«Коли були ми…» – машина часу від Любові Загоровської
Українська авторка Любов Загоровська презентувала у Львові свій дебютний роман «Коли були ми…», який вийшов у «Видавництві Старого Лева». У Книгарні «Є» зібралися ті, хто впізнав у «хуліганській» книжці себе і своє дитинство, а також був не проти поділитися своїми пригодницькими історіями з минулого і знайти їхній зв`язок із собою теперішнім. Модерував зустріч Любомир Серняк.
«Коли були ми…» – це веселі історії про тих, чиє дитинство припало на 80-90-і роки. Вони точно впізнають себе або ж своїх друзів у героях цього роману. Проте, Любов Загоровська наголошує – це не ностальгічна книжка. «У ній немає суму за часами, які минули, – розповіла авторка. – Але дорослі точно усміхнуться, читаючи про пригоди трьох невгамовних шибеників, а діти зможуть уявити собі своїх батьків маленькими і довідатися, як же росли та розважалися ті, хто зараз видаються дорослими і поважними особами».
За словами авторки, усі історії з книги вигадані. «Моменти десь перегукуються, та більшість – це моя уява, –зізналася вона. – Адже я була чемною, слухняною дитиною, яка цілими днями читала книжки. Щоправда, головна героїня грає на баяні – під таким же знаком минуло і моє дитинство. Мене, не питаючи, повели записуватися у музину школу по класу баяна. Спершу з-за інструменту стирчали лише мої банти на кісках».
У книзі зібрана низка шибеницьких моментів, які неодмінно примусять усміхатися читача. Разом із тим, на одній зі своїй презентацій Любов Загоровська просила дітей сприймати «Коли були ми…» як художній твір, а не як підручник з хуліганства.
«"Коли були ми…" – можливо, не посібник для застосування, але посібник із наочної винахідливості дітей того часу, – казав Любомир Серняк. – Таких історій дуже багато, і всі вони ілюструють, що у той час нудно не було. Кожен день – це окрема пригодницька історія. Ігри, бажання комусь напакостити чи просто вчудити якийсь прикол не змінюються з поколіннями. Можливо, міняється форма їхнього вираження, та ці пориви не зникають».
За словами Любові Загоровської, усі, хто читає книжку, вважає своїм обов’язком підійти і розповісти, що ж вони творили у дитинстві. «Шибеника року я знайшла після презентації у Вінниці, – пригадувала вона. – Підійшов до мене високий м’язистий хлопчина, опустив голову і каже: "Знаєте, а я у такому віці школу спалив". Я зрозуміла, що крутішого вже не придумаєш».
«Здається, люди просто забули, що з ними траплялося, – каже Любов Загоровська. – Мені кажуть, що "Коли були ми…" – це машина часу, яка допомагає пригадувати забуті моменти. Адже в кожному з нас досі живе маленька дитина. Треба інколи згадувати про неї».
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно