів розуму, щоб не дати йому зайвої волі.
Досвід потрясіння душ, про які відала антична традиція, в добу панування християнства збагатився неочікуваними, навіть абсурдними як для попереднього способу мислення уявленнями. Якщо безсмертя пристрасної душі за часів античності ще якось могли усвідомити, то християнське тілесне вороття до життя сприймали з цілковитою недовірою. Відома реакція афінських стоїків і епікурейців на промову апостола Павла в Ареопазі. Як оповідають, допоки він казав про таїни божественні — всі допитливі уважно слухали; та коли ж зайшлося про воскресіння з мертвих — його урвали. Християнська віра наказувала особливо не пориватися осмислювати чи піддавати сумніву все незрозуміле. Ба більше, перебування в просторі віри означало виклик розумові.
До теми. Купити книгу «Корабель шаленців»
У Святому Письмі можна зустріти термін «буйство» саме на позначення шаленства. У Старому Заповіті ставлення до нього загалом негативне. Наприклад, цар Давид вдягає личину безумства, щоби його не видали Савлові: «І змінив він свій розум на їхніх очах, і шалів при них, і бив до дверей брами, і пускав слину свою на свою бороду. І сказав Ахіш до своїх рабів: “Ось бачите чоловіка, що сходить із розуму. Нащо привели його до мене? Чи мені бракує безумних, що ви привели його, щоб сходив із розуму переді мною? Чи такий може входити до мого дому?”» [1 Сам. 21, 14-16].
Та вже євангельський Ісус розкриває особливий аспект шаленства. У проповідях він говорить про опрощення й убогість духу: «Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне» [Мт. 5, 3]; «По правді кажу вам: Хто Божого Царства не прийме, як дитя, той у нього не ввійде!» [Лк. 18, 17]. Відомо, що Фридрих Ніцше свої прокляття скеровував на християнство, звинувачуючи його в ненависті до розуму, гонору, мужності й свободи. Проте досліджуючи поняття силу духу, яким переймається Ісус, він доходить висновку, що тут треба застосувати інший термін — «ідіотизм». Так-так, той самий, який використовували кініки. Звісно, при цьому зберігається певна подвійність: це і святість, і спосіб існування у власному світі. Отож, євангельські простолюдці далеко не є тими неотесами, яких ще самих треба просвітити. Вони — апостоли, які освітлюють розум серцем. Ось чому Христос тут подібний на такого собі святого Простака.
А от апостол Павло, принаймні для Ніцше, таким святим ідіотом не був, хоча його проповідь шаленства більш правдомовна: «Христос не послав мене, щоб хрестити, а звіщати Євангелію, і то не в мудрості слова, щоб безсилим не став хрест Христа. Бо ж слово про хреста тим, що гинуть, — то глупота, а для нас, що спасаємось, — Сила Божа! Бо написано: «Я погублю мудрість премудрих, а розум розумних відкину!» Де мудрий? Де книжник? Де дослідувач віку цього? Хіба Бог мудрість світу цього не змінив на глупоту? Через те ж, що світ мудрістю не зрозумів Бога в мудрості Божій, то Богові вгодно було спасти віруючих через дурість проповіді. Бо й юдеї жадають ознак, і греки пошукують мудрості, а ми проповідуємо Христа розп’ятого, — для юдеїв згіршення, а для греків — безумство, а для самих покликаних юдеїв та греків — Христа, Божу силу та Божую мудрість! Бо Боже й немудре — розумніше воно від людей, а Боже немічне — сильніше воно від людей!» [1 Кор. 1, 17-25].
У своїх посланнях до Коринфян апостол Павло глибоко трансформує традиційне поняття шаленства, несподівано надаючи йому ознак людської досконалості. Він робить це, переконуючи новонавернених християн бути простакуватими, тобто вміти вхопити юродство хреста, який для них довго залишався культурним символом приниження. Його спроба трансформувати хрест від знаку слабкості до духовної сили буде надихати не тільки сучасників, але і реформаторів, як-от Мартина Лютера, засновників релігійних громад, наприклад, францисканців, а також таких авторів, як Еразм і Шекспір. Новостворене християнське шаленство Павла виявляє однотипні характеристики: право бути серед гідних, висловлювати речі часом комічні, вчиняти неподобства, а це — нове розуміння мудрості. Ідеї Павла про силу і мудрість Христа як шаленця залежать, однак, від його власного містичного досвіду, хоч і випливають із єврейської й елліністичної культури також.
Павлові послання написані грецькою. Часом він вживає однокореневі слова на позначення слова «глупство» — «морія» (μορια) і «афрон» (αφρον). Спочатку в елліністичній літературі термін «афрон» міг означати «нерозумність», а також зневажливе ставлення до Бога. Досліджено, що перекладачі Старого Заповіту грецькою мовою (Септуагінта) найчастіше використовували його на позначення слова «дурень», автори ж Нового Заповіту навпаки вживають «морія». З огляду на те, що дохристиянський Павло був фарисеєм, він пам’ятав: викриваючи лицемірство, Ісус називав фарисеїв «афронами» [Лука 11:40]. Можливо, немає нічого дивного в тому, що Павло обирає саме це слово, а не «морія», коли говорить про «дурнів» негативно. Але дуже важливо інше: він перетворює дурість із ознаки ганебної слабкості на мудрість, коли обирає термін «морія». Таким чином, він утверджує себе як дурень для Христа, а не дурень серед фарисеїв (афронів).
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно